Мiсцевий краєзнавчий музей очолював Iван Несторович Оцалюк, поважний чоловiк у лiтах. Iз розумiнням кивнувши Стасу пiсля того, як вiн вiдрекомендувався, повернув йому фотокартку i сумно промовив:

— Та як би не знав? Сусiди ж… I на похорон їздив. Шкода, мiцний ще був дядько. Як ведмiдь. Але що поробиш? «Там» виднiше, хто швидше, а хто…

— А сюди вiн часом не приїжджав до вас?

— Чого ж, приїжджав. I навiть не так давно.

— А навiщо?

— Як вам сказати… — на мить замислився Оцалюк. — Є усякi програми спiвпрацi мiж краєзнавцями. Обмiн iнформацiєю, експонатами, спiльнi заходи.

— I коли мiй дядько був у вас востаннє? — запитав Стас.

— Ще торiк восени. Приїждав з одним угорцем знайомитися. Ласло Ейзентрахт, директор одного з будапештських музеїв. У нього тут родичi якiсь далекi, у Коломиї. А галузь, так би мовити, спiльна. Так ми й познайомилися, спiвпраця зав'язалася. А ваш покiйний родич уже потiм долучився.

— А що конкретно? — не вгавав Стас. — Яка спiвпраця?

— Ви знаєте, я не особливо вникав, — вибачився Оцалюк. — Я Тараса познайомив, а там вже вони… Взагалi ваш дядько хитрий був, любив у все влiзти, усе випитати i якийсь зиск для своєї справи видобути. Не кажу для себе особисто, грiх би мав! Для справи. Голова у нього дай Боже була. Так ось, щось органiзує таке дотепне, скориставшись чужим досвiдом, а сам мовчок. I нi з ким не подiлиться. А потiм дивишся — в усiх однакове, а у нього — єдине у країнi. Ну, це я так, образно.

— I що ж таке вiн мiг запозичити в угорця?

— От не знаю, — розвiв руками директор. — Мав якiсь види. От ви, кажете, лiкар? Добре живе ваша галузь? Усього вистачає?

— Не дуже, — зiзнався Стас.

— Ну i всюди так, музеї ще бiднiшi. Часто-густо тiльки й сподiваємося на рiзну допомогу вiд iноземцiв. Вам також часом апаратуру, яка свiй термiн вiдслужила, з закордону як гуманiтарку присилають, чув я.

— Буває.

— Хоча…

— Що, хоча? — мимоволi проковтнув Стас.

— Хоча, я вiдмовляв його. Дурна затiя — витягти щось з нашого угорського колеги. Не перший рiк iз ним знайомий. А Тарас… вiн сказав, що нiби сам щось має для нього. Ну, наче насамперед угорець у тому зацiкавлений. Я й познайомив.

— А що саме — не казав?

— Та де б ваш родич таке собi дозволив! Кажу ж — ще той лис.

Знову лис. Отак. На початку розмови ведмiдь, наприкiнцi — лис. Дивний вiзерунок з килима вкотре намалювався в уявi. Отже, не лише у нього при спогадах про дядька Тараса виникають подiбнi асоцiацiї. Залишалося тiльки зiтхнути i пiдвестися. Та все ж не марно сюди завiтав. Мироненко побував у Коломиї задовго до появи на його життєвому обрiї важкохворого Iгоря Каширова, якого будь-що хотiв поставити на ноги. I з iншого приводу. Бажав щось запропонувати багатому угорцю.

Що саме? Чи не те часом, що зберiгалося у футлярi вiд баяна, закутане у поролон? Ще один, щойно народжений фрагмент його розслiдування. Один з багатьох. Цiкавий, без сумнiву. Їх ставало дедалi бiльше, таких окремих фрагментiв. Усе виглядало, наче пазли. З маленьких пазликiв завдяки його зусиллям складалися бiльшi фрагменти якоїсь великої картини. Усi вони були з рiзних мiсць i ще не складалися в одне цiле, що дозволило б побачити картинку подiй у цiлому. Бракувало ще багатьох елементiв. Дуже багатьох. Стас зцiпив зуби.

