— Двiстi тисяч, — озираючись, вимовив Беркович. I ще тихiше додав: — Євро.

Нiколи не будучи високої думки про власнi артистичнi таланти, Стас злякався. Якось в одну мить. Вiдбувалося щось незрозумiле. I зараз йому просто не вистачить здiбностей переграти цього єврея i тих, хто стоїть десь за ним. Проте момент був такий, що не iти ва-банк мiг дозволити собi лише повний лох. Той, кому вiн уже продав учора «дiм з привидами» за п'ятдесят п'ять, сьогоднi пропонував двiстi, причому в iншiй валютi.

— Пристойна цiна, — не скидаючи маски повної байдужостi, так само швидко вiдповiв Стас. — А вам вiдомо, шановний пане Беркович, що продавати будинок я не маю юридичного права? Ви ж кажете, що усе про мене знаєте.

— Зараз не маєте! — поступово опановуючи себе, пiдняв догори палець господар. — Але матимете згодом. Тому грошi ви можете отримати вже. Практично зараз. А вiддасте будинок потiм. Менi не квапно. Просто не хотiлося б, щоб хтось хапнув з-пiд носа. Ну i, звiсно, деякi документи доведеться скласти, аби перестрахуватися.

— Леонiде Семеновичу, вас же так звати? — намагаючись зберiгати упевненiсть, Стас вiдкинувся на спинку старого крiсла, — судячи з запропонованої цiни, мiй будинок вам надзвичайно потрiбний.

— Надзвичайно, — молебно склав руки Беркович. — Навiть не уявляєте як. Розширятися хочу давно. Ви ж бачите, у яких умовах працюю. А можливiсть є. Ваш будинок для цього з усiх бокiв найкращий варiант. Такий техноцентр зроблю — вам i не снилося. Та ж i ви самi, гадаю, зондували попередньо це питання — цiна захмарна. Бiльше нiхто…

Цифра i справдi викликала помутнiння розуму, заважаючи зосередитися. На додачу прикрi думки заповзали з уiх бокiв i позбутися їх миттєво було ой як важко!

— Отже, ви не заперечуєте, що будинок вам надзвичайно потрiбен, — повторив Стас. — Оскiльки пропонуєте цiну втричi бiльшу вiд реальної…

— Як на аукцiонi, — продовжував посміхатися Беркович. — Шарахнути одразу, щоб обрубати усiх конкурентiв…

«Так от, шановний Леонiде Семеновичу… Запам'ятайте. Вам не бачити цього будинку, як власних вух. Ви не матимете того, що вам настiльки потрiбно, якщо… — тут здалося б витримати паузу, бачачи як блiдне господар, — якщо скажете менi ще хоч одне слово неправди. Зрозумiли? Одне тiльки слово. А у мене є можливiсть ловити вас на брехнi. Я вже казав, що знаю про вас досить багато. Про вашi неблаговиднi справи».

Усе це вже готове було злетiти з його язика, але…

Грошi роблять з людьми страшнi речi. Стас не мiг заручитися, що повнiстю залежний вiд «жовтого диявола», i все ж. Йому не пропонували зараз продати друзiв, кохану, чи Батькiвщину. Просто один хитрий єврей, а, можливо, i тi, хто стояли за ним, вочевидь, збиралися лоханутися. Ще й як! Нi багато нi мало — на двiстi «штук» євро!

У головi помутилося настiльки, що потрiбнi слова так i не злетiли. А може лоханутися збирається якраз вiн сам? Ну не можуть же геть усi бути дурнiшими?! Проте «жовтий диявол», мiцно схопивши за руку, потяг за собою. А ноги переставлялися несамохiть, не розбираючи шляху.

— Я слухаю, слухаю. Дуже уважно, — з останнiх сил намагаючись придушити пiдступну мiмiку, промовив Стас.

— Тож ви схильнi погодитися? — наче ще не вiрячи, перепитав Беркович.

— Мене цiкавлять конкретнi механiзми, — Стас нахилився до нього, зазираючи у вiчi. — Я вас дурити не збираюся. Тому хотiв би почути про конкретнi механiзми, якi ви пропонуєте, щоб самому не пошитися в дурнi.

— О! Звичайно! — розцвiв Беркович. — Це насамперед. Раненько їдемо до банку. До Франкiвська або iще куди — у мiстi свiтитися не варто. Навiщо зайвi розмови? Нотарiус уже має пiдготовлений пакет документiв i їде з нами. Усю операцiю проводимо у банкiвському офiсi. Грошi одразу проходять через вiдповiдну технiку для перевiрки якостi купюр. Ви забираєте їх i ставите свiй пiдпис. Усе! А грошi одразу перекидаєте на свiй рахунок. Як би не хотiли ми, вас тут нiяк не надурити.

— Гiдний проект, — похвалив Стас. — А що за документ?

