— Допоможiть, швидше ж буде! — викрутився Стас, услiпу роздiливши пачку надвоє.

— А… ви потiм…

— Не скажу! — вигукнув Стас. — Якщо вважаєте, що наїстеся, привласнивши двi-три п'ятсотки, я не маю нiчого проти.

Усi натягнуто посмiхнулися. Купюри були зовсiм новенькi i за усiма ознаками виглядали як справжнi. Пачка мiстила рiвно п'ятдесят тисяч. Вони взялися до другої, так само переданої через плече. Портативний принтер загудiв, ковтаючи синюватий папiр з водяними знаками нотарiальної контори. Ейфоричнi вiдчуття надто рано почали влазити не те що у голову, а в усе тiло. Рано! Геть!!!

Що сказав би Великий Комбiнатор на це все?

Купюри, поскладанi будь-як, розперли широкi кишенi його просторих штанiв.

— Нехай вийде той, хто привiз грошi. Вiн бiльше тут не потрiбний.

Чоловiки перезирнулися, i вiн, клацнувши дверима, усiвся у «Фольксвагенi». А йому простягли усi три примiрники угоди. Все грало. Пiдмахнувши примiрники i залишивши у себе один, Стас побажав щасливої дороги. Звучало це без перебiльшення щиро.

— Ну, а ми живемо поруч, тож побачимось ще не раз, — посмiхнувся Беркович.

— Можете не сумнiватися, — завiрив його Стас, проводжаючи очима «Фольксваген».

Так, тепер швидко. Пересiвши за кермо, вiн вирулив через заднiй виїзд. I зразу на вулицю. Усе тихо. «Дев'яносто дев'ята», увiмкнувши форсаж, понеслася вуличками на протилежний кiнець мiста. Туди, де чекав пирiг iз суницями.

— Якби ти знав, як оце все мене лякає, — сказала Оленка, дивлячись у його червонi невиспанi очi. — От як ти поїдеш?

День розпочався, i машини, мов навiженi снували вулицями, якi ставали все бiльш людними.

— Скiльки там до того Франкiвська… — вiдмахнувся Стас. — Усе буде гаразд. Ще ривочок — i все. Останнiй. Ти, головне, сиди на роботi i нiкуди. Розумiєш — нiкуди. Взагалi. Навiть на обiд. До шостої я приїду.

— I тепер що, отак постiйно? I воно того варто?!

— Нi, не постiйно, — вiн погладив її по руцi. — Не нервуйся. Кiлька важких днiв. Можливо. Далi усе буде iнакше. Поможи менi.

— Як?! Ти навiть не береш iз собою! Я б могла вiдпроситися!

— Нi. Поможи iншим чином. Зроби так, щоб з тобою нiчого не сталося.

— А що повинно зi мною трапитись?

— Нiчого. Якщо сидiтимеш на своєму мiсцi i слухатимешся мене. Оце i є зараз найсуттєвiша допомога. Домовились?

Вона пообiцяла. I зникла у будівлі мiської ради, там, де цiлий день товчеться купа народу i усi на виду одне в одного. Там не повинно нiчого статися.

Машина рушила у напрямку Франкiвська. Вiд кави, випитої пiсля безсонної ночi, крутилося у головi. Без сумнiвiв — саме вiд кави, адже ейфорiя минула. Натомiсть ставало дедалi тривожнiше. Все- таки вiн не Остап Бендер. I подiбнi афери швидше за все не зiйдуть з рук отак просто. Але це ж треба…

Те, що вiдбулося, досi не вкладалося у головi. Звiдки у Берковича такi грошi? Чому йому так i не дали пiдписати угоду, оформлену у кабiнетi Павловської? Ну, не платив би вiн таку грошву за те, що й так вже зроблено! Що станеться, коли нарештi усе з'ясується?

А що має статися? Формально Стас нiкого не обдурив. Формально. Вiн має право розпоряджатися своїм майном як бажає. От i розпорядився. А разом з тим не порушив зобов'язань, накладених на нього першою угодою. Нiяк не порушив! Подiбна угода могла дублюватися ще безлiч разiв у iнших нотарiусiв i це не вважалося порушенням закону. Хто ж винен, що знайшлися лохи, готовi платити дурнi грошi за одне й те саме.

I лише той факт, що одним з «лохiв» виявився районний прокурор, непокоїв, навiть за умови, коли усi грошi опиняться на його, Стасових рахунках. З iншим тумаком справи також не виглядали райдужно, адже про те, хто ще стоїть за Берковичем, можна було тiльки уявляти. Рано чи пiзно Берковичу дадуть пiдписати першу угоду, складену Шевчиком, i тодi… Що тодi, залишалося тiльки гадати.

