“Оскільки численні випадки, представлені нам для експертизи, були з медичного погляду абсолютно безнадійні й невиліковні засобами науки (параліч, рак горла, сліпота після хірургічного видалення обох очей, кульгавість внаслідок ампутації обох нижніх кінцівок, смерть внаслідок цілковитого відокремлення голови від тулуба, задушення в повішеника, що провисів два дні тощо), медичний факультет Сорбонни дійшов висновку, що так зване чудесне зцілення в згаданих випадках можна пояснити або цілковитою необізнаністю з анатомічними та патологічними передумовами, браком клінічного досвіду і повною відсутністю медичної практики, або – чого ми не можемо виключити – втручанням вищої сили, не обмеженої законами природи чи обізнаністю з ними”.

Психолог професор Медоу (Глазго) написав:

“...Оскільки в цих вчинках виявляється очевидним чином істота розумна, наділена пам’яттю, здатна до асоціацій та логічних суджень, істота, яка всі ці психічні операції виконує без посередництва мозку та нервової системи, це є чудовим підтвердженням моєї нищівної критики теорії психофізичного паралелізму, обстоюваної професором Майєром. Підтверджую, що так званий Абсолют – істота наділена психікою, свідома й розумна, хоч поки що мало досліджена науково”.

Професор Лупен з Брненської політехніки засвідчив:

“З погляду ефективності праці Абсолют – сила, що заслуговує якнайбільшої поваги”.

Знаменитий хімік Вілібальд (Тюбінген) написав:

“Абсолют має всі передумови для існування й наукового розвитку, бо цілком відповідає Ейнштейновій теорії відносності”.

Літописець не буде довше затримувати вас на експертних висновках всесвітніх наукових авторитетів; до речі, вони публікувалися в “Віснику святого престолу”.

Канонізаційний процес посувався швидким темпом; а тим часом ціла колегія видатних догматиків та екзегетів розробляла грамоту, в якій на підставі Старого й Нового завіту та творів отців церкви доводила тотожність Абсолюту з третьою іпостассю бога.

Та перше ніж відбулась урочиста деїфікація проголошення богом, константинопольський патріарх, глава Східної церкви, проголосив тотожність Абсолюту з першою іпостассю бога – Творцем. До цієї явно єретичної позиції пристали старокатолики[42], обрізані абіссінські християни, євангелісти гельветського віровизнання, нонконформісти[43] і кілька великих американських сект. Це розпалило запеклу теологічну війну. Що ж до євреїв, то між ними розходилося таємне вчення, що Абсолют – це стародавній Ваал; ліберальні євреї відверто признавалися, що в даному разі вони поклоняються Ваалові.

З’їзд “Вільної мислі”[44] відбувся в Базелі. В присутності двох тисяч делегатів Абсолют був проголошений Богом Вільних мислителів, після чого почались неймовірно запальні наскоки на сутанників усіх віровизнань, що, як твердила резолюція з’їзду, хочуть здобувати зиск із єдиного наукового бога й ув’язнити його в брудній клітці церковних догматів та попівського дурману, щоб він занидів у ній. Одначе богові, явленому очам кожного прогресивного, сучасного мислителя, “нема чого робити в середньовічних крамничках тих фарисеїв; тільки “Вільна мисль” – його оселя, тільки Базельський конгрес має право встановлювати віровчення та ритуали вільної релігії”.

Приблизно в ті ж таки дні німецький “Monistenbund”[45] з великою помпою поклав наріжний камінь у підвалини храму Атомного бога в Лейпцігу. Під час цих закладин сталась якась колотнеча, шістнадцять душ поранено, а знаменитому фізикові Лютгенові розбили окуляри.

Між іншим, тої ж осені відбулись релігійні ексцеси в Бельгійському Конго та французькій Сенегамбії. Чорношкірі несподівано повбивали і з’їли місіонерів і почали поклонятися якимсь новим ідолам, що їх називали Ато або Алольто. Згодом виявилося, що то були атомні двигуни і що до цієї справи причетні німецькі офіцери й агенти. Зате коли в грудні того ж року Мекку охопили ісламські заворушення, було доведено, що кілька французьких емісарів сховали поблизу Кааби дванадцять легких атомних двигунів “Аеро”. Повстання магометан поширилося на Єгипет і Тріполі; різанина в арабському світі коштувала життя тридцяти тисячам європейців.

