<b>Зрозуміло, це сталось після того, як зник сам Старий Гао, але до того, як його син повернувся з Ліцзяна, щоб зайнятися вуликами на схилі.</b>
* * *
Оце і є проблема, писав Холмс у 1899-му: нудьга. І брак інтересу. Або, швидше, стає надто просто. Коли радість розкриття злочинів постає як виклик, коли існує вірогідність зайти у глухий кут, тоді, звичайно, злочини втримують твою увагу. Але коли будь-який злочин можна розкрити, та ще й при тому досить просто, тоді, звичайно, в цьому занятті нема жодного сенсу.
Дивіться: цього чоловіка вбили. Отже, є той, хто це зробив. Його вбили з однієї чи кількох причин, які можна перелічити на пальцях однієї руки: він комусь заважав, мав щось, потрібне іншим, чи перейшов комусь дорогу. І де тут виклик?
Бувало, у щоденній газеті я натрапляв на опис злочину, над яким ламала голову поліція, і знаходив розгадку в загальних рисах, якщо не в подробицях, ще до закінчення статті. Злочини надто придатні до розкриття. І тому їх так легко розслідувати. Навіщо дзвонити поліції і давати ключі до їхніх загадок? Я знову і знову залишаю їх наодинці з завданням, бо для них воно є викликом, а для мене — ні.
А я почуваюсь живим лише тоді, коли вбачаю виклик.
* * *
<b>Бджоли на туманних пагорбах — таких високих, що іноді їх називали горами — дзижчали під слабким літнім сонцем, снуючи між весняними квітами на схилі. Старий Гао слухав їх без задоволення. Його кузен, який жив у селі за долиною, мав кілька десятків вуликів, і в усіх них уже збирався мед, хоча для цього було зарано; а ще той мед мав білий колір, як у китайського жада.<a name="read_n_33_back" href="#read_n_33" class="note">[33]</a> Старий Гао вважав, що білий мед на смак нічим не кращий від жовтого або коричневого, який збирали його власні бджоли, хоч виробляли вони його у малих кількостях, от тільки його кузен отримував за білий мед удвічі більше грошей, ніж Старий Гао міг просити за свій найкращий збір.</b>
<b>З того боку пагорба, де жив його кузен, бджоли були ревними, старанними, золотаво-коричневими трудягами, які приносили до вуликів пилок і нектар у величезних кількостях. А от бджоли Старого Гао були дратівливими та чорними, блискучими, як кулі, і виробляли рівно стільки меду, скільки їм було потрібно на зиму, ну, і ще трішки: цього Старому Гао вистачало тільки на те, щоб продавати односельчанам, по грудці стільників за раз. Стільники з розплодом, заповнені личинками — цими ласими шматочками протеїну — він продавав дорожче. Щоправда, такі стільники траплялися рідко, бо його бджоли були сердитими й похмурими, і будь-яку роботу, у тому числі розмноження, зводили до мінімуму. Тому Старий Гао розумів, що з кожним проданим стільником з розплодом він втрачав бджіл, які могли б збирати мед для продажу в майбутньому.</b>
<b>Старий Гао був таким похмурим і сердитим, як його бджоли. Колись він мав дружину, але вона померла під час пологів. Син, який вбив її, прожив тиждень, а потім і сам помер. Нікому буде замовити за Старого Гао панахиду, прибрати могилу до свят чи покласти на неї приношення. Він помре забутим, таким же непримітним і непоміченим, як його бджоли.</b>
<b>Пізньої весни того року, як тільки дороги стали прохідними, з-за гір прибув старий білий чужинець з великою коричневою сумкою на плечах. Старий Гао почув про нього, перш ніж з ним зустрівся.</b>
<b>— Один чужинець дивиться на бджіл, — сказав йому кузен.</b>