Намагаючись бути максимально обережним, Стас почав реалізовувати свій план. Уважно спостерiгаючи у дзеркало заднього огляду, вiн обирав банк, сидiв якийсь час у машинi на парковцi перед входом, а потiм швидко заходив. Двадцять тисяч євро, наполовину переведенi у гривнi, швидко опинялися на його рахунку, а картка у кишенi, i машина вiд'їжджала у пошуку нового банку, благо, їх тепер вистачало. Усе робилося елементарно. Євро були справжнi. Навiть у головi припинило гудiти i вiдлягло усерединi. До того ж, Оленка вiдповiдала на кожен його дзвiнок i голос її щоразу ставав упевненiшим.

Та вiдчуття, що має щось статися, не полишало. Воно товклося десь на задвiрках свiдомостi, щоразу нагадуючи про себе. Коли?

Ось.

Ось коли, нарештi. Дзвонив Шевчик. Чого ж так пiзно?

— Слухаю, — холонучи усерединi, вiдповiв Стас.

— Де ви, Станiславе Iвановичу?

— Зараз узагалi не у мiстi. А що?

— Як що? — не зрозумiв Шевчик. — Справу треба завершити.

— I що вiд мене вимагається?

— Як, що?! — продовжував дивуватися Шевчик. — Отримати свiй остаточно оформлений примiрник i вiддати менi той, що у вас. Де ще немає пiдпису Берковича.

— А на тих двох, iнших, ви хочете сказати, вiн уже є? — дурнувато запитав Стас.

— А навiщо б я вам дзвонив? Схоже, ви цiлу нiч працювали й не виспалися.

У голосi нотарiуса не вiдчулося єхидства. Оце так повороти. З'їхавши до бордюра, «дев'яносто дев'ята» зупинилася. Оце так несподiванки! Очiкував чого завгодно, але не цього. Виходило, що сьогоднi зранку, а, можливо, навiть ще учора Беркович пiдписав ще одну iдентичну угоду, яка коштувала окремi грошi. Щоправда, коштувала не йому, прокуроровi. Мозок вiдмовлявся це розумiти. Вкотре за останнi днi здалося, що усi довкола iдiоти i лише вiн один мудрий. Але ж так не буває! Швидше, навпаки, просто деяких речей ще не вдалося з'ясувати.

Проте одне було очевидним. Беркович був пiдставною особою у Мамчура. А враховуючи, що пiдписуючи сьогоднi складену у кабiнетi Павловської угоду, промовчав, цей хитрун вiв якусь подвiйну гру. I беручи до уваги, що за другу угоду була викладена значно бiльша сума, легко припустити, що з iншого боку за ним стоїть хтось значно авторитетнiший, нiж районний прокурор.

Сам же Беркович наче у воду канув. А мiг би, мiж iншим, зателефонувати i спитати: «Що за жарти?» Отже, знає й без нього. Тож не дзвонить, не питає.

Жити ставало дедалi цiкавiше. I перспектива вiдкривалася недвозначна. Цiлком iмовiрно, зараз усе заглохне. А за неповний рiк на його будинок претендуватимуть двi сторони. Одна, що виклала наперед п'ятдесят п'ять «штук» зеленi, i друга — та, що двiстi у європейськiй валютi. От лише коли буде остаточно встановлюватися, хто кого пошив у дурнi.

О, мама-мiя… Почуватися у шкiрi афериста було настiльки незвично! На життя зароблялося значно легше, анiж скальпелем, але й головний бiль не порiвняти з тим, який виникає завдяки старанням чиновникiв вiд медицини. Усе це мало розпочатися за неповний рiк, а голова болiла вже. Схоже, останню i вирiшальну партiю доведеться грати з Берковичем. Не дарма той мовчки пiдписав обидва документи. I тепер у вiдповiдальний момент спробує перевести стрiлки на Стаса, котрому не залишиться iншого виходу як тiльки переводити їх на Берковича.

Як це виглядатиме? Ну, звiсно, схема у загальних рисах уявлялася. Ви прийшли за будинком? А хто ви такi? Не знаю вас. Будинок проданий Берковичу. Ось угода. Ось ще одна, якщо тiєї не достатньо. Грошi я вже отримав, тож забирай, Берку, хату i роби з нею що хочеш. Твоя справа.

У схемi виходило гладко. Розбирати потiм на шматки за нею логiчно мали Берковича. А реально? Що, як справдi знайдуться люди, здатнi приставити ніж до горла або пiстолет до голови i запитати: «найрозумнiший?». Вiд подiбних думок пропадало всiляке натхнення.

Тому й засидiвся перед офiсом Промiнвестбанку зайвих десять хвилин. Гаразд. Чорнi думки набiк. Геть. Що там навколо? Уся обережнiсть тепер видавалась зайвою. Грошей поменшало удвiчi. Якби хто пас, дiяв би швидше. Давно б «засвiтився». Однак зайвих п'ять хвилин не рятують. Усе навколо знову оглянув. Жодних пiдозрiлих машин або людей. Та нi, вiд самого ранку вже мали б примелькатися, якби дiйсно…