“Але, з другого боку, нема сумнівів, – писав він швидко, не дбаючи про зв’язок з уже написаним, – що в наші часи бог може виявляти себе тільки в примітивних культових формах. Сучасний занепад віри порвав зв’язки з давнім релігійним життям; бог мусить починати спочатку, навертаючи нас до себе, як колись дикунів; він насамперед є ідолом і фетишем; він – божок роду, клану або племені; він оживлює природу і діє через чаклунів. Таким чином з доісторичних форм і простуючи до вищих ступенів. Можливо, що нинішня релігійна хвиля розщепиться на кілька напрямків, з яких кожен домагатиметься гегемонії на шкоду іншим. Не виключено, що ми стоїмо перед добою релігійних війн, які своїм шаленством і запеклістю перевершать хрестові походи, а масштабами – останню світову, війну. В нашому безбожному житті царство боже не збудується без великих жертв і догматичних конфліктів. І все ж я кажу вам; віддайтесь Абсолютові всім єством своїм, вірте в бога, хоч би в який спосіб промовляв він до. вас! Знайте, що він уже приходить, щоб зробити з нашої землі, а може, і з інших планет нашої сонячної системи вічну божественну імперію, царство Абсолюту. І ще раз кажу вам: покорітеся!”

Ця стаття приват-доцента Благоуша таки була надрукована. Правда, не вся: редакція опублікувала тільки частину його розвідки про новітні секти та закінчення з обережною приміткою, що ця праця молодого вченого, безперечно, характерна для нинішніх настроїв.

Сенсації стаття Благоуша не справила, бо її затьмарили нові події. Тільки інший молодий учений, приват-доцент філософії доктор Регнер, перечитав ту статтю з величезним інтересом, а потім заявив у різних місцях:

– Благоуш неможливий. Абсолютно неможливий. Ну скажіть, будь ласка,, як може людина, що сама вірить у. бога, наважитись професіонально писати про релігію?

А тепер дозвольте літописцеві Абсолюту звернути вашу увагу на його скрутне становище. Насамперед, якраз цей, тринадцятий розділ він пише, усвідомлюючи, що це нещасливе число матиме фатальний вплив на ясність і повноту його розповіді. Щось у цьому осоружному розділі переплутається, будьте певні! Правда, автор міг би, не моргнувши оком, написати: “Розділ XIV”, але уважний читач тоді почував би себе так, ніби у нього вкрали тринадцятий розділ. І слушно: адже він заплатив за всю розповідь! Зрештою, коли ви боїтеся числа тринадцять, можете пропустити цей розділ; запевняю вас, багато світла на темну історію “Фабрики Абсолюту” він однаково не проливає.

Та інші сумніви літописця тяжчі. Я так зв’язно, як лишень зумів, змалював вам виникнення і процвітання фабрики; звернув вашу увагу на дію кількох карбюраторних казанів у пана Махата, в “Промбанку” на упицькій текстильній фабриці, на Кузендиній землечерпалці й на Біндеровій каруселі; на трагічному ви; падку з Благоушем показав заразливу дію на відстані, спричинену вільним розтіканням Абсолюту, що, очевидно, почав загрозливо поширюватися, хоча й без видимого плану.

А тепер зважте, що від початку всієї історії вже вироблено бозна-скільки тисяч карбюраторів усіляких типів. Поїзди, літаки, автомобілі та кораблі, споряджені цим найекономічнішим двигуном, лишали позад себе цілі хмари Абсолюту – як раніше зоставляли за собою тільки пилюку, дим та сморід. Зважте, що тисячі фабрик у всьому світі вже повикидали старі парові казани і встановили у себе карбюратори, що сотні міністерств і установ, сотні банків та бірж, універсальних магазинів, експортних товариств, ресторанів, готелів, казарм, шкіл, театрів, робітничих клубів, тисячі редакцій, спілок, кабаре, житлових будинків опалювалися найновішим карбюраторним центральним опаленням марки МЕАТ. Зважте, що до концерну МЕАТ приєдналися з усім гамузом заводи Стіннеса і що американський Форд розпочав серійне виробництво, яке день у день вивергало в світ тридцять тисяч готових карбюраторів.

