— Iгоре Iвановичу, пробачте, не мiг не пiдiйти. Ви мене врятували.
— Пусте… — вiн вийшов з машини, подаючи руку.
— Та нi, — похитав головою Стас. — У цiй iсторiї для мене усе набагато складнiше i не скiнчилося б зняттям категорiї або позачерговими курсами. Ви врятували мене вiд дуже великих проблем. Таких, що й не снилося. Я знайду спосiб вам вiддячити.
— Не треба, колего, у мене все є, — засмiявся той. — Я вiсiм рокiв працював за кордоном, до речi, за фахом. Мiй родич керує клiнiкою нейрохiрургiї у Канадi. Так що вашi грошi у конвертi менi їй-Богу без потреби.
— I ви повернулися?! Сюди?! Для чого?
У вигуку Стаса було стiльки здивування, що вiн засмiявся.
— Я й сам тепер не розумiю, для чого. Напевно, душа захотiла комфорту. А який комфорт серед чужих людей, чужих звичок, традицiй? Тягне на своє. А воно вже також, виявляється не моє. За вiсiм рокiв вiдвик повнiстю вiд iдiотизму, вiд свинства. Не сприймаю. У нас же не можна працювати по-людськи. От чекаю, коли мене з'їдять, тоді назад поїду.
Вiн ще раз потис руку Стасовi, сiдаючи в машину.
— Будь здоров. Життя продовжується.
Викинувши потужну хвилю з двох сопел, красень БМВ влився у суцiльний рух.
Те, що виглядало найлегшим, «обламалося» їм за щасливим випадком. Нi, воювати все-таки можна. Треба. Завтра на прокурорський стiл ляже висновок контрольно-експертної комiсiї про те, що травма постраждалої Мурашевич була не сумiсна з життям, а вiн, Стас, дiяв вiдповiдно до обставин. I нехай тепер вдавляться його мотивами, навiть якщо вони й були. А знайти докази на його вилизанiй «дев'яносто дев'ятiй» неможливо. Тому що Неонiлу Мурашевич вона не збивала.
Вiн сiдав у машину, нехай не БМВ, але також не погану, вiдчуваючи впевненiсть, що тепер вони не доберуться до нього. Але i протилежне вiдчуття не збиралося його полишати — те, що одночасно його й не випустять. У кращому разi можна розраховувати на тайм-аут. А отже…
Можливо, час спробувати самому дiстатися до них?
ХХIV
Вони сидiли на стiльчиках у передоперацiйнiй бiля розчиненого вiкна i курили. Вiтерець залазив пiд мокрi пiжами, якi варто було б скинути, аби не застудитися. Але чого не зробиш заради жiнки. Саме її по-джентльменськи пропустили перевдягатися першу.
— Я гадав, усе, кiнець, — похитав головою Нагiрний. — Як почала печiнка «повзти» — це завал…
— Але гарний метод, погодься, — Стас усе-таки прикрив вiкно, боячись протягу. — Ми у себе завжди так робили.
— Щастить нам тепер на масивнi кровотечi, — похитав головою Богдан. — Добре, хоч зараз усi на мiсцi. Разом упоралися. А тодi як «iндiанець» розбився… Наклали ми з Гащаком у штани. Шефиня у вiд'їздi… Якраз до мiсця твiй приїзд був.
— Не перебiльшуй, — махнув рукою Стас. — Однаково нiчого не дало.
— Але ж кровотечу спинили! Живим з операцiйної вивезли! А це не мало.
— Так, — погодився Стас. — А… чому «iндiанець»?
— А я знаю? — знизав плечима Нагiрний. — Мої обоє малих у нього на гуртку займалися. То усi дiти його так кликали — Iндiанець та й годi. Таке прiзвисько. Вiн начебто наполовину казах чи татарин був. Галiмулiн, так? Та й обличчя таке… характерне, ти бачив. Дiти — вони ж умiють щось особливе помiтити.
— Гаразд, — пiдвiвся Стас. — Iдемо, поквапимо шефиню. Щось вона там надовго застрягла.
Дорога вiд лiкарнi до дому недовга — кiлька кривих вуличок. На передостаннiй «дев'яносто дев'ята» несподiвано повернула i зупинилася пiд кафешкою. Чашку кави пив довго. Мучили не зовсiм зрозумiлi думки. А швидше — зовсiм не зрозумiлi. З ними й повернувся додому. А остаточно «прорiзалося» вже увечерi, коли лягав спати.
Обличчя з орлиним носом у тьмяному свiтлi нiчника здавалося вималюваним особливо чiтко. «Iндiанець». Ось чому закарбувалося слово пiд час пiсляоперацiйного перекуру, ось чому дорогою викликало незрозумiлi асоцiацiї. Його «iндiанець» — той, що на килимi, перебував у вiльному польотi, розкинувши руки-крила так, наче iлюстрував те, що сталося з тим, мiсцевим «iндiанцем» — керiвником дитячого туристичного гуртка Галiмулiним. Очевидно, цей чоловiк мрiяв про небо, очевидно, також любив дивитися звiдти униз, гордовито розкинувши крила свого дельтаплана, вважаючи їх продовженням власних рук.
