– Облиште його, пане Гудец, – сказав бородань. – Яз ним і сам упораюся. Я вам ще раз кажу: спаковуйте свій мотлох, а то я вам у ім’я бога потрощу його.

– А ви, – відказав Ян Біндер, – ідіть додому, а то я вам у ім’я бога зуби повибиваю.

– Падло! – вигукнув механік Брих, продираючись крізь натовп наперед, – хай-но спробує!

– Браття, – лагідно мовив Кузенда, – поговорімо по-доброму. Біндере, ви тут витворяєте якісь паскудні чари, і ми цього не стерпимо так близько від нашої землечерпальної святині.

– Шахраї ви з вашою святинею, – твердо відказав Біндер.

– Що ви сказали?! – вражено вигукнув Кузенда.

– Шахраї ви з вашої святинею.

Те, що було далі, важко змалювати в усій послідовності. Здається, перший рвонувся в бійку пекар з Кузендиного табору, але Біндер садонув його кулаком по голові. Лісник ударив Біндера прикладом рушниці в груди, але вмить ту рушницю вирвали йому з рук, і якийсь юнак із Штеховиць (із Біндерового табору) вибив нею передні зуби Брихові й збив капелюх з пана Гудеца. Поштар (Кузендин) учепився в горлянку якомусь парубійкові з Біндерових людей. Біндер кинувся рятувати свого, але дівчина зі Штеховиць налетіла на нього ззаду і вкусила за плече, де у пана Біндера був витатуюваний чеський лев. Хтось із Біндерових людей вихопив ножа, Кузендин натовп нібито сахнувся назад, але менша його частина кинулась на карусель і відламала роги оленеві, а одному з лебедів відкрутили горду шию. Карусель застогнала, нахилилась, і покрівля з неї зсунулась на забіяк. Кузенду вдарило стовпом, і він знепритомнів. Усе те діялось у тиші й темряві. Коли надбігли люди розбороняти, у Біндера була зламана ключиця, Кузенда лежав без тями, Брих випльовував зуби, а дівчина зі Штеховиць істерично ридала. Решта розбіглися.

Молодий, усього п’ятдесятип’ятирічний учений, доктор філософії Благоуш, приват-доцент кафедри порівняльної теології в Карловому університеті задоволено потирав руки, сідаючи за стіл, на якому лежав нарізаний аркушами письмового формату папір. Не задумуючись написав назву: “Релігійні прояви останніх днів”, далі почав статтю словами: “Дискусія про визначення поняття “релігія” триває ще з часів Ціцерона”, – а потім замислився. “Цю статтю, – міркував він, – я пошлю до “Часу”[21]. Постривайте, шановні колеги, якої вона бучі наробить! Як мені пощастило, що саме тепер спалахнула оця релігійна пошесть! Стаття буде надзвичайно актуальна. Газети писатимуть: “Наш молодий учений доктор філософії Благоуш опублікував вельми глибоке дослідження” і так далі. А потім мені нададуть екстраординарну професуру, і Регнер лусне від злості”.

Молодий учений знову потер зморшкуваті руки, аж радісно захрускотіли суглоби, і заходився писати. Коли надвечір господиня квартири прийшла спитати, що він хотів би на вечерю, він дійшов уже до шістдесятої сторінки й саме писав про отців церкви. О двадцять третій годині (на сто п’ятнадцятій сторінці) сформулював власне визначення поняття релігії, в якому було на одне слово більше, ніж у визначенні його попередника; потім коротко розглянув (з кількома полемічними випадами) методи точної теології, і на цьому закінчився короткий вступ до його статті.

Невдовзі після півночі наш доцент уже писав: “Саме останнім часом спостерігаються різні релігійні та культові явища, що заслуговують на увагу точної теології. Хоча, безперечно, головне її завдання – вивчити релігійні явища у давно вимерлих народів, одначе й жива сьогоднішня дійсність може дати сучасному (підкреслив доктор Благоуш) дослідникові всякі відомості, які mutatis mutandis[22] проллють певне світло на стародавні культи, приступні лише для здогадів”.