— А документ, — пояснив Беркович, — свiдчитиме про те, що ви за неповний рiк, коли вступите, так би мовити, i матимете право… просто вiддаєте будинок менi. Адже грошi отримали наперед. Тут швидше менi потрiбно боятися — грошики-то вже у вас, а менi ще хвилюватися й хвилюватися.

— У вас палять? — запитав Стас.

— Для вас… заборон немає.

Це вже було зайве, але грошi роблять з людиною казна-що.

— А готiвку ви також вiзьмете у цьому ж банку? — поцiкавився Стас.

— Яка рiзниця? — не зрозумiв Беркович. — Грошi справжнi. Надiйнi люди привезуть. А у банку лише перевірите їх на детекторі. Ну що?

– Є нюанси, — зауважив Стас. — По-перше. Я не претендую на перевiрку валюти у банку. По-друге, не хочу туди її класти. I по-третє, не маю бажання чекати до завтра. Що ви скажете на це?

Рот Берковича роззявився i, здавалося, не збирався закриватися.

— Е… не сподiвався загалом на такi повороти. Ну, ви рiзкий мужик. Хмм… Одну секунду.

— Переговори ведiть при менi, — попросив Стас, бо пiду.

Повагавшись секунду, Беркович набрав нотарiуса i ще когось. Усi на здивування Стаса були тут, у Галичi i, вочевидь, готовi були до його позитивної вiдповiдi. Ще б…

Усе навколо вдруге полетiло зi скаженою швидкiстю. Беркович навiдрiз вiдмовився приймати компанiю у себе вдома, тому, скориставшись темрявою, вони вийшли на вулицю i перейшли до «будинку з привидами». Хвилиною пiзнiше завелася «дев'яносто дев'ята» i звичним маршрутом заїхала на територiю лiкарнi, зупинившись пiд лiхтарем, що освiтлював корпус. Обидва перелiзли на заднє сидiння i лише тодi Стас дозволив телефонувати.

Довжелезний «Фольксваген» пiд'їхав також з головного заїзду i став напiвоберта, як i вимагав Стас. Двоє чоловiкiв, один з яких тримав у руцi кейс, наблизилися до машини.

— Мушу попередити, я озброєний, — голосно промовив Стас. — Тож без жартiв, я прошу.

— Iгор, нотарiус, — вiдрекомендувався один, займаючи мiсце за кермом. — Станiславе Iвановичу, ми спокiйнi i солiднi люди. Усе буде гаразд. Не гаятимемо часу. Прошу, чорновик угоди.

Ще не вiрячи очам, Стас переглянув документ. Досi вдавалося грати без помилок. I звiдки взялося побоювання, що мат повиннi ставити йому?! Ну, якщо так, то з Богом…

— Угоду потрiбно дещо змiнити, — безапеляцiйно заявив Стас. — Навiть не саму угоду, а деякi формулювання. Дайте ручку, я напишу свiй варіант. А ви оцiните.

— А що вам не подобається? — не зрозумiв нотарiус.

— Менi не подобається ваша цифра, — чiтко вимовив Стас. — Точнiше кажучи, у кишенi подобається, а на паперi нi. Я погоджуюся на вашу цiну, але в угодi цифра повинна бути iнша. П'ятдесят п'ять тисяч американських доларiв.

— Навiщо? — в один голос перепитали обидва.

— Я ж не питаю, навiщо вам будинок, — дивлячись Берковичу в очi, вiдповiв Стас. — Байку про техноцентр залишiть для онукiв, якi успадковуватимуть вашу справу. Менi однаково. Але це моя умова. Якщо ви не згiднi, немає про що говорити.

Вони перезирнулися з нотарiусом i той знизав плечима:

— Взагалi-то не бачу жодних проблем. Ми досягаємо згоди за вартiсть, на яку розраховували. Можна писати.

Кожне слово, кожну кому тiєї, Мамчурової угоди вiн знав напам'ять. Тим паче фразу, яку вигадав сам. Вiдклавши ручку, Стас простяг документ нотарiусу.

— Та це практично те саме. Ну, хiба що ви додаєте пункт, який нiбито захищає вас вiд зазiхань на ваше життя.

— По-вашому це не суттєво? — єхидно запитав Стас. — Ви ж захистили своє.

— Нехай буде. — Нотарiус перечитав знову, а слiдом за ним i Беркович. — Ви наполягаєте на цьому остаточному варiантi?

— Так.

— Ми його приймаємо.

Здалося, що пiдвiска машини хитається. Абзац. Це був повний абзац!!!

Нотарiус вiдкрив маленький ноутбук i швидко почав друкувати. Тiльки обернувся назад, промовивши:

— Можете рахувати грошi. Там є що. Потiм зайве чекатимемо.

Другий, той, що сидiв попереду, мовчки простяг пачку через плече. П'ятисотеннi купюри. Євро. I знову банкiвська запаковка. Судячи зi штампу, Франкiвськ, Укрсиббанк. Пальцi одразу перестали слухатися. Беркович мовчки дивився зi свого кута.