Цей чоловiк виявився його першим оперованим хворим i одночасно першим на його особистому кладовищi у цьому мiстi. Тепер вiн наче оселився тут, на килимi, щоб нагадувати про себе. Клянучи свою дурну голову, якiй i того, що є, мало б вистачити з надлишком, Стас вiдвернувся i заплющив очi. Та вони розплюшилися майже одразу. Бiльше того, вiн пiдвiвся, спираючись лiктем на подушку.
У попередньому вiзерунку — тому, що був нижче i окреслював одновусу голову у кошлатiй шапцi, почало вгадуватися також щось дуже знайоме. А згадалося остаточно лише тодi, коли уздрiв поруч контури клаповухого пса, що заводив до неба. Думки, що прийшли, були мало сказати — ненормальними, просто хворими. Та все ж, сiвши на лiжку, вiн набрав Нагiрного. Випадок смертi вiд сказу, про який розповiдав той, чiтко постав у пам'ятi.
— Це чого раптом опiвночi тебе такi речi зацiкавили? — здивувався колега.
— Зараз двадцять три двадцять, — уклiнливо промовив Стас.
— Ну, гаразд, — Богдан зiбрався з думками. — Точно не згадаю, коли це було. Ну, тижнiв чотири до твого приїзду. Вкусив його пес…
— Це я знаю, ти вже розповiдав, — перебив Стас. — Скажи конкретно, якi були пошкодження?
— Конкретно — хапнув вiн його за обличчя, роздерши верхню губу i повiка. Справа, так. А правий вус практично взагалi вiдiрвав. Ну, попри все кумедно виглядав мужик. Вуса густi, чорнi, довгi. I ото смикає одним вусом, а другого немає.
— А в якому він був одязі?
— Ну… ти б ще спитав, якi у нього труси були… — розгубився колега. — Хоча… знаєш, вiн такий ходив… ну, злегка пiд бомжа. Нi, хату мав свою, але вiчно лазив iз сумкою i палицею хтозна-де. Усiм примелькався за роки. I той пес за ним. То його формою одягу була шапка така, кошлата з пасмами — що влiтку, що взимку.
Те, що починало вимальовуватись, лякало.
— А пес… пес який був? Опиши.
— Ну, ти даєш. А на хрена воно тобi? Ну, великий, недоглянутий, незрозумiлого кольору, такий самий брудний, як i господар… Порода — двортер'єр, найпоширенiша у наших мiсцях, — каламбурив Богдан, облишивши, видно, думки про сон.
— Вуха якi були? — майже по складах запитав Стас. — Висячi чи стоячi?
— Уяви собi — пам'ятаю. Висячi. Ще що тобi розповiсти?
— Дякую, бiльше нiчого.
Вiдбувалися дивнi речi. Не те слово. Настiльки дивнi, що бракувало розуму визначити хоча б з якого кiнця до них пiдступитися. Здавалося, пояснень такому знайти неможливо. Тому ковзнув очима по килимi ще нижче — до наступної пелюстки-вiзерунка, де був зображений, як вiн давно вже вважав, гуцул без голови. Телефон знову опинився у руцi i Нагiрному, якщо той збирався спати, довелося знову згадувати.
— Слухай, що це за цiннi iдеї на нiч? — не витримав той. — Тобi що, не спиться? Користуйся моментом, що не чiпають, спи!
— Зараз буду, — пообiцяв Стас. — Але спочатку згадай. Ну що тобi, важко?
— Гаразд, — здався колега. — У тому висловi про хворого, який поступає без голови, мався на увазi конкретний випадок. Була у нас тут залiзнична травма. Так того хлопця «швидка» з переляку загрузила на ношi i привезла. А у нього вiдкритий перелом шийних хребцiв з обширною травмою м'яких тканин. Видно зачепило добряче якоюсь частиною тепловоза. Ну, практично вiдiрвало голову, хоча ще на чомусь трималася. Вони з переляку затарабанили його прямо до реанiмацiї, а вiн же ж мертвий — стопудово. А раз занесли — вже треба папери писати. А написанi папери — вже є що винюхувати i шукати, у чiм ми виннi. От не пам'ятаю точно, але хтось за щось усе-таки догану тодi отримав. От тепер i каламбуримо, що навiть без голови б привезли, однаково хтось та у чомусь має бути винний. Ну що, тепер спимо?
— Спимо, — погодився Стас. — Але… а вiн часом не був… Не був вдягнутий у таке от гуцульське вбрання?