Потім за газетними повідомленнями й усними свідченнями він описав кузендизм, у якому виявив сліди фетишизму, а також тотемізму (землечерпалка як тотемічний бог Штеховиць). У біндеристів він констатував культову спорідненість із дервішами-танцівниками та з давніми органічними культами. Торкнувся подій під час урочистого відкриття електростанції й вельми дотепно зіставив їх з культом Вогню в парсів[23]. У релігійній громаді Махата він побачив риси аскетизму й факірства; навів різні випадки ясновидіння та чудесного зцілення, які дуже переконливо порівняв з чаклунством у давніх негритянських племен Центральної Африки. Досить докладно сказав про психічну заразливість та масовий гіпноз; навів з історії процесії флагелантів[24], хрестові походи, хіліазм[25] і малайський амок. Пояснив релігійні рухи останнього часу з двох психологічних позицій: як патологічні явища у дегенерованих істериків і як колективну психічну епідемію серед забобонних інтелектуально неповноцінних мас; в обох, випадках підкреслив атавістичну появу примітивних культових форм, анімістично-пантеїстичний та шаманський ухили, релігійний комунізм, що нагадував анабаптистів, і взагалі ослаблення розумової діяльності на користь найгрубіших забобонних, чаклунських, окультних, містичних та ідоловірських інстинктів.

“Не нам вирішувати, – писав далі доктор Благоуш, – до якої міри йдеться тут про шарлатанство та спекуляцію на людській забобонності; при науковому дослідженні напевно виявилось би, що гадані чудеса сьогоднішніх тавматургів[26] – це всього лиш давно відомі фокуси зі спритністю рук та навіюванням. З цього погляду рекомендуємо поліційним органам та психіатрам звернути увагу на нові “релігійні громади”, секти та гуртки, які виникають день у день. Точна теологія обмежується констатацією, що всі ці релігійні прояви по суті своїй є варварським атавізмом і мішаниною найархаїчніших культових елементів, які підсвідомо живуть у народній фантазії; вистачило кількох фанатиків, шарлатанів та явних маніяків, щоб під поверховою плівкою цивілізованості в населенні Європи прокинулись ті доісторичні мотиви релігійних вірувань...”

Доктор Благоуш устав з-за письмового столу; він саме дописав триста сорок шосту сторінку своєї статті, але ще не відчував утоми. “Треба придумати якесь ефектне закінчення, – подумав він. – Кілька думок про поступ і науку, про підозрілу поблажливість влади до релігійного обскурантизму, про необхідність виступити єдиним фронтом проти реакції тощо”.

І молодий учений, окрилений натхненням, пішов до розчиненого вікна і, зіпершись на підвіконня, виглянув у тиху ніч. Було вже пів на п’яту ранку. Доктор Благоуш дивився на темну вулицю, ледь щулячись від холоду. Скрізь було мертво, жоден вогник не світився в людських житлах. Приват-доцент звів очі до неба; воно вже почало бліднути, але ще іскрилося зірками, в безмірній величі. “Як давно я не дивився на небо, – подумалось ученому. – Боже, вже більш як тридцять років не дивився!”

Враз чоло йому обвіяв приємний холодок, ніби хтось узяв його голову в чисті-пречисті, прохолодні руки. “Я такий самотній, – тужно подумав старий чоловік. – Весь час Такий самотній! Так, погладь мене трошки по голові; ох, уже тридцять років ніхто не клав мені долоні на чоло!”

Ціпеніючи й тремтячи, стояв доктор Благоуш коло вікна. “Тут щось є, – раптом відчув він у солодкому й тужному захваті. – О боже, адже я тут не сам! Чисті руки мене обнімають, хтось є, коло мене; якби ж воно так і зосталося!”

Коли б трохи згодом господиня ввійшла до доцентового кабінету, то побачила б, що він стоїть перед вікном, знявши вгору обидві руки, закинувши голову назад, із виразом справжнього екстазу на лиці. Та ось він затремтів, розплющив очі і наче сновида вернувся до письмового столу.