— Нудно, — пiдказав iнший таксист.

Отже, знову Беркович. Персонаж, що з'явився так несподiвано, починав займати все бiльше уваги, виходячи на основне мiсце. Час зайнятися ним упритул.

— А як вiн виглядав? — запитав Стас. — Австрiяк цей.

— Не старий iще, огрядний такий… — почав Петро. — Вдягнутий так, не по модi я б сказав зовсiм. Але не бiдно.

— А особливi прикмети?

— Ну, якi особливi…

— Шрами, родимки, дефекти, мiмiка…

— Ого, — засмiялися таксисти, — це вас там так професiйно навчили?

— Життя усього навчить, — вiдмахнувся Стас.

— Начебто нiчого. Якесь таке нiяке обличчя. Трохи гостроносе. О! Шморгав якось так отим носом увесь час. Я гадав, нежить. А вiн навiть жодного разу хусточки не витяг.

— Це вже щось, молодець, — похвалив Стас. — Кажете, нудно? Поїхали.

— А ваша? — не зрозумiв Петро.

— А моя тут стоятиме. Треба ж тобi хоч щось заробити? Цiкаво, чи вдома зараз ваш Берко.

— А де ж йому бути? — не зрозумiв Петро, заводячи своє «Деу».

Чекати довелося недовго. I поки детально проiнструктований таксист розмовляв iз Берковичем, Стас набрав телефон Оцалюка, директора Коломийського музею. Невже зараз отак от знову вiзьме й складеться?!

— Який iз себе… — здивовано повторив той, збираючись iз думками. — Такий, хуткий iще, але з сивиною. Худiший вiд мене.

— Нiс гострий? — запитав Стас.

— Можна i так сказати. А! Шморгає увесь час, наче нежить у нього.

— Дякую! А координат часом не маєте?

— Нi. Але хто його тутешнi родичi, знаю конкретно. Можемо через них, але це потрiбно шукати. Хоча… Є легший шлях. Будапешт. Музей друкарства. Зараз по інтернету будь-кого можна вiдшукати. Бажаю успiху.

Петро завалився на своє мiсце, клацнувши дверима.

— Поїхав австрiяк ваш. Тиждень як поїхав.

— А книжка?

— О, з книжкою усе зробив, як ви казали. Кажу: забув хтось книжку в машинi, може ваш гiсть закордонний. Питав Берко що за книжка, я кажу, що про якихось хасидiв… правильно?

— Правильно.

— Ну, от. А вiн каже — його, точно. I наказав, щоб я йому привiз, вiн перешле.

I знову закрутилося у головi. Вiд успiху. Як же складалися цi пазли! Усе чiтко в належнi мiсця. Проте навiть тепер ще неможливо здогадатися, що ж загалом на картинi.

Ще багато чистих мiсць.

Надто багато.

Не дуже сподiваючись, що це допоможе заповнити хоча б одне з них, Стас спустився у пiдвал. Наведений тут зразковий порядок кинувся в очi ще одразу по приїздi. Тут не було не те що нiчого зайвого — взагалi нiчого. Навiть глиняну пiдлогу позамiтали. Чого раптом? Перед смертю?

Повторний огляд буквально по сантиметру не дав нiчого цiкавого. Хiба що… В одному мiсцi у глинi застрягли якiсь твердi вкраплення бiлуватого кольору — зовсiм крупинки i трохи бiльшi. Один камiнчик, з нiготь, притиснутий сокирою, розсипався на грудки та пiсок.

Застиглий розчин. Щось схоже на цементний. Кiнцем сокири Стас спробував колупати мiж камiнням, з якого була стiна. Цей був значно твердіший. Метал тикався у рiзнi мiсця, отримуючи однаковий результат. Час кидати цю справу.

Iнструмент провалився раптово. Випадковiсть? Нi! У всьому швi розчин виявився значно м'якшим i виколупувався з меншим зусиллям. Зганявши догори, Стас принiс грубого ножа. Справа пiшла швидше. Камiнь у стiнi поступово почав хитатися i скоро вилiз повнiстю.

Ось i воно. Схов.

Нетерпець не давав працювати. Кiлька разiв мало не зламався нiж, але шматки застиглого розчину поступово звiльняли канал, який простягався углиб. Далi стало легше, адже хiд вийшов за межi стiни i розколупувати довелося лише глину.

Усе ставало зрозумiлим. Хтось викопав шурф перпендикулярно пiдвальнiй стiнцi, а потiм заповнив будiвельним смiттям, яке й вигрiбав тепер Стас. Ось-ось вiн скiнчиться. Що там?

Там не знайшлося нiчого. Хiд просто скiнчився. Посвiтивши лiхтарем, Стас колупав далi. Глина. Глухий кут.

