Поцiлувавши її, Стас вискочив надвiр. Ще раз озирнувся. Нiкого. «Дев'яносто дев'ята» полетiла у напрямку найзловiснiшого у Галичi мiсця.

Садиба спала. Зачинена брама, пусте подвiр'я. Пiд'їхавши без фар i з заглушеним двигуном, Стас вiдчинив хвiртку i тихо пройшов. На вулицi анi душi. Дверi зачиненi. Пальцi напружилися, вставляючи ключ. Тихий поворот замка. Пiстолет у руцi. I важкий невпевнений крок у темряву холодних сiней. Вимикач. Свiтло освiтило й наступний коридор. Тихо й порожньо. Нi, порожньо, але не тихо. Серце гупало аж у головi, а м'язи, здавалося, накопичували скажений струм, готовi спрацювати при найменшому рипiннi пiдлоги, яка сьогоднi не бажала рипiти навiть вiд власних крокiв. Кухня в один бiк. Кiмната з диваном в iнший. Далi — порожня. Все. Нiкого. Ну, хiба ще шафа — традицiйне мiсце схованки для коханця, а зараз бiльш вiдповiдне для трупа.

Ривок!

От коли заскрипiло! Клятi дверi. Порожньо.

Тепер нехай вгамується у грудях. Пiстолет заховав пiд пахву. Зараз. Ну i де?

Де воно?!

Що мав на увазi цей старий пердун?

Очi не оминали жодного закутка. Усе як i було. Залишалися пiдвал i горище. Зараз. Зберуся з духом. Останнє зусилля…

Телефон завiбрував у кишенi.

— Де ти, Стасику?

— Хлiб купляю. Вже їду. Наливайте.

Погляд впирався просто у «книгу пророцтв». А чи не її мав на увазi старий? Може, саме тут i належить знову шукати пiдказку. Ну… Де? На вицвiлому килимi усе зливалося докупи i пелюстки при поглядi пiд прямим кутом нiчого не нагадували — просто вивчивши його за довгi години споглядання, Стас i звiдси безпомилково знаходив «героїв». Ось вона — «дiвчинка з суницями». Жива. «Я зумiв її врятувати. Тож правдивiсть цiєї життєвої карти виявилася мiфом», — твердив внутрiшнiй голос. «Не гнiви!» — одразу ж починав просити iнший. Що ж, лягати на диван просто зараз i починати шукати у пелюстках навколо «принца» i «дiвчинки» зашифрованi ознаки автокатастрофи, яка має статися по дорозi до Вiнницi? Або ще щось?

Де вона, ота пiдказка?!

Важкi кроки перейшлися стелею по дiагоналi. Потiм ще раз. Завмерши, Стас дивився угору. А «вiн» зупинився i стояв деякий час, переминаючись по шлацi. Дякую, Берку, що нагадав про свої витiвки. Вочевидь, цей диво-майстер не мав розуму, якщо, побачивши давно забуте свiтло у вiкнах, знову запустив свою «шарманку». Тупiсть Берковича вражала. Та чого хотiти вiд дурня, що платить двiчi? А от Стас завдяки їй збагнув одну важливу рiч. Усе «господарство» на горищi так i залишилося розкопаним. I свiдчитиме тепер, якщо за його вiдсутностi зацiкавленi влiзуть сюди, що Стасовi вдалося розкрити принаймнi деякi з таємниць. Чи варто залишати цей козир ворогам? У самих пристроях нiчого не пошкоджено. Засипати назад шлаком i нехай потiм до втрати пульсу лякають привидами одне одного.

Знову почулися кроки на горищi, потiм ще швидше, а потiм грюкнуло i почувся стогiн. Стогiн, сповнений болю. Такий, що навiть у Стаса, котрий розумiв його походження, пiшов мороз поза шкiрою. А потiм… Там уже не стогнали. Вiн говорив. Точнiше, повторював лише одне слово, наче кликав: «Нiла-а! Нiла-а! Нiла-а-а!»

Це справило ефект соди, кинутої в оцет. Слiпа некерована лють, вибухнувши iз жаху, пiною залила очi i рвалася геть в усi дiри. I стримати її не було можливостi. Виродкiв, здатних на таку фантазiю i таке блюзнiрство, хотiлося душити власними руками. I видерши з кишенi телефон, знайшовши тремтячими пальцями номер Берковича, Стас заволав у слухавку:

— Слухай, ти, пiдлото, просто зараз я пiднiмуся до твоєї халупи i задушу тебе! А перед тим ноги повириваю. Чуєш, гидото, голими руками задушу!

— С-станiславе Iвановичу… А к-кому ви дз-звоните? — перелякано верескнув той. — Це Б-б-беркович! Ви мiй номер набрали…

— Так, сволото, я набрав твiй номер! Щоб ти зараз, миттєво заткав свою «шарманку», iнакше я заткаю тебе! Навiчно!

— Я-я-яку шарманку?! Що ви хочете?!

— Кiнотеатр свiй домашнiй! — ревiв Стас. — Той, що ти у будинку на горищi сховав! Полякати на прощання схотiлося… Тепер я тебе лякатиму!

