<b>— З Англії, — відповів чужинець.</b>
<b>Старий Гао пам’ятав, як батько розповідав йому про війну з англійцями через торгівлю й через опіум, та то було давно.</b>
<b>Вони піднімалися схилом пагорба, який більше скидався на гірський схил. Він був крутим і надто скелястим для терасових полів. Старий Гао випробував темп чужинця, піднімаючись швидше, ніж звичайно, але той не відставав від нього, хоча ніс на спині сумку.</b>
<b>Проте кілька разів чужинець зупинявся. Робив він це, щоб роздивитися квіти — маленькі білі квіти, які на початку весни цвіли десь у долині, а наприкінці — тут, на схилі пагорба. На одній квітці сиділа бджола, і чужинець опустився на коліна, щоб її розгледіти. Тоді дістав із кишені велике збільшувальне скло, оглянув бджолу і записав щось нерозбірливим почерком до кишенькового блокнота.</b>
<b>Старий Гао ніколи раніше не бачив збільшувального скла, тож він нахилився, щоб подивитися на бджолу, таку чорну, таку сильну і таку несхожу на інших бджіл у долині.</b>
<b>— Одна з твоїх бджіл?</b>
<b>— Так, — відповів Старий Гао. — Або така сама, як мої.</b>
<b>— Тоді нехай вона сама знайде шлях додому, — відповів чужинець. Він не потривожив бджолу і прибрав збільшувальне скло.</b>
* * *
Фермерська хатина,
Іст-Дін, Сассекс
11 серпня 1922 р.
Дорогий Ватсоне,
Я замислився над нашою післяобідньою розмовою, серйозно її обдумав і готовий скорегувати мої попередні рішення.
Я відкритий до публікації Вашої версії подій 1903-го року, а саме останньої справи перед моїм виходом на пенсію, за наступної умови.
На додаток до звичайних змін, які ви робитимете для містифікації реальних людей та місць, я також пропоную повністю замінити ситуацію, з якою ми зіткнулися (я маю на увазі сад професора Пресбері. Далі я його не згадуватиму), на історію про залози мавпи або якийсь інший екстракт з яєчок шимпанзе чи лемура, надісланий таємничим іноземцем. Можливо, екстракт мавпи міг би вплинути на професора Пресбері так, що він би рухався, як мавпа — можна було б назвати його «людиною, що рачкує» чи якось так — або, як варіант, він зміг би залазити на стіни будівель і дерева. А ще він міг би відростити хвіст, але це, певно, занадто химерно навіть для Вас, Ватсоне, хоч і не більш химерно, ніж усі ті вигадливі доповнення, якими Ви прикрасили у ваших історіях досить банальні події у моєму житті та роботі.
Крім того, я написав наступну промову, яку маю висловити в кінці Вашої розповіді. Будь ласка, впевніться, щоб там було щось схоже на те, де я завзято виступаю проти довголіття і дурних потягів, які спонукають дурних людей робити дурні речі, щоб подовжити своє дурне життя.
«Ось у чому полягає велика небезпека для людства. Якби кожен міг жити вічно, якби молодість можна було так легко повернути, тоді б і скнара, і сластолюбець, і джиґун — усі б продовжили своє нікчемне існування. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ?»
Думаю, щось подібне заспокоїть мою душу.
Покажіть мені, будь ласка, завершену статтю до того, як відправите її на публікацію.
Я залишаюсь, старий друже, Вашим найпокірнішим слугою,
Шерлок Холмс
* * *
<b>Вони добралися до бджіл Старого Гао під вечір. Вуликами виявилися сірі дерев'яні ящики, складені на купу за спорудою настільки примітивною, що її годі було назвати й халупою — чотири стовпи, дах і завіси з промасленої тканини, які служили захистом од найпотужніших весняних злив і літніх гроз. Всередині стояла маленька вугільна жаровня, біля якої можна було грітись, якщо накритись разом із нею ковдрою, а ще там можна було готувати. Також у центрі споруди стояв дерев'яний піддон з древньою керамічною подушкою, який служив Старому Гао ліжком, коли той залишався спати на схилі біля бджіл, що зазвичай траплялося восени під час найбільшого збору меду. Порівняно з кузеном, його вулики давали досить мало меду, але цього було достатньо, щоб Старий Гао, бувало, чекав два або й три дні, поки мед зі стільника, який він роздавив і розмішав до стану каші, стече через тканину до відер й горщиків, що він приніс на схил. Потім він розплавляв те, що залишилось — липкий віск та шматочки пилку, бруду й корму — в горщику, щоб отримати бджолиний віск, а цукровий сироп повертав бджолам. Після чого ніс мед та бруски воску на продаж до села.</b>
<b>Він показав іноземному чужинцю одинадцять вуликів і незворушно споглядав, як той накидає захисну сітку, відкриває вулик та оглядає через збільшувальне скло спочатку бджіл, за ними вміст гнізда і нарешті — матку. Він не боявся і почувався зручно: всі його рухи були легкі та повільні, його й разу не вжалили, і він не розчавив та не покалічив жодної бджоли. Це вразило Старого Гао. Він думав, що всі чужинці — загадкові, непроникні і незбагненні створіння, але цей чоловік, здавалося, був в захваті від зустрічі з бджолами Гао. Його очі аж світилися.</b>
<b>Старий Гао розпалив жаровню, щоб нагріти трохи води. Проте задовго до того, як вугілля нагрілося, чужинець вийняв із сумки дивну штукенцію зі скла й металу. Він налив у верхню її половину воду зі струмка, розпалив вогонь, і згодом вже булькотіло й парувало не менше чайника води. Тоді чужинець дістав із сумки два олов’яні кухлі та кілька листків зеленого чаю, загорнутих у папір, і кинув їх до кухля, заливши водою.</b>
<b>То був найкращий чай, що Старий Гао куштував у житті: значно кращий за кузенів чай. Вони пили його, сидячи на підлозі по-турецьки.</b>
<b>— Я хотів би залишитись тут на літо, в цьому будинку, — мовив чужинець.</b>
<b>— Тут? Це навіть не будинок, — відповів Старий Гао. — Живи собі в селі. У Вдови Чжан є кімната.</b>
<b>— Я поживу тут, — заперечив чужинець. — А ще я хотів би винайняти у тебе один вулик.</b>
<b>Старий Гао не сміявся багато років. Дехто в селі міг би подумати, що це й узагалі щось неможливе. А все ж на цих словах від здивування і несподіванки Гао зайшовся реготом, який неначе висмикнули з нього.</b>
<b>— Я не жартую, — сказав чужинець.</b>
<b>Він поклав чотири срібні монети на землі між ними. Старий Гао не помітив, звідки він їх дістав: три срібні мексиканські песо — монета, яка набула популярності в Китаї вже давно — і великий срібний юань. Стільки грошей Старий Гао міг заробити не менше, ніж за рік продажів меду.</b>
<b>— За ці гроші, — мовив чужинець, — я хочу, щоб хтось приносив мені їжу: раз на три дні буде достатньо.</b>
<b>Старий Гао не відповів. Він допив чай і підвівся. Відхиливши промаслену тканину, Гао вийшов на галявину, яка розкинулася високо на схилі. Він підійшов до одинадцяти вуликів: кожен складався з двох ящиків із гніздами, над якими стояли ще один, два, три або, в одному випадку, навіть чотири окремі ящики. Гао повів чужинця до вулика, над яким стояли чотири ящики, кожен набитий рамками стільників.</b>
