— Від хороших снів чоловік не мав би так ридати, — сказав Калум. І додав, після паузи: — У мене не буває снів — ні хороших, ні поганих.

— Справді?

— Востаннє я бачив їх у молодості.

Ми встали. І тут мені спало на думку:

— Ти перестав бачити сни після того, як відвідав печеру?

Він промовчав. Ми піднімались гірським схилом прямо в туман, а над нами сходило сонце.

Туман все густішав і заливався сонячним сяйвом, але не розсіювався, тож я усвідомив, що ми йдемо крізь хмару. Усе навколо світилося. А потім мені здалося, що я дивлюся на чоловіка мого зросту — малого, горбатого чоловіка з обличчям-тінню, який висів переді мною у повітрі, як привид або ангел, і коли я ступав, він теж рухався поряд. Від світла навколо нього з’явився ореол, а ще він мерехтів, тому я не міг зрозуміти, близько він був чи далеко. Я бачив дива і бачив жахи, але я ще ніколи не зустрічав нічого подібного.

— Це магія? — запитав я, хоча в повітрі нею і не пахло.

Калум відповів:

— Це пусте. Просто властивість світла. Тінь. Відображення. Не більше. Поряд зі мною теж є чоловік. Він йде тоді, коли йду я.

Я обернувся, але не побачив нікого поряд з ним.

А потім маленький мерехтливий чоловічок зник, а з ним зникла хмара, і настав день, і ми були самі.

Увесь ранок ми дерлися догори. Калум вивихнув щиколотку за день до того, коли послизнувся біля водоспаду. Вона опухала в мене на очах — опухала і червоніла, але його крок від того не збивався, і навіть якщо йому було неприємно або боляче, його обличчя цього ніяк не видавало.

Коли обриси світу почали розпливатися від присмерків, я запитав:

— Ще довго?

— Година, а то й менше. Ми дістанемось печери і ляжемо спати. Вранці підеш всередину. Візьмеш стільки золота, скільки зможеш донести, і ми підемо назад, до переправи.

Я поглянув на нього — не в міру дужого і схожого на вовка чоловіка з сивіючим волоссям і сірими очима, — а тоді мовив:

— Ти спатимеш зовні печери?

— Так. В печері немає чудовиськ. Немає нічого такого, що вилізе і схопить тебе вночі. Нічого, що може нас з’їсти. Але не заходь туди до світанку.

Потім ми обігнули обвал — купа чорного й сірого каміння частково загороджувала шлях — і побачили вхід до печери.

Я запитав:

— Оце й усе?

— А ти очікував побачити мармурові колони? Чи печеру велетня з історій, що пліткарі розказують біля багаття?

— Можливо. Вона така непримітна. Просто дірка у скелі. Неначе тінь. І там немає охоронців?

— Немає. Тільки сама печера — як вона є.

— Печера, повна скарбів. І лише ти знаєш, як її знайти?

У відповідь Калум засміявся — його сміх нагадував придушений гавкіт.

— Острів’яни знають, як її знайти. Але вони надто розумні, щоб приходити сюди по золото. Вони впевнені, що печера робить тебе злим: щоразу, як ти заходиш до неї, щоразу, як береш золото, вона пожирає добро в твоїй душі. Тому острів’яни сюди не ходять.

— Це правда? Що печера робить тебе злим?

— …Ні. Печера живиться дечим іншим. Не добром і не злом. Ні, ти можеш взяти золото, але після цього усе стає… — він затнувся, — усе стає безбарвним. Веселка стає не така яскрава, проповідь менш змістовна, поцілунок — менш приємний…

Він поглянув на вхід до печери, і мені здалося, що в його очах промайнув страх.

— Усе стає «менш» якимось.

Я мовив:

— Є чимало людей, для кого ваби золота переважають барвистість веселки.

— Наприклад, для мене, коли я був молодим. Або для тебе зараз.

— Отже, ми зайдемо до печери на світанку.

— Ти зайдеш. Я чекаю тут, зовні. Не бійся. Печеру не охороняє чудовисько. І там немає чар, від яких золото зникне, якщо ти не знаєш якогось фокусу чи замовляння.

Потім ми влаштовували стоянку: точніше, сиділи в темряві, спершись на холодну кам’яну стіну. Спати там було неможливо.

Я сказав:

— Ти взяв золото тут, як я візьму завтра. За нього ти здобув будинок, наречену і добре ім’я.

Його голос доносився з пітьми.