Дванадцятого грудня в Римі відбулась нарешті деїфікація Абсолюту. Сім тисяч священнослужителів із запаленими свічками в руках супроводили найсвятішого отця до собору святого Петра, де за головним вівтарем був поставлений найбільший, дванадцятитонний, карбюратор – дарунок концерну МЕАТ папському престолові. Обряд тривав п’ять годин; у натовпі задавили тисячу двісті богомольців та роззяв. Точно опівдні папа заспівав “In nomine Dei Deus”[46], і в ту ж хвилину задзвонили в усіх католицьких храмах світу, всі єпископи й священики повернулись лицем від вівтарів до побожного люду й звістили йому: “Habemus Deum”[47].

Сент-Кілда – малесенький острівець, чи, власне, купа бескеття з пліоценового туфу далеко на захід від Гебрідських островів; кілька низеньких берізок, трохи вересу та цупкої трави, зграя чайок, що там гніздяться, та напіварктичні метелики з роду Polyommatus – оце й усе життя на цьому загубленому в океані передовому дозорі нашого континенту, ніби завислому між нескінченним плескотом хвиль і так само нескінченним бігом вічно переповнених дощем хмар. Люди на Сент-Кілді ніколи не жили, не живуть і не житимуть.

Одначе в останні дні грудня поблизу острова кинув якір військовий корабель його величності “Дракон” ; з корабля зійшли на острів теслярі. Вони привезли з собою бруси та дошки і до вечора збудували довгу низьку будівлю. Другого дня з’явились оббивальники й привезли туди прегарні, якнайвигідніші меблі. Третього дня з нутра корабля вийшли стюарди, кухарі та буфетники й доправили посуд, вина, консерви і все, що винайшла культура для вельможних, могутніх і ласих на смачну їжу людей.

Четвертого дня зранку на судні його величності “Едвін” прибув ясновельможний сер О’Паттерні, англійський прем’єр; через півгодини – американський делегат Горейшіо Бамм; далі – кожен на військовому судні – китайський уповноважений містер Кейг французький прем’єр Дюдьє, російський царський генерал Бухтін, німецький імперський канцлер доктор Вурм, італійський міністр князь Трівеліно і японський посол Янато. Шістнадцять англійських торпедних катерів крейсували довкола Сент-Кілди, щоб не допустити туди газетних репортерів, бо ця зустріч Найвищої ради великих держав, яку нашвидкуруч скликав всемогутній сер О’Паттерні, мала відбутись у цілковитій таємності. Через те й справді була потоплена датська риболовна шхуна “Нільс Ганс”, яка спробувала вночі прослизнули крізь ланцюг торпедних катерів; крім дванадцяти членів екіпажу, на ній загинув політичний оглядач газети “Чікаго Трібюн” містер Джо Гашек. Проте репортер “Нью-Йорк-Геральд” містер Білл Пріттом весь час, поки тривала нарада, перебував на Сент-Кілді, переодягнений за офіціанта, і його перу ми завдячуємо всі скупі відомості про цю пам’ятну зустріч, які збереглися й після дальших історичних катастроф.

Пан Білл Пріттом твердив, що ця висока політична конференція відбулась у такому безлюдному місці для того, щоб виключити пряме втручання Абсолюту в її роботу. Бо будь-де могло статися, що в зібрання таких поважних людей утерся б Абсолют у формі навіяння, осяяння чи навіть чуда, а це, само собою зрозуміло, у вищій політиці була б річ нечувана. Першою метою конференції, здається, була угода про колоніальну політику; держави мали домовитись про те, щоб не підтримувати релігійних рухів на територіях, що належать іншим державам. Приводом до цього була німецька агітація в Конго та Сенегамбії, а також таємний вплив французів на спалах махдизму[48] в магометанських колоніях Англії, а особливо постачання японських карбюраторів до Бенгалії, де кипіла жахлива гризня між найрозмаїтішими сектами. Засідання відбувалися при зачинених дверях; опубліковано тільки повідомлення, що за Німеччиною визнано як сферу інтересів Курдистан, а за Японією – деякі з грецьких островів. Англо-японський і франко-німецько-російський союзи знайшли там, як і слід було сподіватися, особливі симпатії.