— Так я-я-я… я… нiчого. Я не хотiв в-вас… Це так… i… у мене зараз все вимкнено! Присягаюся! Давно вже не…

Здалося, що звук у слухавцi вимкнуло в одну мить, хоч збитий спантелику i переляканий Беркович довго ще сипав вибачення й пояснення. А швидше вимкнувся його слух. Саме цiєї митi з'явилося відчуття, що сивiє. Голова ніби була окремо вiд тiла i не здатна поворухнутися. А оте найгiрше почалося з горла. Важкою ртуттю воно текло донизу, розливаючись по руках i ногах, вiд чого тi швидко нiмiли. Це що, отак помирають вiд жаху?

А погляд власних очей намертво закляк на ключах вiд машини, затиснутих у побiлiлих пальцях лiвої руки. Як завжди, брак часу, тому й другий брелок, ставши непотрiбним, досi телiпався у зв'язцi. Кроки над головою важко сунули у кут, проте його неоновi лампочки й не збиралися свiтитися, а звуковi пристрої сигналити. Брелок-iндикатор мовчав. Те, що вiдбувалося зараз на горищi, не було Берковими витiвками. От тепер мав починатися справжнiй жах.

Кроки дiйшли до кута. А потiм почувся зовсiм iнший звук. Вiн спускався донизу. Рипiли дерев'янi сходинки. Скiльки їх? Вiдчиненi дверi до коридора, i Стас бачив тi, що ведуть на горище. Зараз у них постукають по-справжньому.

Зараз!

Неймовiрним зусиллям волi рука, нiчого не вiдчуваючи, полiзла пiд пахву, не в силах намацати застiбку. Усе наче повторювалося як тодi, коли насправдi нiхто увiйти не мiг. Тепер уже нiкого не викличеш. Пiзно. Зараз постукає… Пальцi не вiдчувають металу.

Ну!!!

Дверi горища зарипiли без дозволу, повiльно роззявлюючись, випускаючи кремезну постать з блiдим обличчям. Хто-хто, а вiн мав право заходити, не стукаючи! Здавлений крик застряг у Стасовому горлi. Вайлувата рука у короткому рукавi недбало штовхнула дверi назад i ведмежа постать з неприродно маленькою головою посунула на нього, зупинившись за два кроки.

Серце готове було зупинитись.

— Що, небоже, зiбрався стрiляти у дядька? Хе… Давай. Двiчi не помирають.

Лише тепер Стас побачив, що рука його стискає-таки пiстолет, спрямовуючи убiк привида.

— Га-а-а-а!!! — несподiвано загарчав прибулець, скрививши обличчя i здiймаючи руки догори.

Палець натис на гачок сам. У закритому просторi лупонуло так, що не витримала стара штукатурка. Щось посипалося, блимнуло свiтло. Крик несамохiть вихопився з власних грудей, а руки скинулися уперед, нацiлюючи зброю в голову прибульця.

Вiн хитнувся, хапаючи ротом повiтря, зловився за кут столу, а ноги вже робили неслухнянi кроки назад. Стiл загрiб нiжками по пiдлозi. Позаду дверi. Ноги його заплелися i дебела постать, неприродно гикнувши, завалилася у кут. Вiн намагався удихнути, але тiльки гикав. Схожi на клешнi руки терли очi i розривали комiр сорочки. А стрiлець, геть-зовсiм заклякнувши, ще довго спостерiгав би цю картину, якби не залишки газового заряду, якi лiзли у нiс, виводячи зi ступору.

Кинувши зброю, Стас хапнув кружку i побiг до водопроводу, вiдкривши кран наповну. Вода текла безперервно, а вiн лише льотав до коридора, набираючи її i лиючи по очах того, кого за усiєю логiкою належало звати дядьком Тарасом, i який, вочевидь, досi був живий. Не дивлячись на зусилля усiх i його, Стаса, у тому числi. Повiки лежачого жахливо набрякли. З очей текло, проте Мироненко дихав самостійно. Пiд його сiдницями поступово розпливалася калюжа.

Схаменувшись, Стас прожогом майнув надвiр i, вихопивши з бардачка аптечку, вже летiв назад. У грудях нещодавнього привида добряче гепало, а от руки вже стали теплими. Що там пульс? Зробивши кiлька iн'єкцiй, Стас витер пiт з чола i лише тепер зауважив, що й сам увесь мокрий.

Закректавши з натуги, Стас вiдтяг дядька з калюжi й спробував посадити на диван. Та той лише знесилено махнув рукою. Позаду у сiнях загупало. Грюкнули дверi. Тi, хто з вигуками вдиралися до кiмнати, миттєво замовкали, зупиняючись на пiвкроцi i хапаючись хто за що здатний. Останньою була Оленка. Скрик її вiддався луною у кiмнатi i вона вочевидь не втрималася б на ногах, якби не Гащак. А всаджена у крiсло, дiвчина схопилася рукою за вiдсунутий стiл, затуляючи iншою рота.