<b>Старий Гао промовчав. Він пішов до кузена, щоб купити відро другосортних стільників, які були пошкоджені або розпечатані й могли скоро зіпсуватись. Він придбав їх задешево, щоб годувати власних бджіл, і якби спробував продати кілька штук у своєму селі, ніхто б і не помітив. Вони обидва сіли пити чай в хатині кузена Гао на схилі пагорба. Від пізньої весни, коли починав текти перший мед, до перших холодів кузен Гао покидав домівку в селі і жив у хатині на схилі, де спав біля своїх вуликів, побоюючись крадіїв. Його дружина та діти відносили стільники і пляшки з білосніжним медом вниз до села на продаж.</b>
<b>Старий Гао не боявся крадіїв. Блискучі чорні бджоли з його вуликів не пощадили б жодного, хто їх потурбував. Він спав у селі, доки не приходив час збирати мед.</b>
<b>— Я відправлю його до тебе, — сказав кузен старого Гао. — Відповіси на його питання, покажеш своїх бджіл і він тобі заплатить.</b>
<b>— Він знає нашу мову?</b>
<b>— У нього жахливий говір. Він розповів, що навчився мові у моряків, а більшість із них була кантонцями. Але він швидко вчиться, хоч вже й старий.</b>
<b>Старий Гао щось пробурчав, не бажаючи чути про моряків. Вже був пізній ранок, а попереду його ще чекали чотири години ходьби через долину назад до села в страшенну спеку. Він допив чай. Кузенів чай був кращий від того, що Старий Гао міг собі дозволити.</b>
<b>Він добрався до вуликів ще засвітла і поклав більшість розпечатаних стільників у найслабші з них. Всього в нього було одинадцять вуликів. Його кузен мав понад сотню. Поки Старий Гао робив це, його вжалили двічі — зверху в руку й ззаду в шию. Його жалили більше тисячі разів за життя. Складно навіть було сказати, скільки саме. Він майже не помічав укусів інших бджіл, а от від укусів своїх чорних бджіл завжди було боляче, навіть коли підпухлість сходила і місце укусу більше не пекло.</b>
<b>Наступного ранку до будинку Старого Гао в селі прийшов хлопчик і повідомив, що хтось — а саме велетенський чужинець — хоче його бачити. Старий Гао лише пробурчав у відповідь. Він ішов селом своїм помірним темпом, тоді як хлопчик побіг уперед і невдовзі зник з очей.</b>
<b>Старий Гао застав чужинця за чаєм на ґанку Вдови Чжан. Він знав матір Вдови Чжан п’ятдесят років тому — вона була подругою його дружини, — та вже пройшло чимало років, як вона померла. Навряд чи залишились ті, хто пам’ятав дружину Гао. Вдова Чжан принесла старому чай, представила його літньому чужинцю, який зняв з плечей сумку, і сіла за маленький столик.</b>
<b>Кожен посьорбував свій чай. Чужинець мовив:</b>
<b>— Я бажаю побачити твої бджоли.</b>
* * *
Смерть Майкрофта означала кінець Імперії, та крім нас двох про це ніхто не знав. Він лежав у тій тьмяній кімнаті, прикритий одним лиш тонким білим простирадлом, немов уже почав ставати типовим привидом, і залишалося тільки зробити отвори під очі, щоб довершити образ.
Я думав, що хвороба його висушить, але він виглядав огряднішим, ніж будь-коли, а його пальці роздулися до розміру білих сальних ковбасок.
Я мовив:
— Доброго вечора, Майкрофте. Доктор Хопкінс каже, що тобі залишилося жити два тижні. Він також зазначив, щоб я в жодному разі тобі цього не повідомляв.
— Він телепень, — заявив Майкрофт, хрипко сапаючи між словами. — Я і до п’ятниці не доживу.
— Давай хоч до суботи, — відказав я.
— Ти завжди був оптимістом. Ні, вечір четверга, а далі я стану не більш ніж вправою з прикладної геометрії для Хопкінса та розпорядників похорон зі «Снігсбі й Молтерсон», перед якими постане непросте завдання — враховуючи вузькість дверей і коридорів — винести мій труп з цієї кімнати та будівлі.
