I раптом знову. Здригнувшись, вiн пiдвiвся, але удруге завiбрував телефон у кишенi. Дiдько! Це ж телефон. Що з ним? Якiсь цiкавi звуки передували дзвiнкам. Цього разу дзвонила шефиня — вiдповiдала на його дзвiнок.

Завтра вдома. Зiбратися з думками. Заспокоїтись. Щось вигадається. Адже вiн не вбивав панi Мурашевич нi на темнiй вулицi, нi за операцiйним столом. I навiть, поклавши руку на серце, мiг сказати самому собi, що взагалi не бажав їй смертi.

По-новiй телефон озвався вже у кiмнатi, коли Стас присiв на кухнi, аби випити кави. Це був той, кого найменше хотiлося чути. Дзвонив помпрокурора. I вiн пропонував зайти просто зараз, аби уточнити деякi моменти. Якщо ж нi — грозився прислати повiстку. Ось так усе робилося — планомiрно i методично. У неофiцiйних розмовах Мамчур демонстрував своє добре ставлення. Та одразу пiсля цього з'являвся його заступник, дiючи так, наче й не мав дослухатись до думок начальника.

Його не вiдпустять. Тi, хто мав у руках вiдповiднi важелi, мертвою хваткою вчепилися у будинок i тепер тиснули, нарощуючи зусилля. Вони товктимуть до нестями, тягатимуть на допити i, схоже, доведуть-таки справу до суду, де хто ще зна як усе повернеться. Зробити щось проти них голими руками неможливо. Та ще легше зараз було засудити його iншим шляхом. Навiщо наїзд, який так важко довести? Ось вiн — злочинець у бiлому халатi! Чого iще?

Стас витяг келишок i налив коньяку. Проте довго стояв, не наважуючись випити. Потiм набрав номер Мамчура i промовив:

— Я вирiшив прислухатися до ваших порад. Якщо така можливiсть ще є.

— Гадаю, що так, — вiдповiв той.

— Куди менi приїхати?

— Хмм… Давайте зранку, — здавалося, той чiтко розумiв, що подiтися «клiєнту» нiкуди. — Годинi о дванадцятiй наберiть мене.

— Отже, тiльки завтра опiвднi?

— Не переживайте, — заспокоїв прокурор, — усе буде нормально. Раз уже я пообiцяв. У даному разi зараз чи завтра — не має принципового значення.

— Менi потрiбно вiдлучитися, — сказав Стас. — До завтра, до цiєї години.

— Вiдлучайтеся, — не зрозумiв той.

— У мене пiдписка про невиїзд.

— Ну ви ж не їдете за кордон! Хе-хе… — його нагадування навiть розвеселило прокурора. — Не переживайте, усi ми люди. Вважайте, я вас вiдпустив. Я ж зможу знайти вас за цим номером?

— Безперечно, — вiдповiв Стас, вимикаючи на телефонi функцiю звукозапису i ховаючи трубку до кишенi.

Келишок коньяку так i залишився не випитим. А за п'ять хвилин «дев'яносто дев'ята», скреготнувши новими колесами, погнала туди, де сiдало сонце. Шлях був неблизький.

Вона здивувалася, щоб не сказати бiльше. Напевно, телефонний дзвiнок розбудив її, хоч i телефонував Стас задовго до дванадцятої. На нiй був махровий халат, а волосся зiбране у вузол на потилицi. Олена нiчого не робила, чекаючи на нього. Просто чекала.

Привiтавшись бiльш нiж стримано, Стас закляк у дверях, дивлячись їй в очi. Застигла й вона, нiчого не розумiючи, а вiн марно намагався вловити у її поглядi щось приховане, пiдле й пiдступне. Не дарма вважав себе хорошим психологом, захоплюючись колись психоаналiзом на можливому на той час рівні.

— Чому ти так дивишся? Що сталося? — питала Олена.

Ще тодi, у лiкарнi, вiн бачив, що ця жiнка грати не вміє. I тепер, дивлячись їй в очi, несподiвано облишив бажання ставити низку пiдступних запитань, якi обдумав дорогою.

— Чому ти мовчиш? Поясни. Навiщо приїхав серед ночi i так дивишся в очi?

— Якраз i приїхав подивитися в них.

— I що ти хотiв там побачити?

— Навпаки, аж нiяк не хотiв. Але боявся. Оленко, усе дуже погано.

Очi зреагували так, як i мали це зробити. Вiд його iнтонацiй у них з'явився переляк. Вона боялася i водночас хотiла чимшвидше почути те, що однаково зараз мало прозвучати.

— Ти ж знаєш, що сталося з твоєю квартирною господинею? Її прiзвище Мурашевич?

