— Ага.

— Твій син Грицько уже там.

— Жартуєш, Лесю!

Хлопець похитав головою:

— Підем до нього. Хочеш?

— Хочу.

— Але ти ще вернешся звідти.

— Це — сон.

— Життя — це сон, а смерть — ні. Ти хворий і помреш від запалення легень і туги. Хату продасть твій старший син за п’ятсот карбованців. На її місці поставлять нову. У сні завжди щось роблять, рухаються, чогось хочуть, мучаться. Але найбільша мука — прокинутись і переступити поріг смерті, втратити все. Я дуже мучився. Може, тому, що вмер молодим. Тобі буде легше.

— Чому — Грицько? Як?!

— Сам. Ти не дав йому віри з гірчичне зерно, а любові він не мав. Ти — скупий.

— То — час. Чим більше ми віддаляємось від природи, тим слабшають кровні зв’язки.

— Ти раціоналіст, як і я, — всміхнувся Лесь. — Але там я змінився. Все щезло, що підлягало гниттю. Любов очистилась, а більше я не мав нічого вартіснішого. «Лиш той безпечний, хто душу любив, знайде й по смерті те, що через смерть згубив». Ти пам’ятаєш, як я благав смерть, щоби хоч трохи почекала. Квапився, аби щось встигнути, аби мене не закопали, як смердюче падло, в гріб і забули. Ходив же до пана доктора Франка. Спочатку написав листа. То було взимку, а влітку я помер.

— Книжка вийшла.

— Так, але я її не бачив.

— У мене є.

Старий схопився і босий пішов до скрині. Вийняв маленьку книжечку в синій шкіряній палітурці.

— «Мирти і кипариси», — прочитав Лесь. — З портретом автора. За редакцією Івана Франка. «Не хочу сліз, щоб їх по мні лили, не хочу молитов, ні жалю, лиш прошу, щоб умерти не дали, де на соломі у шпиталю». Я думав, що пан доктор просто пожалів мене, похваливши вірші. Мені тоді, власне, вистачило й того, щоб якось протриматись.

Басараб почав одягатися. Лесь відняв очі від книжки, і гримаса болю скривила його лице.

— Боже, який ти старий… Я б мав таку саму поморщену шкіру і сиве волосся, якби не вмер. Ти знаєш, мене не тішило, що вмерти молодим гарно. То тільки здорованям з гнилою душею хочеться позбутись дальших клопотів і вийти чистими зі гри. Я ж валявся в такому багні у тому Львові… Ніхто й гадки не мав, що Лесь Козловський пише вірші. Любив одну, а тягався з хвойдами. Якби я був мужицький син, як пан доктор, а не попівський… Втім, ні. «Зів’ялі листки». Любов робить чоловіка нещасним і варіятом. Що є за неї сильніше?

— Віра. Вона робить дух вільним ще за життя. Все тоді попереду…

— Бог?

— Не тільки. Віра в себе і людей; сам рух, поступ, як ми казали. Пригадаєш, ти писав колись: «Я з замкнутими очима піду на терновий шлях». Замкнуті очі — то темрява в тобі.

— Та! — відмахнувся Лесь. — В моєму випадку йшлося про те, щоб змиритися з бундючністю, очиститись. Кожен засуджений на смерть конав би так. Сильніший, може, вкоротив би собі віку. Але твій син не є сильний. Скоріше дурний. Ти пам’ятаєш, який я був варіат через свої сухоти? То плакав з жалю за квітучим віком, то просився у Бога, то знущався над собою…

— Я не пам’ятаю цього.

— А певно! Ти ж не читав тоді моїх віршів. Тапер усі мертві, і вона теж. Не лишилося свідків, крім тебе. Слухай, чому ти живеш так довго? Чи в тебе кілька життів? А може, ти Агасфер?

— Ні, я не Агасфер. Мусить хтось пам’ятати про тебе, про Уріж, про маму-пророчицю, про того обдертого шляхтича, котрий записував наші пісні. Моя пам’ять помре разом зі мною.

— А що ж далі?

— Тобі видніше, Лесю. Нема рації передавати комусь те, чому ти був очевидцем. Тоді це буде напівправда. Людям вистачає байок з чужих уст. Я вірю, що від нас щось залишиться. Згусток нашої суті, який буде плавати в океані-житті, а колись дасть поштовх — й витвориться нова суть.

— Вважаєш, що настав час тобі вмерти? Перший раз чую, щоб чоловік міг вмерти, коли йому заманеться, а не тоді, коли скаже судьба. «Такі старі живуть на світі!.. Їм аж навкучило вже жить. І Азраеля, знай, просить, щоб раз задув їм у трембіту».

