— Ти прийшов врятувати себе самого, — виправила його Королева. Її голос звучав майже як шепіт, як вітерець, що колише мертві квіти.

Герцог схилив голову перед Королевою, хоч був з нею одного зросту.

— Я маю три питання, — прошепотіла вона. — Відповіси правильно, і матимеш усе, що забажаєш. А ні, то твоя голова вічно лежатиме на золотому тарелі.

Її шкіра була коричнева, неначе зів’ялі пелюстки троянд, а очі — темно-золотаві, мов бурштин.

— Став свої три питання, — відказав Герцог із вдаваною впевненістю.

Королева простягнула руку і легенько провела кінчиком пальця по його щоці. Герцог не пригадував, коли його востаннє торкалися без дозволу.

— Що більше за Всесвіт? — запитала вона.

— Підпростір і Підчас, — відповів Герцог. — Бо вони обидва включають у себе Всесвіт і все, що знаходиться поза ним. Проте, гадаю, ти очікуєш більш поетичної, а не фактичної відповіді. У такому разі, розум, бо він може вмістити Всесвіт і уявити те, чого ніколи не було й не буде.

Королева мовчала.

— Правильно? Чи ні? — запитав Герцог.

На мить він захотів почути зміїний шепіт свого верховного радника, який через нейронний роз’єм передавав йому всю мудрість попередніх помічників, або принаймні сюрчання жука-інформатора.

— Друге питання, — мовила Королева. — Що величніше за короля?

— Звичайно, Герцог, — відповів він. — Бо всі королі, єпископи, канцлери, імператриці та інші служать мені і тільки мені. Втім, я гадаю, ти і тут очікуєш більш образної і менш буквальної відповіді. У такому разі, знову розум — розум величніший за короля. Чи Герцога. Бо хоч я й нікому не підкоряюсь, але є ті, хто здатен уявити світ, в якому наді мною хтось стоїть, а над ним стоїть ще хтось, і так далі. Ні! Чекай! Я знаю відповідь. На неї мене наштовхнуло Дерево життя: Кетер — Корона, концепція монархії — величніша за всіх королів.

Королева подивилася на Герцога бурштиновими очима і мовила:

— Останнє питання. Що неможливо повернути?

— Моє слово, — відповів Герцог. — Хоча, якщо подумати, буває, що я даю слово, а обставини змінюються, а інколи й цілі світи міняються у невдалий і непередбачуваний спосіб. Тому час від часу, коли таке стається, моє слово доводиться змінювати відповідно до існуючих реалій. Я б сказав «Смерть», але, чесно кажучи, якщо мені знадобиться той, кого я позбувся в минулому, його просто повернуть назад у тіло за моїм наказом…

Королеві уривався терпець.

— Поцілунок, — випалив Герцог. Вона кивнула.

— Ти не безнадійний, — відказала Королева. — Ти вважаєш себе моєю останньою надією, проте насправді все навпаки. Всі твої відповіді були неправильними. Але остання була кращою за інші.

Герцог замислився над перспективою залишитись без голови через цю жінку, і вона здалася йому не такою страшною, як він очікував.

У саду з мертвими квітами повіяв вітер, і Герцог уявив собі надушених примар.

— Хочеш дізнатися правильну відповідь? — запитала вона.

— Відповіді, — поправив він. — Авжеж.

— На всі питання відповідь одна: серце, — сказала Королева. — Серце більше за Всесвіт, бо в ньому можна знайти співчуття до будь-чого на світі, тоді як сам Всесвіт співчувати не може. Серце величніше за короля, бо серце знає, який король насправді, та однаково його любить. І серце неможливо повернути.

— Я ж сказав «поцілунок», — промовив Герцог.

— Ця відповідь була кращою за інші, — повторила вона.

Вітер завивав дедалі сильніше й гучніше, і на мить повітря сповнилося зів’ялими пелюстками. А тоді вітер зник так само різко, як з’явився, і зірвані пелюстки впали додолу.

— Отже, я не впорався з першим твоїм завданням. Проте я не думаю, що моїй голові місце на золотому тарелі, — сказав Герцог. — Чи на будь-якому іншому блюді. Тому дай мені завдання, ціль, якої я можу досягнути, щоб довести свою гідність. Дозволь мені тебе визволити.

— Мене не треба визволяти, — відповіла Королева. — Твої радники, скарабеї і програми покінчили з тобою. Вони відправили тебе сюди так само, як колись, давним-давно, відправляли твоїх попередників, бо для них ліпше, коли ти зникнеш з власної волі, ніж коли вони вб’ють тебе уві сні. До того ж це менш ризиковано.

