Тижнів за два по Новому році інженер Марек сидів у кабінеті голови правління МЕАТ (Металообробне акційне товариство).

– Ну, далеко просунулися? – спитав пан Бонді, зводячи очі від якихось паперів.

– Я вже все зробив, – відповів Марек, – Передав твоїм інженерам детальні креслення карбюратора. Отой лисий, як пак його прізвище...

– Крольмус.

– Так, інженер Крольмус фантастично спростив мій атомний двигун – ну, розумієш, переведення енергії електронів у механічну роботу. О, він має кебету – той твій Крольмус. А що ще нового?

Голова правління МЕАТ мовчки писав далі. Аж за хвильку відповів:

– Будуємо. Сім тисяч мулярів. Завод карбюраторів.

– Де?

– На Височанах. І збільшили акціонерний капітал.

На півтора мільярда. Газети дещо пишуть про наш новий винахід. Ось поглянь, – додав він і звалив Марекові на коліна півцентнера чеських і закордонних газет, а сам знову поринув у якісь папери.

– Я вже два тижні... м-м... – промовив Марек якось здушено.

– Що?

– Вже два тижні не був на своїй фабриці у Бржевнові. Я... я не можу наважитись. Там щось діється?

– Угу.

– А... як там мій карбюратор? – допитувався Марек, перемагаючи страх.

– Усе крутиться.

– А... що робить... оте, друге? Пан Бонді зітхнув і поклав ручку.

– Ти знаєш, що Міксову вулицю довелось перекрити?

– Чому?

– Бо люди ходили туди молитись. Цілими юрбами. Поліція хотіла розігнати їх, то зосталось там сім трупів. Лупцюють дурнів, а вони – як овечки.

– Цього слід було сподіватись, цього слід було сподіватись... – розпачливо мимрив Марек.

– Ми перегородили вулицю колючим дротом, – розповідав далі Бонді. – 3 довколишніх будинків довелося виселити людей: поспіль тяжкі симптоми релігійності. Тепер там працюють комісії з міністерства охорони здоров’я і з міністерства освіти.

– То, мабуть, влада заборонить мій карбюратор!. – з видимою полегкістю зітхнув Марек.

– Ба ні, – заперечив Г. X. Бонді. – Клерикали страшенно обурюються твоїм карбюратором, а тому прогресивні партії на злість їм захищають його. Ніхто, власне, не знає, про що йдеться. Видно, що ти не читаєш газет. Усе це виродилося в нікому не потрібну полеміку з клерикалізмом. А церква випадково якраз має тут трохи рації. Той проклятущий вікарний єпископ доповів кардиналові-архієпископові...

– Який вікарний єпископ?

– Та один там єпископ Лінда, загалом розумний чоловік. Я, бач, возив його туди, щоб він подивився на той чудодійний Абсолют оком фахівця. Він досліджував там усе діло цілих три дні, весь час сидів у підвалі і...

– Навернувся! – вигукнув Марек.

– Де там! Мабуть, він уже такий загартований щодо бога – або ще більший атеїст, ніж ти, не знаю; але через три дні він прийшов до мене й каже, що з католицької точки зору про бога не може бути й мови, що церква категорично відкидає й засуджує пантеїстичну гіпотезу як єресь; одне слово, це зовсім не легальний, законний бог, підтримуваний авторитетом церкви, отож він, як священик, мусить кваліфікувати все це як шахрайство, оману і єресь. Дуже розумно говорив.

– То він не відчув там ніяких надприродних явищ?

– Та ні, він усе там пережив: і осяяння, і чудотворство, і екстаз, і все. Він не заперечує, що все це там відбувається.

– Ну, а як же він це пояснює?

– Ніяк. Каже, що церква не пояснює, а наказує або забороняє. Одне слово, він категорично відмовився компрометувати церкву новим, ще не дослідженим богом. Принаймні так я його зрозумів... А знаєш, що я купив оту церкву на Білій горі?

– Нащо?

