Схилившись до колiн, вiн сховав обличчя у долонi.

На здоровий глузд обом їм належало забиратися звiдси чимшвидше i все забути. Тiльки глузд не бажав бути здоровим. Погляд знову й знову обмацував вивченi на пам'ять вiзерунки, а розум вiдмовлявся вiрити.

Це була маячня чистої води, проте усi «пророцтва» килима поки що справджувалися. Навiть собi важко було пояснити цей стан. Що вже казати про Оленку! Вона не зрозумiє. Не сприйме серйозно. Але злякається. Зателефонувати просто зараз i попросити не виходити з дому i нiкому не вiдчиняти. I що? А як вибухне газ, коли вона готуватиме отой фатальний пирiг? Отже, ще й не вмикати плити. А чим пояснити? Необґрунтованими жахами своєї iстеричної натури? Чим же iще. Розумний сучасний чоловiк, лiкар, хiрург iз життєвим досвiдом i тверезою головою, не схильний до забобонiв… Телефонує i лякає, тому що, бачте, щось примарилося. На вицвiлому килимi. На котрому бiльше не привиджується нiкому й нiчого.

Тiльки як iнакше, якщо намалювалася ця «книга пророцтв» задовго до знайомства з реальними подiями? Якщо усе в нiй вiдповiдає i справджується? Якщо сам вiн не може дозволити собi сидiти склавши руки i чекати, коли втратить жiнку, яка стала надзвичайно дорогою? Втратить назовсiм. То що — «не виходь i не вiдчиняй»? I скiльки так? А як жити? Обом перетворитися на параноїкiв? Хiба це допоможе? Якщо буде потрiбно, поверхом нижче запросто може вибухнути газовий балон. I все. Або впасти у димохiд здохла ворона, перекривши канал для чадного газу.

Нi, так не охоронити нi її, нi себе. Воно однаково станеться, якщо так буде потрiбно долi. I захищатися вiн має не на цьому, останньому рiвнi. Адже це вже не захист — чiпляння за життя. А може шаховий годинник, залишений на прощання покiйним дядьком Тарасом, також мав виконати роль пiдказки? От як i цей килим…

Стандартна шахова партiя постала в уявi. Хтось наприкiнцi отримує мат. Але короля захищає до останнього. Стягує останнi фiгури, панiчно латає дiри в оборонi. Проте це вже нiчого не рятує. Агонiя. Так i в життi, особливо, якщо граєш проти Долi. Коли партiя програна, можна посадити i себе, i «дiвчину з суницями» за сiмома замками, виїхати з нею за сiм морiв — нiчого не дасть, адже ситуацiя вже матова. Дiяти потрiбно було за десять ходiв ранiше. I тодi…

Голова знову починала болiти. Де вони, отi десять ходiв до кiнця, коли партiю ще можна врятувати? Ще є чи вже пiзно? Хто знає. Принаймнi, один принциповий хiд вiн учора зробив, пiдписавши угоду i взявши грошi. Це хiд, безперечно. Сьогоднiшнiй вечiр i приготування пирога iз суницями — це, звiсно, не хiд. Просто несуттєвi речi. А от учора…

— Гаразд, готуй свiй пирiг, — похмуро промовив Стас. — Тiльки… Будь обережною. В усьому. Пам'ятай, що я за тебе переживаю.

Ходи у шахах не повертають. Пересунув фiгуру — кранти. Назад не можна. Учора вiн пересунув. Так пересунув, що фундаментально змiнив позицiї та напрямки. Здавалося, навiть, що у кращий бiк. Втiм, хтозна? Клас шахiста визначається здатнiстю прораховувати якнайбiльше ходiв уперед. I зараз сумнiви щодо свого класу були надзвичайно великі.

Зображення у старому дядьковому дзеркалi в масцi та з пiстолетом у руцi виглядало доволi переконливо. Принаймнi для себе. Наскiльки переконливим виявиться воно для Берковича, уявлялося важко. Враження, що складалося про цю людину, пiдказувало — мало б спрацювати. Те, що нiколи у життi займатися подiбним не доводилося, породжувало лише сумнiви.

Беркович знав багато, якщо взагалi не усе, i справляв враження боязкої метушливої людини. На такого можна наїхати. А очевиднi грiхи цього «добродiя» до мiнiмуму зменшували ймовiрнiсть, що той шукатиме захисту у правоохоронцiв. Та все ж. Дивлячись на власне вiдображення, Стас розумiв, що шукає новi пригоди, доклавши учора чимало зусиль, аби вилiзти з них назавжди. I виною його неадекватної поведiнки, так вже виходило, був вiзерунок на килимi, домальований уявою.

