Лише тепер, коли запахло борщем, Стас згадав, що не встиг пообiдати i хвилин десять не чiпав Курилихи, даючи виговоритися. Проте вона й сама не збиралася «з'їжджати» з теми його дядька. Зрештою, знову розмова дiйшла до обставин його поховання.

— А як тримала вона це, як тримала! — обурювалася жiнка. — Наче не усi ми однаковi тут. Наче не усi християни. Нiкого не хотiла бачити вдома! Ну, ви ж розумiєте — як не прийти, не попрощатися з покiйним! Хтось працював iз ним, хтось жив поруч. Он, Качаровська тiльки на другий день вийшла з лiкарнi, то їй медсестра там якась сказала, що довiдку учора виписували! А вiд Качаровської i я дiзналася. I вже увечерi до мерця пiшла. А зрання ховали.

— То належить увечерi ходити? — уточнив Стас.

— Та чого ж! — здивувалася Курилиха. — Хто коли хоче. Але як iти, як отой ваш хiрург старий його якраз обколював. Тепло ж було.

— Пiвдня обколював чи що? — не зрозумiв Стас.

— О… — знову здивувалася Курилиха. — А ви як думали? Ви що, не бачили, який ваш дядечко був? Як двоє вас! Такого i за пiвдня не обколеш. Ратушняк вже давно то робить, тож і упорався. А iнший би… Та й труну на нього, кажуть, два днi в областi робили, бо у звичайну не влазив.

Переконувати жiнку у повнiй абсурдностi її припущень Стас не збирався, але про всяк випадок перепитав:

— Що, точно пiвдня колов?

— Та бiльше! Майже цiлий день!

Курилиха почала згадувати подiї, бажаючи уточнити годину, коли старий Ратушняк вийшов за ворота «будинку з привидами».

— I пляшку дала за роботу, — продовжувала сичати Курилиха. — Так i нiс у пакетi. Велика така, напевно, вино дешеве, «чорнило». Сама бачила. Нiла — вона скупа дуже. Могла й заплатити, пiвдня чоловiк працював. Хоча… Ратушняковi може й iншого не треба. Ой, як вiн п'є тепер…

Усе накручувалося у незрозумiлий клубок, який ставав дедалi бiльшим. Здавалося, нитка перiодично обривається i губиться. I так одна, друга, третя. А вiн хаотично хапає з рiзних бокiв, намагаючись знайти потрiбний кiнець.

Марно.

I все-таки цим фактом не варто нехтувати. Не одна така, як Курилиха, витріщалася на будинок в очiкуванні, коли туди можна буде увiйти i щось розвiдати. Отож, перебування Ратушняка у будинку померлого протягом бiльше нiж пiвдня можна визнати фактом достовiрним. Це дозволяло зробити доволi цiкавi висновки.

Ратушняк не бальзамував увесь цей час. Повірити в таке могла Курилиха i їй подiбнi, але не Стас. Час, витрачений на подiбну процедуру, практично не залежить вiд розмiрiв тiла померлого. Отже, провiвши бальзамацiю нехай навiть за годину, старий ще шiсть-сiм годин робив щось iнше. Не сидiв же вiн заради власного задоволення у домi людини, яку не любив i не поважав, заспокоюючи його овдовiлу подругу, у якої, до речi, нiхто не бачив слiз на очах. А таке теж не проходить повз увагу сусiдiв.

Знову все замикалося на Ратушняковi. А вiн був дуже непростим екземпляром, попри ознаки початкової деградацiї. А зараз, пiсля смертi Неонiли Мурашевич, вiн ще й залишився охоронцем дядькових таємниць. Iншi, хто знав їх, померли. Дiзнатися про них, поки ця людина ще жива i може говорити. Тiльки як?

— I ото бiльше пiвдня люди чекали, — товкла далi своє Курилиха. — Лише Мамчур, ну, прокурор зайшов на три хвилини. Де б той пан чекав… Та й вiн звиклий до такого. Вони ж по моргах їздять, усяке бачать. Що йому…

Усе збiгалося. Ратушняк також згадував про вiзит прокурора якраз пiд час «процедури».

— А коли ж прокурор приходив? Можете згадати? — з надiєю промовив Стас.

— Пе-евно! — розвела руками жiнка. — Вже не молода, але склерозу ще не маю! Ближче до вечора. Десь пiв на шосту я вже зайшла. I то я була одна з перших! Усi ж боялися, не знали що там Нiла може вичудити. А ми з Ганькою Качаровською пiшли. Ніла тiльки зиркала невдоволено. Але хiба ж заборониш людям до мерця йти! Та хто вона взагалi така, якщо подумати!

— Ближче до теми, — попросив Стас. — То коли пiшов лiкар?

— Та за пiвгодини перед нами й забрався. Одразу пiсля Мамчура.