– Вона найближче до Бржевнова. Триста тисяч заплатив! Запропонував її писемно й усно тому Абсолютові там у підвалі, щоб він перебрався туди. Цілком пристойна бароккова церква; крім того, я наперед погодився на будь-яке потрібне переобладнання. І дивна річ: за кілька кроків від церкви, у будиночку номер чотириста п’ятдесят сім, позавчора стався класичний випадок екстазу з одним монтером; а в самій церкві – ніяких, ну ніякісіньких чудес! Один випадок був аж у Вршовицях, два – навіть у Коширжах, а на Петршинській станції бездротового телеграфу – просто-таки епідемічний спалах релігійності. Всі радіотелеграфісти, що там працюють, раптом з доброго дива почали передавати на весь світ екстатичні радіограми – якесь нове євангеліє: мовляв, бог знову сходить у світ, щоб спасти його, і отаку всячину. Подумай лишень, яке страмовище! Тепер прогресивні газети скубуть міністерства зв’язку, аж пір’я летить; кричать, що “клерикалізм випускає пазури” і всякі такі дурниці. Поки що ніхто не здогадується, що це якось пов’язане з карбюратором. Мареку, – додав Бонді пошепки, – я щось тобі скажу, але це таємниця: тиждень тому таке сталося з нашим військовим міністром.

– З ким? – вигукнув Марек.

– Тихо! З військовим міністром. Він був у своїй віллі в Дейвіцях, і раптом на нього зійшло осяяння. Другого дня вранці він вишикував увесь празький гарнізон і почав промовляти перед ним про вічний мир та закликати вояків до мученичества. Звичайно, йому зразу довелось подати у відставку. В газетах надрукували, ніби він нагло захворів. Отаке-то, друзяко.

– Уже й у Дейвіцях, – тужно мовив інженер. – Це ж страхіття, Бонді, як воно розповзається.

– Невтримно, – погодився пан Бонді. – Один чоловік перевіз фортепіано з тієї зачумленої Міксової вулиці аж на Панкрац, то через двадцять чотири години весь діл охопило...

Пан Бонді не договорив. Увійшов кур’єр і доповів, що прибув єпископ Лінда. Марек почав квапливо прощатись, але Бонді втиснув його назад у крісло й сказав:

– Тільки сиди й мовчи; цей єпископ – чарівний чолов’яга.

А вікарний єпископ Лінда вже входив до кабінету. То був невисокий веселий добродій у золотих окулярах, з насмішкуватим ротиком, по-священицькому стиснутим у пресимпатичну курячу гузку. Бонді відрекомендував йому Марека як власника того нещасливого бржевновського підвалу. Єпископ задоволено потирав руки, а інженер Марек злісно мурмотів щось про те, що йому, мовляв, дуже приємно, але на обличчі мав затятий вираз, який ніби промовляв: “Поцілуй мене кудись, сутаннику”. Єпископ закопилив губенята і жваво обернувся до Бонді.

– Пане голово, – бадьоро сказав він після кількох загальних фраз. – Я прийшов до вас у вельми делікатній справі. Вельми делікатній, – повторив він зі смаком. – Ми обговорювали вашу... м-м... вашу проблему в консисторії. Його превелебність, наш архіпастир, схильний уладнати цю прикру історію по змозі тихіше. Розумієте, оту непристойну комедію з чудесами. Даруйте, я не хочу зачіпати честь пана... пана власника...

– Будь ласка, говоріть, – похмуро мотнув головою Марек.

– Ну, одне слово, весь той скандал. Його превелебність зволили висловитись так, що з погляду віри й розуму не може бути нічого прикрішого, ніж оте безбожне, просто-таки блюзнірське порушення законів природи...

– Дозвольте! – обурено вигукнув Марек. – Закони природи будьте ласкаві полишити нам. Ми ваших догматів не чіпаємо!

– Помиляєтесь, добродію, – жваво відповів вікарний єпископ. – Помиляєтесь. Наука без догматів – це лише купка сумнівних тверджень. Але гірше те, що ваш Абсолют суперечить церковним законам. Він не узгоджується з ученням про святощі. Не рахується з церковними традиціями. Грубо порушує вчення про святу трійцю. Не зважає на апостольську ієрархію. Не піддається навіть церковним екзорцизмам[10]. І так далі. Одне слово, поводиться так, що ми мусимо категорично відкинути його.

– Ну, ну, – примирливо озвався пан Бонді. – Поки що він поводився досить... пристойно.

Вікарний єпископ остережливо підняв палець.

– Поки що – так. Але ми не знаємо, як він поводитиметься далі. Завважте, пане голово, – він раптом перейшов на довірчий тон. – Вам ідеться про те, щоб не було скандалу. Нам також. Ви б хотіли непомітно усунути цю прикрість як практична людина. Ми теж – як божі слуги й представники. Ми не можемо допустити, щоб з’явився якийсь новий бог чи навіть нова релігія.