Вона взяла його за руку і сказала:

— Ходімо.

Вони покинули сад мертвих квітів і рушили повз світлові фонтани, що проливали своє сяйво в порожнечу, до цитаделі пісні, де на кожному кроці чекали прекрасні голоси, зітхаючи, викрикуючи, мугикаючи та відлунюючи, проте ніхто з них не співав.

За цитаделлю був лиш туман.

— Ну ось, — сказала вона йому. — Ми дійшли до кінця всього сущого, де існує лише те, що ми самі створили зусиллям волі або відчаю. Тут, у цьому місці, я можу говорити вільно. Тепер ми самі, удвох.

Королева подивилася йому в очі.

— Ти не повинен помирати. Ти можеш залишитися зі мною. Ти будеш щасливий, що нарешті знайшов талан, кохання і сенс існування. І я любитиму тебе.

Герцог зиркнув на неї з виразом спантеличення і роздратування.

— Я хотів піклуватись. Я просив, щоб у мене було про що піклуватись. Я просив серця.

— І вони дали тобі все, що ти просив. От тільки ти не можеш мати все це і бути їхнім правителем. Тому вороття немає.

— Я… Я сам попросив їх, щоб все це сталося, — промовив Герцог.

Роздратування зникло. Скраю тьмянів туман, і коли Герцог вдивлявся у нього надто довго, йому різало очі.

Землю почало трусити, немов від кроків велетня.

— Тут є щось справжнє? — поцікавився Герцог. — Щось постійне?

— Все навколо справжнє, — відказала Королева. — Сюди йде велетень. І він уб’є тебе, якщо ти його не здолаєш.

— Скільки разів таке траплялося? — запитав Герцог. — Скільки голів опинилося на золотому блюді?

— Жодна голова не опинялася на золотій тарелі, — відказала вона. — Я не запрограмована їх убивати. Вони б’ються за мене, завойовують мене і залишаються зі мною, аж доки їхні очі не заплющаться навіки. Їх це влаштовує — так чи інакше. А от тебе… тебе все має не влаштовувати, правда ж?

Він завагався, а тоді кивнув.

Вона обійняла і поцілувала його — повільно і ніжно. Поцілунок — це те, чого назад не забереш.

— Отже, тепер я маю здолати велетня і врятувати тебе?

— Такий у нас план.

Він поглянув на неї. А тоді перевів погляд на себе: оглянув свої прикрашені гравіруванням обладунки, свою зброю.

— Я не боягуз і ніколи не відступав од бою. Повернутися я не можу, але й життя з тобою мене не влаштує. Тому я почекаю, поки велетень мене уб’є.

Вона сполошилась.

— Залишайся зі мною. Залишайся!

Герцог озирнувся і подивився на білу порожнечу.

— А що там? — спитав він. — Що ховається за туманом?

— Ти втечеш? — здивувалась вона. — Просто покинеш мене саму?

— Я піду, — відповів він. — Не втечу, а піду. Піду вперед. Я хотів здобути серце. Що там, по той бік туману?

Вона похитала головою.

— Там, за туманом, Малкут, тобто Королівство. Проте воно не існує, доки ти сам його не створиш. Воно буде таким, як ти захочеш. Втім, знай: ступивши у туман, ти або створиш світ, або припиниш власне існування. Ти можеш спробувати. Я не знаю, що станеться, проте знаю одне: якщо ти покинеш мене саму, шляху назад не буде.

Він досі чув гупання, але тепер сумнівався, чи то були кроки велетня. Воно більше скидалося на биття — биття його власного серця.

Він розвернувся до туману, і, поки не передумав, ступив у небуття, яке здалося холодним і вогким на дотик. З кожним кроком він відчував, як від нього залишається дедалі менше й менше. Його нейронні роз’єми зникли, не давши йому жодної нової інформації, а згодом він не пам’ятав вже ні свого імені, ні статусу.

Він не знав, що робить: шукає якесь місце чи створює нове. Проте він пригадав темну шкіру та бурштинові очі. Він пригадав зорі і вирішив, що там, куди він прямує, будуть зорі. Там мають бути зорі.

Він пришвидшив крок. Йому здавалося, наче раніше на ньому був обладунок, однак він відчував вогкий туман на обличчі та шиї і тремтів у легкому пальті від холодного нічного повітря.