Пополудні на спеціальному торпедному катері прибув Г. X. Бонді, і його прийняли на засіданні Найвищої ради.

Аж близько п’ятої години (за британським часом) славетні дипломати зійшлися на обід, і там Білл Пріттом уперше дістав нагоду почути представників Високих Договірних Сторін на власні вуха. Після обіду розмовляли про спорт та про артисток. Сер О’Паттерні з білогривою головою поета й розумними очима жваво говорив про вудіння лососів з його ексцеленцією прем’єр-міністром Дюдьє, чиї енергійні рухи, гучна мова та якесь “je ne sais quoi”[49] виказували старого адвоката. Барон Янато, відмовляючись від усіх напоїв, мовчки слухав і всміхався так, ніби мав повний рот води; доктор Вурм гортав папери, генерал Бухтін проходжувався по залі з князем Трівеліно, Горейшіо Бамм грав сам з собою на більярді серію карамболів (я бачив його прегарний triple-boussard[50] через руку, якого оцінив би кожний знавець), а містер Кей, схожий на жовту-прежовту, висохлу на скіпку стару бабусю, перебирав якісь буддистські чотки, бо він був мандарином у своїй Сонячній імперії.

Раптом усі дипломати обступили пана Дюдьє, що говорив:

– Так, панове, c’est ça[51]. Ми не можемо зоставатись байдужими до нього. Або визнати його, або відкинути. Ми, французи, воліли б друге.

– Бо він у вас діє як антимілітарист, – не без зловтіхи докинув князь Трівеліно.

– Ні, панове, – вигукнув Дюдьє. – На це не розраховуйте. Французької армії воно не зачепило. Як антимілітарист... пхе! Скільки в нас уже було тих антимілітаристів! Панове, ви стережіться його: він – демагог, комуніст, un bigote[52] і ще бозна-що – але завжди радикал. Oui, c’est un rabouliste, c’est ça[53]. Він підхоплює найнесамовитіші демагогічні гасла. Він тягне руку за юрбою. У вас, ваша ясновельможність, – раптом обернувся він до князя Трівеліно, – він удає з себе націоналіста й упивається мареннями про Римську імперію, але стережіться, ясновельможносте, так він поводиться в містах, а на селі злигався з сутанниками й творить чудеса на славу діви Марії. Одною рукою працює на Ватікан, а другою на Квірінал[54]. Або в цьому є якісь таємні наміри, або... я не знаю що. Панове, ми можемо тут признатись відверто: усі ми маємо з ним свій клопіт.

– У нас, – замислено озвався Горейшіо Бамм, спираючись на більярдний кий, – він цікавиться і спортом. A big sportsman, indeed[55]. Він сприяє всіляким іграм. Досяг казкових рекордів у спорті й у сектах. Він соціаліст. Він проти сухого закону. Перетворює воду в drinks[56]. Недавно на банкеті в Білому домі всі... м-м... страшенно набрались: розумієте, пили саму воду, але він їм ту воду в шлунках перетворив у drinks.

– Це дивно, – сказав сер О’Паттерні, – у нас він схожий скоріше на консерватора. Поводиться як всемогутній clergyman[57]. Meetings[58], процесії, проповіді на вулицях and such things[59]. Я гадаю, що він проти нас, лібералів.

Тоді з усмішкою втрутився барон Янато:

– У нас він як удома. Дуже, дуже славний бог. Дуже пристосувався. Дуже великий японець.

– Який там японець! – прохрипів генерал Бухтін. – Що це ви балакаєте, батюшка! Він росіянин, кондовий русак, слов’янин. Широка російська душа, ваше превосходительство! Він за нас, мужиків. Наш архімандрит улаштував для нього хресний хід, десять тисяч свічок, а люду, господа, як маку. З’їхалися православні душі з усієї матушки Русі. І чудеса в нас творить, отець наш, – додав генерал, хрестячись і кланяючись у пояс.

