Чорти б забрали… Не вкладалося у головi. А якщо усе простiше? Якщо його домучила хвороба, i Мироненко вирiшив припинити опиратися, передчуваючи i так близьку смерть? Але й ця думка також сприймалася через силу. Сердечники так не чинять. Та й поспiлкувавшись iз колегами, якi допомагали у лiкуваннi дядька, Стас не зробив висновку, що його стан був безнадiйним.

Зовсiм нi. Причина крилася у чомусь iншому.

Сам не розумiючи, що ж конкретно шукає, Стас натрапив зрештою на кольорову фотографiю, зроблену, судячи з усього, не так давно. Дядько Тарас, як завжди, дивився не в об'єктив. А поруч iз ним стояли ще двоє чоловiкiв його ж вiку i жiнка, у якiй одразу ж упiзналася Неонiла Йосипiвна Мурашевич. Пощастило i з написом на зворотi.

Дорогий Ванюшо! Посилаю тобi цю фотографiю. Нам все-таки вдалося зустрiтися. Мої найближчi i єдинi друзi — Петро Халанич i Максим Юрч. Отакi ми зараз.

I жодного слова про Мурашевичку. Отже, про її iснування батько на той час уже знав. Судячи з напису, має бути i лист, у якому надійшло це фото. А якщо враховувати звичку батька нiчого не викидати, вiн також мав би зберiгатися десь тут. Хоч би так i сталося!

Зрештою, лист вдалося знайти. А перед цим — ще один. Датований ранiше вiд свiтлини. Але i в ньому йшлося про одного з двох його друзiв — Петра Халанича. Мироненко писав, що вони листуються досi i що Петро працює у владних структурах мiста Житомира iнструктором з питань культури. Та головне, про що iшлося у цьому листi, була Йосипiвна.

Дорогий Ванюшо, ось так я не думав, що вже на схилi лiт доведеться зустрiти жiнку, Жiнку з великої лiтери, перед якою оте все, що було за молодостi, втрачає сенс. Ти знаєш, дорогий братику, майже усе про моє безпутне життя, коли вiчно «не складалося» i при цьому я винуватив когось, а не себе. От, нарештi, склалося. Тепер, коли не так вже багато лишилося, поруч зi мною справжня подруга, якiй я можу довiрити усе. Залишається тiльки пожалкувати, що ми вже немолодi…

Ось як писав Мироненко батьковi про Неонiлу Йосипiвну. Тож вочевидь, це вона повiдомила його близьким друзям, яких знала особисто, сумну звiстку, бо ж працiвниця з музею цього не робила. Отже, тiльки вона. I що? Принаймнi за свiдченням баби Курилихи на похованнi їх не було. Жодного. Лише свої, галицькi.

Вишпортавши телефон з кишенi, так, наче мiг запiзнитися, Стас набрав номер музею. Оксана, та сама працiвниця, була на мiсцi.

— Панi Оксано, — без вступу почав Стас, — я вас дуже прошу, пригадайте точно, чи приїжджали якiсь старi друзi мого дядька, коли вiн помер? Ви ж допомагали в органiзацiї поховання?

— Допомагала… — розгублено вiдповiла вона. — Не було, начебто… Я б мала знати. Родичiв точно нiкого, а старих друзiв… А чому ви питаєте?

— Шукаю декого. Халанича iз Житомира i Юрча з Ковеля. Не пригадуєте?

— Таких не пам'ятаю, — пiсля секундного вагання вiдповiла жiнка. — Я мала б знати.

Задумливо Стас поклав трубку i глянув на фотку. Четверо лiтнiх людей посмiхалися. Вочевидь, її прийняли до когорти старих друзiв як дорогу людину дядьку Тарасу. Їм першим мала повiдомити Неонiла про його кончину, та на поховання не приїхав жоден.

У планi вирiшення проблем це не давало практично нiчого. Проте вiдкривало новий шлях, давало нову нитку.

Вiдчуття, що це i є «воно», заворожувало і спонукало до дії. Напевно, саме тому у Ковелi швидко вдалося знайти друга, що не прибув на похорон. Максим Григорович Юрч, щоправда, вже не працював в установi, згаданiй покiйним Мироненком у листi, але у районному палацi культури його пам'ятали. Нiхто не обмовився словом, що вiн помер, а Ковель — не таке вже велике мiсто. Отже, не приїхав з iншої причини. Що ж, старшi люди часто хворiють…

Чоловiк, що вiдчинив дверi, не виглядав хворим. Як двi краплi води схожий iз зображенням на фотографiї кiлькарiчної давнини, тiльки зовсiм сивий.

— Доброго дня, — привiтався Стас. — Ви, напевно, Максим Юрч? Максим Григорович…

— Вiн… — дещо здивовано вiдповiв господар будинку. — Чим можу?

