Ми були за милю від будинку, коли я сказав:

— Щодо острова. Ти запитав, чи він там буде. Але ж зрозуміло, що острів або є, або його немає.

Калум завагався. Здавалося, він зважував слова, і згодом відповів:

— Туманний острів не схожий на інші острови. І туман, що оточує його, не такий, як інші тумани.

Ми ступали шляхом, який за сотні років збили вівці, олені та лише кілька людей.

Він продовжив:

— Його також називають Крилатим островом. Дехто каже, це тому, що острів зверху виглядає як крильця метелика. Та не скажу, чи це правда.

А тоді додав: — «Що є істина? — сказав з насмішкою Пілат».

Спускатись важче, ніж підніматись.

Я замислився.

— Часом я думаю, що істина — це якесь місце. Я уявляю її містом: можуть бути сотні доріг, тисячі шляхів, які рано чи пізно приведуть тебе до одного і того ж місця. Байдуже, звідки ти йдеш. Якщо йти у напрямку істини, то ти її знайдеш, хай яким би шляхом ти ступав.

Калум Мак-Іннес поглянув на мене зверху вниз і не зронив жодного слова. Аж тут:

— Неправду ти кажеш. Істина — печера в Чорних горах. Туди веде одна дорога — лише одна. Вона підступна та важка, і якщо ти обереш неправильний шлях, то помирати тобі самотою на гірському схилі.

Ми видерлися на кряж і поглянули вниз, на берег. Внизу, біля води, виднілись села. А з того боку моря постали високі Чорні гори, що витиналися з туману.

Калум сказав:

— Он та печера. У тих горах.

«Кістки землі», — подумав я, поглянувши на них. При згадці про кістки мені стало недобре і щоб відволіктись, я запитав: — А скільки разів ти там бував?

— Лише один, — він завагався. — Я шукав печеру увесь шістнадцятий рік життя, бо чув легенди і вірив, що якщо добре шукати, то можна знайти. Мені стукнув сімнадцятий рік, коли я нарешті дістався до неї. Я взяв із собою стільки золотих монет, скільки зміг.

— І тебе не лякало прокляття?

— Коли я був молодий, мене ніщо не лякало.

— І що ж ти зробив з отим золотом?

— Частину сховав — лише я знаю де. А на решту оплатив викуп коханої жінки і збудував красивий будинок.

Він затнувся — так, неначе сказав щось зайве.

Перевізника на пристані не було. Лише на березі стояв маленький човен — у нього б ледь помістилися три звичайних чоловіки, — прив’язаний до покрученого і напівзгнилого стовбура, а поряд висів дзвіночок.

Я подзвонив у нього, і незабаром до нас на берег спустився гладкий чоловік.

Він сказав Калуму:

— З вас за переправу я візьму один шилінг, а з вашого хлопчика — три пенні.

Я випростався. Хоч я не такий високий, як інші чоловіки, але гордості у мене не менше.

— Я теж чоловік, — відказав я. — І заплачу вам шилінг.

Перевізник зміряв мене поглядом, а тоді почухав бороду.

— Перепрошую. Мій зір вже не такий ясний, як був колись. Я відвезу вас на острів.

Я передав йому шилінг. Він зважив його у руці і мовив:

— Ти збагатив мене на дев’ять пенсів, а міг і обдурити. А дев’ять пенсів — то великі гроші у наші темні часи.

Вода була кольору сланцю, хоч у ній відбивалася блакить, а на хвилях один за одним ганялися баранці. Він відв’язав свій човен і, гуркочучи галькою, потягнув його до води. Ми увійшли у холодний канал і вмостилися у човні.

Весла плеснули по морю, він поволі посунув вперед. Я сидів найближче до перевізника, тож мовив:

— Дев’ять пенсів. Це непогана платня. Та я чув, що в горах на Туманному острові є печера, вщерть набита золотими монетами — скарбами древніх.

Він похитав головою, відмахуючись.

Калум впився у мене поглядом — його губи були стиснуті так міцно, що побіліли. Я не зважав і запитав чоловіка ще раз:

— Печера, набита золотими монетами — подарунок народів Півночі чи Півдня, чи тих, хто ніби був тут задовго до нас: тих, хто втік на Захід, коли тут стало людно.

— Чув про неї, — відповів перевізник. — І за прокляття чув. Вважаю, що одне варте іншого.