Виходило, Ратушняк майже цiлий день робив у хатi невiдомо що i лише надвечiр, виконавши свої прямi обов'язки, пiшов. I Мурашевичка знала про те, чим вiн займався. Та, на жаль, розповiсти вже не зможе.

Залишався тiльки старий лікар, пiдходи до якого знайти було ой як нелегко! Вiд жаги дiї Стас мало не закрутився дзиґою на мiсцi. Невже цей маразматик причетний до дядькової смертi? А що такого у пакетi мiг вiн винести пiсля бальзамацiї? Ну, не пляшку — безперечно. Чи не те бува, що до пори, до часу зберiгалося у футлярi вiд баяна? А Мамчур? Його вiзит до померлого красномовно пiдтверджував якусь зацiкавленiсть принаймнi до будинку. А може й не лише! Чи не ота надмiрна кiлькiсть охочих придбати дiм укоротила життя дядьковi? Вiдчуття, що завдяки Ратушняковi могло б усе розкритися одразу, охопило з неймовiрною силою. Усе бачив, напевно, ще й допомагав. Тодi не скаже нiчого. Хто схоче добровiльно рубати пiд собою гiлку! Марно…

— А взагалi-то вас шукали… — загадково дивлячись кудись у стiну, на прощання згадала Курилиха.

Жiнка так i зиркала на нього з-пiд лоба, досi, напевно, сумнiваючись, варто говорити про це чи нi.

— Хто? Коли? — не зрозумiв Стас.

— А от якраз тодi. Як уночi мiлiцiянти забрали i два днi вас не було. Приїжджав чоловiк. Огрядний такий, iнтелiгентний, ну, справжнiй пан, словом. Не такий, як нашi пани. З пана пан, не з хама…

— Ви звiдки знаєте, з кого? — здивувався Стас.

— А то зразу видно! — не вгавала баба. — На таксi приїхав, до хати вашої стукав. Потiм таксист до мене пiшов питати. А вiн сам не питав, стояв бiля машини.

— I що ви таксистовi сказали?

— А що бачила, те й сказала, — розвела руками Курилиха. — До мiлiцiї повезли. А що ж я мала? Може у пана того що важливе було для вас.

Поїдаючи бабу очима, вiн слухав про сивi бакенбарди i бiлi руки приїжджого, котрий упродовж розмови не вставив жодного слова, а лише оглядав похмуру будiвлю. До усього невiдомого додавався заїжджий аристократ, який полюбляв користуватися таксi. Чому голова — не комп'ютер?!

Питань ставало стiльки, що здавалося, для їх розв'язання не вистачить i життя.

— Алла Сергiївна як завжди пише, — прокоментував Стас, заходячи до ординаторської неврологiчного вiддiлення. — Вiдпочиньте трохи.

— А що ж нам робити? — посмiхнулась завiдувачка. — Ми не оперуємо. Обiйшла хворих, а далi писанина-писанина. До речi, нiколи не розумiла — а ви от, хiрурги, якщо день «вiдстояли», то коли потiм пишете?

— Ось! — зрадiв Стас. — Хоч хтось зацiкавився нелегким життям хiрургiв. Я й сам не розумiю коли. Писанина та сама i стiльки ж. Якось крутимося. Хочу запитати одну рiч. Ви знали мого покiйного дядька, колишнього директора музею?

— Так щоб дуже добре, то нi, — похитала головою вона, — але… До речi, оглядала його не так давно. Вiн зi стенокардiєю у терапiї лежав. Вiра мене на консультацiю кликала.

— А Мурашевич Неонiлу Йосипiвну також знали? Ту, що недавно машина збила?

— Моя вчителька мови i лiтератури, ще зi школи, — скрушно хитаючи головою, промовила Алла Сергiївна. — Такi вчителi — рiдкiсть.

— I обоє вони, — вiв далi Стас, — нi вона, нi дядько, не вашi пацiєнти, так?

— Начебто… — розгублено вiдповiла лiкарка. — А чому ви питаєте?

— Знайшов купу лiкiв, — пояснив Стас. — Церебролiзин i ще крутiше. Усе дороге i свiже, нещодавно куплене.

— Та нi, — повторила завiдувачка. — Мироненко точно не хворiв, я ж дивилася його. А Неонiла Йосипiвна… Гадаю, якби що — звернулася б саме до мене.

— Алло Сергiївно, а може хтось iз них вiдвiдував хворого у вашому вiддiленнi? Нiхто не лежав iз паралiчем нiг пiсля травми хребта?

— Нi, — упевнено промовила вона. — За останнiй час таких не було.

— За останнi пiвроку, — уточнив Стас.

— Гарантовано — нi.

Ситуацiя ускладнювалася. Такий хворий мiг перебувати у будь-якому неврологiчному вiддiленнi будь-якої районної або обласної лiкарнi. А скiльки таких по країнi!