Пiзня година. Тридцять п'ять хвилин тому з помешкання Берковича вийшов чоловiк, забравши iз собою ящик з якимось пристроєм. Клiєнт. Майстер працював довго. Схоже, бiльше нiхто не прийде. На другому поверсi свiтиться одне вiконце. Ну, що?

Вулицi Галича у такий час ставали практично безлюдними. Загасла вивiска його приватної майстернi на будинку. Отже, все. Якщо увiйти зараз, нiхто не бачитиме. Вiдтiснити вiд дверей i покласти на пiдлогу. Пiстолет у бiк, адже на ньому не написано, що газовий. Ця паскуда повинна викласти усе. Тим паче, є можливостi зловити його на брехнi. А раптом складеться iнакше? Що, як затиснеться i мовчатиме? Якщо кiнець-кiнцiв Беркович не головний у цiй аферi i за ним дiйсно стоять великi люди, починаючи з Мамчура? Тодi мало не здасться. Так, схема власного захисту на цей випадок була, от тiльки чи спрацює вона?

Ну, що???

Кущi надiйно ховали вiд поодиноких перехожих. Спiтнiла й напружена рука стискала пiстолет.

Уперед чи назад?

Телефон тихенько завiбрував у кишенi. Якого бiса… Оленка? Вiн же просив не дзвонити. Невже так важко слухатись?

Номер виявився чужим. Вiдповiсти? Поруч нiкого. Зовсiм.

— Слухаю…

— Станiславе Iвановичу? — тихий голос одразу здався знайомим.

— Так.

— Менi потрiбно термiново з вами зустрiтися. Не так давно ми з вами мали розмову…

— Хто ви? — так само тихо вимовив Стас, упiзнаючи того, хто свого часу не бажав назватися.

— Беркович…

Здавалося, кущi навколо захиталися, а земля почала пливти з-пiд нiг.

— Хто?!

— Моє прiзвище Беркович, — замолотив той. — Радiотелемайстер, вiдомий у мiстi, може ви чули. Я розумiю, котра година, але менi потрiбно термiново. Я поясню.

— Гаразд, вiдчиняйте дверi, — промовив Стас.

— Нi, не у мене, — продовжував трiскотiти той. — Я не хочу, щоб хтось мiг бачити, розумiєте…

— Нiкого тут немає, — сказав Стас. — Зовсiм нiкого.

— Звiдки ви знаєте?

— Годину спостерiгаю за вашим будинком.

— Навiщо?!

— Поговоримо. Ви ж самi хотiли. Вiдчиняйте. Не бiйтеся.

— Вiдчинено…

Погляд Берковича блукав. По Стасовi, стiнах, дверях… Клацнув замок, i господар нерiшуче показав у напрямку кiмнати.

— Давайте краще нагору, — запропонував Стас.

— Чому? — не зрозумiв Беркович.

— Я тут не хочу. Ведiть догори. Якщо бажаєте говорити.

Знизавши плечима, господар рушив сходами. Вони всiлися у невеличкiй кiмнатi, заставленiй рiзного роду приладами, що очiкували на ремонт.

— Гармидер конкретний, — вибачився той, кого позаочi пiвмiста називали не iнакше як Берко. — Там унизу… я б i каву запропонував. I до кави.

— Давайте краще до справи, — сухо промовив Стас. — Це ж ви колись телефонували увечерi. Не бажали назватися. Я упiзнав.

— Я, пробачте, розумiю вас. Негарно вийшло. Та це вже минуле. — Беркович зiбрався з думками. — Ви… людина у нас нова, так би мовити. Проте я дещо знаю про вас. Тому вислухайте i не перебивайте. Станiславе Iвановичу, ви ж… у нас тимчасово? Я знаю — так. Чи не хотiлося б вам вигiдно продати ваш будинок? Я пiдкреслюю — вигiдно!

Довелося невизначено скривитися, аби рот не почав роззявлятися сам собою. Отакi повороти…

I як це належало розумiти?!

Перше враження вiд почутого справляло, що називається, мiшком по головi. «Чи не тобi я продав його учора?» — хотiлося спитати цього дiяча. А наступне… Вiдчуття, що цю комбiнацiю потрiбно розiгрувати напевно, охопило з головою. Комбiнацiя, вiд якої справдi залежить подальша позицiя на дошцi. I можливо, життя дiвчини з суницями.

Бiсова душа… Що це все означає?!

— Приємно, що ви про мене чули, — швидко вiдповiв Стас. — Але гадаю, менi про вас вiдомо значно бiльше. Слухаю вашi конкретнi пропозицiї.

Розгубленiсть Берковича дедалi зростала.

— Конкретнi… Хай будуть конкретнi. Я хочу запропонувати вам гарну цiну. Цiну бiльш нiж пристойну. Таку, якої не дасть нiхто. Не побоюся навiть сказати — захмарну.

— Родiть вже нарештi, — пiдштовхнув Стас.