Він сплюнув у море. А потім мовив: — Ти чесна людина, карлику. Я це по твоєму обличчі бачу. Не шукай печеру. Нічого хорошого з того не вийде.

— Звісно, ваша правда, — сказав я йому щиро.

— Я в цьому певен, — відповів він. — Не щодня мені доводиться везти розбійника й малого карлика на Туманний острів.

А тоді додав: — У наших краях говорити про тих, хто подався на Захід, вважається поганою прикметою.

Решту часу ми плили мовчки, а от море розбушувалось і хвилі почали бити по човну так сильно, що я тримався обома руками, аби не вилетіти за борт.

Здалося, що минуло півжиття, доки човен нарешті пришвартували до довгого причалу, насипаного з чорного каміння. Ми йшли причалом, а навколо билися хвилі, і їхні солоні бризки сягали наших облич. Біля спуску стояв горбатий чоловік, що продавав вівсяні коржики і сушені сливи — тверді, як камінь. Я заплатив йому пенні і набив ними кишені жилетки.

Ми сунули далі Туманним островом.

Я вже старий або принаймні далеко не юний, і все, що я бачу, нагадує мені щось інше, побачене раніше, а тому нічого вже не видається новим. Гарненька дівчина з вогненно-рудим волоссям нагадує мені сотні таких же дівчат та їхніх матерів, і те, якими вони були, коли зростали, і як виглядали, коли помирали. Таке прокляття літ — усе навколо тебе стає відображенням чогось іншого.

Та незважаючи на це, моє перебування на Туманному острові, який мудреці також охрестили Крилатим, ні про що інше мені не нагадувало.

Від пристані до Чорних гір треба йти день. Калум Мак-Іннес поглянув на мене — зростом я сягав йому до пояса чи нижче — і побіг вистрибом, неначе викликаючи мене на біг наввипередки. Ноги несли його землею — мокрою і доверху вкритою папороттю й вересом.

Над нами проносилися низькі хмари — сірі, білі та чорні. Вони то ховалися одна за одною, то вигулькували, то знову зникали.

Я дав йому фору і чекав, поки він не забіг у дощ, де його поглинула волога і сіра імла. Тоді і тільки тоді я перейшов на біг.

Це одна з моїх таємних здібностей, про які я не розказував нікому, окрім Морег, моєї дружини, Джонні та Джеймса, моїх синів, і Флори, моєї доньки (нехай її нещасна душа покоїться з Тінями). Я досить добре вмію бігати і, якщо треба, можу бігти швидше, довше та впевненіше за будь-якого звичайного чоловіка; якраз так я й біг тоді через туман і дощ — я видирався на виступи й гребені з чорного каменю, але не піднімався вище горизонту.

Він біг попереду, та незабаром я його вистежив і обігнав по виступу — нас розділяла вершина пагорба. А внизу протікав струмок. Я можу бігти днями, не спиняючись. Це моя перша таємниця, але є ще одна, яку я досі не розкривав нікому.

Ми наперед обговорили, де зупинитися у першу ніч на Туманному острові. Калум вирішив заночувати під скелею, що називається Чоловік і Пес — подейкують, що вона виглядає, як старигань з собакою. Я дістався до неї надвечір. Під скелею було укриття, сухе і захищене від дощу. Дехто з людей, які були тут до нас, залишив по собі дрова, патики, прутики та гілки. Я розпалив багаття і сів перед ним, щоб просохнути, а заодно і трохи зігрітись. Деревний дим стелився понад вересом.

Вже стемніло, коли Калум забіг під укриття і в погляді його читалося, що він не очікував побачити мене раніше, ніж під ранок. Я запитав:

— Чого так довго, Калуме Мак-Іннесе?

У відповідь він лише втупився у мене поглядом. Я мовив:

— Ось є форель, відварена в гірській воді, і є вогонь, який тебе зігріє.

Він кивнув. Ми підкріпилися фореллю, а тоді випили віскі, щоб зігрітись. Позаду укриття височів насип із сухих та жовтих вересу й папороті, тож ми забралися на нього і лягли спати, щільно загорнувшись у сирі плащі.

Я прокинувся посеред ночі. До мого горла притиснули холодну сталь — тупим кінцем леза, не вістрям. Я сказав:

— І нащо тоді знадобилося вбивати мене серед ночі, Калуме Мак-Іннесе? Бо ж перед нами довгий шлях і наша подорож ще не скінчилась.

Він відказав:

— Бо я не довіряю тобі, карлику.