— Знаю, — промовила вона. — Ще учора менi дзвонили дiвчата з роботи. Ледве вiдбула екзамен, понапивалася якихось таблеток i лягла, ще в обiд. Тобi дзвонила — поза зоною. Бiдна Йосипiвна… Якесь таке на душi… А… чому… чому ти так говориш про це?

— Мене звинувачують у її смертi.

— О, Господи… Як це? Ти що, чергував, коли її привезли? Хоча… ти ж казав… я забула… Вона що, померла у тебе пiд час операцiї?

— Не тiльки, — Стас продовжував дивитися на неї, не вiдриваючись. — Скажи менi, будь ласка, ви з нею колись говорили про мене? Ще до нашого знайомства.

— Нi… — Олена похитала головою. — Тобто… ну, майже… Коли я порiзала руку i збиралася до лiкарнi, вона порадила звернутися до тебе. Назвала твоє прiзвище, iм'я та по батьковi. Я запитала, чому не до когось iншого. Вона сказала… що добре тебе знає. I тодi раптом я згадала твої ходiння по мiськiй радi з паперами. Ти був такий злий… Вона посмiхнулася на це i запевнила, що ти порядна людина, i щоб я не переживала. А тобi щоб сказала, що я вiд неї.

— I чому ж ти промовчала?

— Незручно було, — похитала головою Олена. — А чому ти це розпитуєш? Поясни менi.

Ось воно що. Божевiльного збiгу, у яке не вiрив помпрокурора, дiйсно не було. Не випадково з усiх вродливих жiнок мiста вiн познайомився саме з Оленою. Зовсiм не випадково. Але це у тому разi, якщо вона говорить правду.

— I ти пiдтвердиш це на судi?

— Де?! Звичайно, де скажеш. Але чому суд?!

— Я сильно загруз. Мене звинувачують у її загибелі, — Стас глибоко зiтхнув. — I не тiльки через те, що вона дiйсно померла у мене на операцiйному столi.

Вiн розповiв їй усе. Воно вилiзло саме, тягнучи одне за другим. Її очi залишалися широко розплющеними, а руки складенi на щiльно стулених колiнах.

— Отакий збiг обставин, — скрушно промовив Стас, закiнчуючи розповiдь. Тому й телефон був поза зоною, оскiльки власник у буцегарнi сидiв. Навiть не уявляю, як i за який кiнець тягти, щоб розплутати ситуацiю. Сам, один. А ще… вiдчуваю, як тягну за собою i тебе. Вони вже висували припущення, що я зробив тебе спiльницею.

— У мене є далекий родич, — пiсля паузи промовила Олена. — Вiн адвокат. Якийсь солiдний. Живе у Києвi. Що як…

— У мене також є адвокат, — жорстко промовив Стас, — живе у Вiнницi. Близький друг, принаймнi я так вважав. Але всi вони родичi i друзi, коли їм щось треба. Мiй говорить, зав'яз у такiй справi, що як покинути, то можуть i не пожаліти. Зараз я не знаю, що робити. Завтра, якщо ще не пiзно, я вiдмовлюся вiд цього, — вiн криво посмiхнувся, — багатства… Навiть не знаю, на чию користь. Дай Боже, щоб на цьому усе скiнчилося.

— I що тодi? — швидко запитала вона.

— Нiчого.

— Поїдеш назад до Вiнницi…

— Мене там нiхто не чекає. I жити я там не маю де. I роботи вже немає. Та зараз нiчого так далеко заглядати. Вберегтися б вiд гiршого.

— А ваша завiдуюча, до речi, з прокурором давно «крутить», — нi з того нi з сього сказала Олена.

— Звiдки ти знаєш?

— У нас люблять про таке побалакати, кiстки помити, — пояснила вона. — Усi говорять, що вони зустрiчаються. В нашiй конторi такi мимри сидять, що їх тiльки подiбне й цiкавить.

— Усе можливо, — пробурмотiв Стас. — Може вони й правi, отi мимри твої. I тодi… Задницею чую, зацiкавлений вiн по вуха. Спочатку так пiд'їхав, напевно, дуже припекло з якоїсь причини мати саме цей будинок. А потiм… подумав, чому б не зекономити шiстдесят штук? Невже вiн може бути причетний до убивства? У головi не вкладається. А я все дивуюся, який збiг обставин. Це ж якраз шефиня менi чергування скинула, щоб я приймав Мурашевичку i вляпався. А викликати стару з дому пiд якимось приводом… хiба важко? Дiано, Дiано…

— Тодi i я, виходить, навмисно потягла тебе до поїзда, щоб пiдставити… — Олена промовила це важко, але рiшуче.

— Виходить… — Стас сперся лiктями на колiна, ховаючи обличчя в долонях.

Вона пiдiйшла, опустилася навколiшки, відвела його руки від обличчя, потiм подивилася в очi й промовила:

— Я не робила цього.

— Менi хотiлося б, щоб так було.