Усе мiнялося докорiнно. Виходило, схованку влаштував не Мироненко, а хтось iнший. Дядько лише знайшов її. I, вочевидь, те, що там лежало, також. Переховавши знайдене у футляр вiд баяна, дядько Тарас намагався знищити слiди знайденого, тому заповнив шурф смiттям i, розробивши розчин схожого вiдтiнку, замурував тiєю ж каменюкою. Тому й пiдлогу пiдмiв, аби нiхто не здогадався про його втручання. Ось як виходило.

А далi усе те саме. Знахiдка таки вилiзла боком. Вiн втратив знайдене, а разом iз ним i життя.

Перетрусивши ще раз хлам, витягнутий зi схову, Стас уже за яких пiвгодини запихав його назад, думаючи де й собi взяти схожого розчину. Зараз вiн повторював шлях покiйного родича з тiєю хiба що рiзницею, що у знайденому шурфi нiчого не знайшов. Похмурi думки одна поперед одну лiзли до голови. «Маленький Принц» щасливо глянув зi свого мiсця на килимi. Не повторити б цей шлях до кiнця.

Факт, що будинок наполегливо бажали придбати, свiдчив про те, що справжнiй стан справ вiдомий не усiм. I прокурор, i власник солодощiв, i отець, i невiдомий, але найщедрiший претендент — усi, хто бажали купити будинок, вочевидь, не знали, що скарбiв уже немає. Що ж це таке, за чим така гонитва?

I ще одна прикра думка не додавала настрою. Якщо вiн не помилився у висновках, то загальна цiннiсть спадку тепер була лише з реальної вартостi «будинку з привидами». А отже, лiкарю, ви дали маху. Усе це господарство належало продати миттєво, щойно Мамчур вимовив цiну. Скiлькох проблем вдалося би позбутися! Не було б нi камери, нi КЕКу, нi нервiв. Та й, можливо, Неонiла Мурашевич зараз була б живою-здоровою. Натомiсть у його кишенi лежало б не багато не мало п'ятдесят iз зайвим «штук» «зелених».

Вiд подiбних думок хотiлося кусати лiктi. Вирiшувати потрiбно вчасно. Тепер тiльки спогади — бiльше нiж прикрi.

Операцiя, за класифікацією Стаса, належала стопудово до першого типу. Найбанальнiший апендицит. Як кажуть, студентський. Проте розмова не клеїлася, анекдотiв не травили, нитки в'язалися довше, нiж зазвичай. Та й настрiй був не той. Щось стороннє заважало нормально i комфортно працювати i змушувало до таких простих з професiйного погляду речей докладати особливих зусиль.

Шефиня заходила двiчi. Удруге, коли вже усе йшло до завершення, навiть зазирнула в операцiйне поле, прикривши обличчя маскою.

— Все гаразд, Станiславе Iвановичу?

— Так, звичайно. Сумнiваєтеся?

— Нi, що ви… Просто довго. Гадаю, зайду, може якi проблеми.

— Жодних. Олю, зашиватися.

Вона ж i чекала у передоперацiйнiй, щойно Стас iз Гащаком з'явилися у дверях.

— Явно щось сталося. Дiано Василiвно, ви мене чатуєте упродовж усiєї операцiї й дочекатися не можете.

— Станiславе Iвановичу, — беручи його пiд руку i змовницьки тягнучи до виходу, почала Павловська. — Менi, знаєте, воно… чесно, самiй не подобається. Тим паче, я тут нi з якого боку. Але ж ви розумiєте, бувають люди, яким вiдмовляти важко. Отож, я вас прошу. Iдiть поговорiть просто зараз. У мене в кабiнетi. Навiть не перевдягаючись. Кава там уже стоїть, ви ж полюбляєте.

— З ким?

— Iз ним, — зiтхнула шефиня. — Просто поговорiть. От лише про це я вас прошу. Спокiйно, не нервуючись. Справдi, i мене також уже дiстав…

Ковзнувши недовiрливим поглядом по гримасі на її обличчі, Стас увiйшов. Ну, звичайно… Хто ж iще!

Мамчур сидiв на диванi у кутку i, нещиро посмiхаючись, пiдвiвся назустрiч. Нiчого не кажучи, Стас потис йому руку.

— Пане Станiславе, я розумiю, вам, може, й бачити мене неприємно, але вислухати прошу ще раз.

— I знову у моїх же iнтересах, — скривився Стас.

— У наших спiльних, — багатозначно промовив прокурор.

— Це вже прогрес для мене.

Стас сiв i сьорбнув кави.

— А вас не образить одне моє прохання? Адже розмова буде як нiколи вiдвертою.

— Ще бiльше, нiж попередня? — здивувався Стас.

— Значно бiльше. Тому хотiв би бачити на столi ваш телефон.