Підійшов німецький рейхсканцлер, хвилинку слухав мовчки, а тоді сказав:

– Так, він уміє догодити народові. Всюди пристосовується до національного характеру. Як на свій вік, він... м-м... напрочуд гнучкий. Ми це спостерігаємо на своїх сусідах. У Чехії, наприклад, він поводиться як страшенний індивідуаліст. Там у кожного власний Абсолют на свій копил. А в нас Абсолют державний. У нас Абсолют зразу дозрів до усвідомлення високих державних інтересів. У Польщі він діє мов якийсь алкоголь; а в нас – як... як... höhere Verordnung, verstehen[60]?

– І в ваших католицьких землях? – з усмішкою спитав князь Трівеліно.

– Ну, місцеві відмінності є, – визнав доктор Вурм. – Але не надавайте цьому ваги, панове. В Німеччині ще ніколи не було такої єдності, як тепер. Але я хочу подякувати вам, князю, за ті католицькі карбюратори, що ви завозите до нас контрабандою. Вони, на щастя, погані, як усі італійські вироби.

– Тихо, тихо, панове, – втрутився сер О’Паттерні. – В релігійних питаннях слід дотримуватись нейтралітету. Щодо мене, то я ловлю лососів на подвійну вудку. Недавно мені попався отакенний, бачите? Чотирнадцять фунтів.

– А папський нунцій? – тихо спитав доктор Вурм. – Святий престол хоче, щоб ми зберегли спокій за всяку ціну. Хоче, щоб містицизм був офіційно заборонений, як порушення громадського порядку. В Англії це річ неможлива, а взагалі... Чотирнадцять фунтів, хоч вірте, хоч ні. Heaven[61], трохи мене в воду не затяг! Барон Янато усміхнувся ще чемніше:

– Але ми не хочемо нейтралітету. Він – великий японець. Весь світ може прийняти японську віру. Ми теж хочемо нарешті посилати місіонерів і навчати людей своєї віри.

– Пане бароне, – сказав сер О’Паттерні, – ви ж знаєте, що чудові взаємини між нашими державами...

– Англія може прийняти японську віру, – усміхнувся барон Янато, – і взаємини будуть ще кращі;..

– Стривай-но, батюшка! – вигукнув генерал Бухтін. – Яку там японську віру! Коли вже якась віра, то хай буде православна. І знаєш, чому? – По-перше, тому, що вона православна, по-друге – що вона російська, а по-третє – так хоче государ, а по-четверте – у нас найбільша армія, лебедику. Я, господа, по-солдатському: просто в вічі й по правді. Тож коли віра, то хай буде наша, православна.

– Так не про це ж ідеться, панове, – вже трохи дратливо сказав сер О’Паттерні. – Ми зібрались не для цього!

– Цілком слушно, – підтвердив доктор Вурм. – Ми можемо погодитись на якійсь спільній позиції по відношенню до бога.

– Котрого? – раптом озвався китайський уповноважений містер Кей, нарешті підвівши свої зморшкуваті повіки.

– Як то котрого? – сторопіло перепитав доктор Вурм. – Адже бог, гадаю, один?

– Наш, японський, – солодко всміхнувся барон Янато.

– Православний, батюшка, і більш ніякий! – вигукнув генерал, почервонівши, мов індик.

– Будда, – сказав містер Кей і знову опустив повіки, ставши зовсім подібний до засушеної мумії.

Сер О’Паттерні рвучко підвівся.

– Джентльмени, – сказав він, – прошу, ходімо вже. І панове дипломати вернулися до конференц-залу.

О восьмій годині звідти вибіг його превосходительство генерал Бухтін, аж буряковий на виду, зі стиснутими кулаками. За ним доктор Вурм, на бігу запихаючи в портфель свої папери. Сер О’Паттерні, забувши про вихованість, пішов геть з капелюхом на голові, весь червоний, а за ним пан Дюдьє. Князь Трівеліно вийшов блідий, а за ним барон Янато, що всміхався як завжди. Останнім вийшов містер Кей, потупивши очі й перебираючи пальцями довжелезні чотки.

Цим закінчується повідомлення, яке пан Білл Пріттом опублікував у “Геральді”. Офіційне комюніке про цю конференцію не було надруковане – окрім вищезгаданого, про сфери інтересів, – і коли й було ухвалено якусь резолюцію, це вже мало що змінило. Бо “в лоні історії”, як висловлюються трохи по-гінекологічному, вже назрівали непередбачені події.