— Я — Станiслав Ковач, племiнник вашого друга Мироненка з Галича.

— А… ну, проходьте, — вiн вiдiйшов убiк, пропускаючи гостя. — Несподiвано, несподiвано…

Обличчя господаря не висловлювало практично нiчого.

— Не прибрано у мене, дружина, знаєте, у лiкарнi, вже тиждень. Серце пiдремонтувати лягла, ну а я холостякую… То що там друзяка мiй, кажете, не забув про мене? Ну, розповiдайте!

Його очi дивилися на Стаса чистим зацiкавленим поглядом i не знали нiчого. Їй-Богу не знали!

— Узагалi-то… — Стас на мить затнувся. — Дядько Тарас помер.

— Й…як помер… Коли помер?!

— Бiльше мiсяця тому. Я гадав, ви знаєте.

— Господи…

Юрч знайшов рукою стiлець i присiв на нього, а потiм потрусив головою. Стасу довелося назвати точну дату похорону.

— Чому… Я не розумiю, а чому менi не повiдомили?! — його вигук свiдчив про повне нерозумiння ситуацiї.

— Я особисто не знав про коло його друзiв, — невпевнено промовив Стас. — Ми з дядьком Тарасом мало спiлкувалися. Хто ж мав повiдомити?

— Як хто?! Нiла, звичайно! — вигукнув Юрч. — У неї що, помутилося?! Нi, це… Ну як же… Я дзвонитиму зараз! Я хочу знати…

— Почекайте, — зупинив його Стас. — Почекайте, Максиме Григоровичу. Нiкому дзвонити. Вона також померла.

— Хто?! — на старого шкода було дивитися. — Ви що, жартуєте так? Що означає померла? Що, разом?!

Стас розповiв йому про нещасний випадок. Емоцiї пенсiонера вирували через край ще з пiвгодини. А потiм, вже за чаєм, Стас запитав про те, чого, власне, й приїхав сюди.

— То ви кажете, вам за будь-яких обставин мали б повiдомити?

— Ну а як ви думаєте?! — не мiг заспокоїтися Юрч. — А як не повiдомляти? Вона що, не знала мене? Не знала, хто я такий? Хто ми одне для одного?

— Може просто з голови вилетiло…

— Та як могло вилетiти?! Ми ж iз нею за кiлька днiв до цього бачилися! Вона ж була тут, у мене! Їй же син мiй, Володя, документи оформляв. Заповiт. Володя мiй працює в нотаріальній конторі Яхницького. От i попросив старий друг про послугу. По-перше, це дорого, а Вовка за роботу нiчого не взяв, я так розпорядився. По-друге, були там якiсь нюанси — зовсiм на чужу людину мав складатися її заповiт…

Он воно що. Он чому Ковель. От звiдки прiзвище Яхницький на Оленчиному заповiтi. Мурашевичка знала, куди їхала. Знала, що тут зроблять усе належним чином. I не могла, звичайно, за три днi пiсля цього забути про такого Мироненкового друга, який ще й приймав її особисто i робив послугу. Отже, не повiдомила навмисно. Не бажала з якоїсь причини, щоб Юрч приїздив на поховання. Це вже було серйозно. Надзвичайно серйозно.

Довелося потурбувати i самого Володимира — сина Юрча. Його дещо здивували умови заповiту лiтньої жiнки, проте пояснення не здалися дивними. Старi прив'язуються до стiн та речей, у яких прожили бiльшiсть свого вiку. I коли думають про смерть, шкодують їх чи не бiльше, анiж себе, адже усе це має осиротiти. От як пояснив Володимир Юрч таку дивну забаганку покiйної Мурашевич — пiдсвiдоме бажання продовжити життя своєму найближчому оточенню, адже власне життя продовженню не пiдлягає.

«А що б ти сказав, — думав Стас, слухаючи його, — якби знав, що виконавець її заповiту Мироненко склав незадовго до цього такий самий i що померли вони якщо не одночасно, то майже?» Звiсно, це були тiльки думки, вiдповiсти щось путнє на такi запитання в нотарiальній конторі в Ковелі ніхто не змiг би.

Розмова з iншим iз двох друзiв Мироненка дала аналогiчний результат, хоча й взагалi по сутi не вiдбулася. Петра Халанича вдалося вiдшукати у вiддiленнi кардiологiї мiсцевої лiкарнi. I хоча виглядав лiтнiй чоловiк цiлком непогано, Стас пожалів його. Адже заради розваги до кардiологiї не лягають.

— I як вiн там? — допитувався Халанич. — Також, напевно, «мотор» барахлить?

— Та нi, ще нiчого, — переконував Стас, розумiючи, що i цей також нi сном нi духом.