Так, зважте, будь ласка, все це і згадайте, який вплив справляв Кожен з досі представлених вам ближче карбюраторів. Помножте цей вплив на сто тисяч, і ви вмить зрозумієте становище літописця. Який радий він був би мандрувати разом з вами за кожним новозродженим карбюратором, дивитися, як його вантажать на віз, дати жмут сіна або грудочку рафінаду масивним коням з царствено широкими крупами, які на деренчливій підводі-площадці везуть на фабрику новий мідний циліндр; як радо він власними руками допомагав би його встановлювати, давав поради монтажникам, а потім чекав, коли він почне обертатись; як би потім жадібними очима ловив на людських обличчях, коли ж “оте” вже почне на них діяти, коли Абсолют проникне до них усередину носом, вухами чи ще там кудою і почне розкладати їхню зашкарублу природу, ламати їхні нахили, лікувати їхні моральні виразки; як він переоре їх своїм глибоким плугом, розпалить, роздрібнить, переродить; як відкриє перед ними неймовірний, а проте такий по-людському природний світ чудес, екстазу, навіяння, осяяння й віри! Бо знайте: літописець сам перед вами признається, що йому не до снаги бути істориком. Там, де історик у ступі чи то під пресом своєї історичної ерудиції, евристики, дипломатики, абстрагування, синтезу, статистики та інших історіографічних винаходів стискає тисячі й сотні тисяч дрібних, живих, індивідуальних подій у якусь густу, пластичну речовину, яка зветься “історичний факт”, “соціальне явище”, “культурна течія” чи взагалі “історична правда” і з якої можна виліпити й сформувати що завгодно, там літописець бачить лише поодинокі події і навіть впадає в замилування ними. Ось, приміром, він мав би прагматично, в її еволюції, узагальнено описати й пояснити релігійну течію, що охопила весь світ перед 1950 роком: свідомий цього грандіозного завдання, він заходжується збирати “релігійні явища” тих часів; і раптом на цьому евристичному шляху натрапляє на приклад Яна Біндера, колишнього естрадного актора, що в смугастій футболці мандрує зі своєю атомною каруселлю від села до села. Звичайно, історичне узагальнення велить літописцеві абстрагуватись від смугастої футболки, від каруселі, ба навіть і від самого Яна Біндера і зберегти як “історичну суть”, як науковий екстракт тільки констатацію, що “релігійний феномен з самого початку захоплював найрізноманітніші верстви суспільства”. Та що ж – тут літописець мусить зізнатися, що він не може абстрагуватись від Яна Біндера, бо зачарований його каруселлю, і навіть ота смугаста футболка цікавить його більше, ніж якась “узагальнена риса”. Хоч це, безперечно, цілковита наукова неспроможність, пусте дилетанство, вузький історичний кругозір, називайте як завгодно, але якби літописець міг піддатися своїм особистим нахилам, то він помандрував би за Яном Біндером далі, аж до Будейовиць, потім на Клатови, до Пльзеня, до Жлутиць і далі; тільки з великим жалем він покинув Біндера в Штеховицях і помахав йому вслід рукою: “Прощавай, мій славний Біндере, прощавай, карусель: більше ми не побачимось”.

Господи, таж я так само покинув Кузенду з Брихом на влтавській землечерпалці! Я б залюбки пробув з ними ще багато-багато вечорів, бо я люблю Влтаву і взагалі текучу воду, а особливо вечори й ночі над водою, і безмірно прихилився серцем до пана Кузенди й пана Бриха; що ж до пана Гудеца, поштаря, лісника та парочки зі Штеховиць, то я вірю, що й вони варті того, щоб познайомитися з ними ближче, – так само, як кожен, як кожен з вас, як кожна жива людина. Але тим часом я мушу поспішати далі, і мені заледве лишається хвилинка, щоб махнути їм услід капелюхом. Прощавайте, пане Кузендо, на добраніч вам, пане Брих, дякую вам за той єдиний вечір на землечерпалці. І з вами я мушу розлучитися, пане докторе Благоуш. Я б охоче прожив з вами багато років і змалював усе ваше життя, бо хіба й життя приват-доцента не може бути на свій лад цікавим і багатим? Ну, хоч передайте вітання вашій господині.

Все, що існує на світі, варте уваги.