— Ага. І коли я їх отримав, вони нічого для мене не значили. Ба, навіть менше ніж нічого. Навіть якщо твого золота вистачить на те, щоб король повернувся з того берега, і правив нами, і приніс на нашу землю радість, процвітання та тепло, для тебе це не матиме жодного значення. Здаватиметься, що все це трапилося з якимось чолов’ягою у байці.

— Повернути короля — це ціль всього мого життя, — сказав я йому.

Він відповів:

— Ти принесеш йому золото. Він захоче ще, бо королі завжди хочуть ще. Такі вони люди. І кожен наступний похід значитиме дедалі менше. Веселка нічого не значить. Вбивство людини нічого не значить.

У темряві запала тиша. Не чути було птахів — тільки вітер гуляв понад вершинами, неначе мати у пошуках дитини.

Я мовив:

— Ми обидва вбивали чоловіків. А от ти колись убивав жінку, Калуме Мак-Іннесе?

— Ні. Я ніколи не вбивав ні жінок, ні дівчат.

У темряві я пошукав руками кинджал, намацуючи дерев’яно-срібне руків’я і сталевий клинок. Він був у мене в руках. Я не збирався казати йому про кинджал, а лише вдарити, коли ми покинемо гори — вдарити миттєво, глибоко всадити клинок, але тепер здавалося, наче слова ховаються від мене: зможу я чи мені це ніколи не вдасться?

— Я чув про дівчину, — промовив я. — Про дівчину і терен.

Мовчання. Свист вітру.

— Хто розказав тобі? — запитав він, а тоді продовжив: — Немає значення. Я б ніколи не вбив жінку. Жоден гідний чоловік не вбив би жінку…

Я знав, що якщо оброню хоч слово, він замовчить і ніколи не розкриє правди. Тож я нічого не сказав. Лише очікував.

Калум Мак-Іннес почав говорити, дбайливо добираючи слова, так наче він згадував казку, яку почув ще дитиною і вже майже забув.

— Мені розказали, що корови в низовині були гладкі та ладні, і що чоловік може здобути честь та славу, якщо відправиться на південь і повернеться з прекрасною худобою червоної породи. Тож я вирушив на південь, але жодна корова не була мені до смаку, аж доки на схилі у низовині я не побачив найпрекрасніших, найчервоніших та найгладкіших корів, які тільки бувають. Я почав відводити їх за собою, у напрямку, з якого прийшов. Вона наздогнала мене з палицею в руках. Сказала, що корови належать її батьку, і обізвала мене злодієм, пройдисвітом та іншими грубими словами. Але вона була красивою — навіть у гніві — і якби у мене ще не було молодої дружини, я міг би обійтися з нею трохи м’якше. Натомість я дістав ніж, притис до її горла і наказав замовкнути. Вона послухалась. Я не збирався убивати — я б не вбив жінку, і це правда, — тому я прив’язав її волоссям до терену, зняв з пояса ніж, щоб вона затрималась, поки виплутуватиметься, і встромив клинок глибоко в дерен. Я прив’язав її до терену довгим волоссям і більше не думав про це, коли йшов додому з худобою. Я повернувся на те місце через рік. Того дня я не шукав корів, але піднявся на той насип — це було непомітне місце, і якщо його навмисне не шукати, то не знайдеш. Мабуть, ніхто її не шукав.

— Я чув, що шукали, — сказав я йому. — Хоча одні вважали, що її викрали розбійники, а інші — що вона втекла з мідником або пішла до міста. Та все ж її шукали.

— Ага. Я бачив те, що бачив — мабуть, треба було стояти там, де я стояв, щоб це побачити. Напевно, я вчинив щось лихе.

— Напевно?

Він відповів:

— Я взяв золото з туманної печери. Мені більше не зрозуміти, чи існує добро та зло. Я передав повідомлення через дитину в заїжджому дворі, щоб вони знали, де її шукати.

Я заплющив очі, але від того темніше не стало.

— Зло існує, — відказав я йому.

У моїй голові зринув її скелет: звільнений від одягу, очищений від плоті, голий і білий, теліпається, як дитяча лялька, на терені, прив’язаний до верхньої гілки золотаво-рудим волоссям.

— На світанку, — продовжив Калум Мак-Іннес так, наче досі ми теревенили про харчі чи погоду, — ти залишиш свій кинджал тут, бо так заведено, а тоді підеш у печеру і винесеш стільки золота, скільки зможеш донести. І понесеш його з собою назад на материк. Жодна душа в цих краях, знаючи, що ти несеш і звідки воно, не забере його в тебе. Потім відправиш золото на той берег до короля і він заплатить своїм людям, нагодує їх та купить зброю. Одного дня він повернеться. Скажеш мені тоді, чи зло існує, маленький чоловіче.