— Ти все такий же гострий…

— То я вірш свій згадав, хіба не можна?

— Старого підіймаєш на кпин?

— Твоя судьба була довго жити, і тому ти не написав жодного вірша.

— Моя судьба — пережити власного сина. Ходімо. Це дуже далеко?

— Ні.

Надворі глухо скрапувала роса з темного листя. А зірки світили ясно, і можна було бачити, що Лесь Козловський не залишає слідів на м’якій землі. На асфальті Басараб озирнувся на хату, ніби чекаючи, що вона розсиплеться на очах і він ніколи туди не повернеться.

Рушили по дорозі до Винник, і була така тиша, якої Михайло Басараб ніколи не чув. Йому не хотілось, щоб хтось зустрівся і питав, куди він іде. Леся, ясна річ, ніхто не побачить, бо він мрець. Мрець Вергілій. Боявся, щоб його не завернули по дорозі на тамтой світ.

На Границі Лесь спритно перескочив рів з водою і опинився у кропиві, м’яті, тому зіллі, яке кожен охоче скубе, вважаючи пустим.

— Не зачепися за пеньки, — сказав Лесь. — Зрізали груші, ніби комусь вони заважали.

— Люди бачили коло них лихого!

— То я, по-твоєму, лихий?

— Не сказав би.

— Між вами, живими, ходить більше лихих, але ви тим не дуже переймаєтесь.

— Я задихався. Давай сядемо, — попросив старий, втираючи спітніле чоло.

— Нема коли відпочивати, друже. Зажмурся тепер і дай мені свою руку.

Басараб послухався і відчув, як Лесь Козловський взявся зимними пальцями за його зап’ястя й потягнув легенько за собою. Два кроки по траві, і ноги стали на щось тверде.

— Можеш дивитися.

Вони опинились в підземеллі, на сходах, що вели вниз. Стіни і стеля світилися блакитнуватим мертвим світлом.

— Ходімо?

— Ходімо.

«Екскурсія до пекла почалась», — всміхнувся сам до себе Басараб і не відчув ніякої цікавості. Таке не могло приснитися. Сни завжди без іронії, бо вона йде не від людини, а від лихого. Він дозволив вести себе нескінченним коридором, і його кроки відлунювали. Здавалось, навіть сходи їх лякалися: кожна сходинка передавала наступній свій ляк. Втім, Лесь, все ще не випускаючи його руки, не звертав уваги на луну. Кінця сходам не було видно, бо коридор вів ніби зигзагом; кожен поворот міг означати, що вони вже прийшли. Лице Леся Козловського, давно вмерлого поета, чия мука вражала більше, ніж його вірші, ставало все суворішим, а рука холоднішою. Басараб не смів обізватися до нього.

На одному з поворотів їх чекали двері, оббиті чорною шкірою. Басараб встиг полегшено зітхнути, перш ніж Лесь сказав:

— Ось тут.

Двері легко подалися. Були незамкнені. Вони опинилися в просторій залі, попід стіни якої на лавках, стільцях, кріслах сиділо з десятеро людей. Вони сиділи нерухомо, й очі їхні були звернені до самих себе.

— Дивись, там твій син.

А серце Басараба ледь не вискочило з грудей і не побігло туди, де сидів Грицько у пошматованому, поплямленому кров’ю вбранні. Навіть тут він різнився між людей, одягнених якнайліпше, бідний його синочок…

—. Можеш з ним поговорити, — сказав Лесь і відпустив його руку.

Михайло нетвердо рушив до сина.

— Грицю, — тихо, майже пошепки, заговорив батько. — Грицуню, якби я знав, то приніс би тобі щось перебратися…

— Не треба, тату. Ви теж не до труни вбрані,— глухо відказав Грицько.

— Я ще не вмер. Мене привели сюди, щоб я з тобою попрощався. Що ж ти наробив, Грицю…

Синове лице скривилось від болю:

— Перестаньте, тату, бо й так тяжко! І не гризіться за вбрання. Мене поховають без нього. Студенти поріжуть на кавалки, а те, що лишиться, десь зариють, як падло. І ви ніколи не взнаєте, де моя могила, бо свої документи я закопав під деревом. Так буде ліпше. Я згубив землю, де хотів би лежати.

— Я тебе заберу. Поїду й заберу, Грицю. Я до того не допущу, — затрусився старий. — А тоді сам умру, бо вже нема правди на світі, коли людське тіло ріжуть і викидають в помийну яму!..

— Заспокойтеся, тату, кажу вам, — трохи роздратовано сказав Грицько. — Не встигнете, та й не знаєте, який то клопіт.

— Звірі, звірі…— шептав старий.