— Але гадаю, ваш дядько того разу нiчого не виграв, — сказав на прощання Оцалюк. — А може й навпаки.

— Чому? — не зрозумiв Стас. — Угорець виявився хитрiшим?

— Гадаю, так. Та й який вiн угорець, якщо подумати? Швидше угорський єврей, я б так сказав. Ласло Ейзентрахт. Ну, бувайте.

Справдi, Ейзентрахт. I в уявi несподiвано сплила виписка з електронними адресами.

Ось тобi й пазли. Щойно два незрозумiлi фрагменти склалися в один, бiльший. Пiдiйшло. Руки свербiли схопитися за кермо i гнати додому. Зараз же. За комп'ютер.

Хасиди — це не те, щоб угруповання, а цiле вiдгалуження юдейської вiри. Стас гортав сайти, намагаючись уважно вчитуватися у доволi чужi i незрозумiлi речi, намагаючись вловити суть. А вона, схоже, полягала насамперед у тому, що новi юдеї прагнули якимось чином оновлювати ту ж саму вiру, додаючи до старої звичної атрибутики якiсь новi святинi, нових святих, новi принципи життя.

Найбiльше писалося про Умань, та воно й не дивно — усi сайти були українськими. Саме в Уманi, де кiлька столiть тому, ще за часiв колiївщини, загинуло багато євреїв, була могила їхнього мудреця ребе Нахмана, онука засновника самого хасидизму. Саме тому вже майже у нашi часи цадик Нахман заповiв поховати себе тут. Так i з'явилося нове святе мiсце, куди щороку у вереснi на святкування Рош-а-Шану з'їжджалися десятки тисяч євреїв з Ізраїлю, Європи i не лише.

Читалося мiсцями навiть цiкаво. На два тижнi вулицi Уманi заповнювалися численними паломниками у специфiчному одязi, вони спiвали, проводили обряди. Для уманчан починалися справжнi жнива. Здана паломникам кiмната за добу приносила дохiд у кiлькасот доларiв, а квартира у прилеглих до святого мiсця районах взагалi коштувала скажені гроші. Дехто з отриманого пiд час чужого рiздва жив потiм мало не цiлий рiк.

Та був i негатив. Хасиди поводилися доволi дивно i незрозумiло. За ці два тижнi мiстечко перетворювалося на суцiльний смiтник. То там, то тут виникали конфлiкти та сутички з мiсцевими жителями та мiлiцiєю, яку до Уманi звозили на цей перiод з кiлькох областей. Часто-густо конфлiкти оберталися серйозними наслiдками. Квартиродавцi пiсля вiд'їзду прочан довго й нудно ремонтували житло.

У принципi, як на власний розсуд Стаса, негатив переважав. І вiдгуки користувачiв інтернету пiдтверджували це. Не надто добираючи виразiв, деякі мiстяни на сайтах грозилися повиганяти хасидiв з Уманi.

Суть явища загалом ставала зрозумiлою. Незрозумiлим залишалося iнше: навiщо хасиди знадобилися директору музею Мироненку або Неонiлi Мурашевич, що в принципi означало одне й те ж.

— Я знову переглянула все, — озвалася зi свого кута Оленка. — Немає бiльше фотографiй. Нiяких. А може ти бачив його не на фотцi?

— Та нi, я б пам'ятав, — похитав головою Стас, вiдриваючись вiд комп'ютера. — Таке не забулося б. У мене прекрасна пам'ять на обличчя. Знаєш, скiльки рокiв я працюю? Знаєш, скiльки людей через мої руки пройшло?

— Багато, напевно…

— Дуже багато. Пiсля iнституту спочатку довелось у полiклiнiцi працювати. Це часом тридцять-сорок, а коли й бiльше хворих на день. Минуло багато рокiв. А я йду по вулицi або їду у тролейбусi i бачу раптом — о, цей у мене був колись! I ця була. Розумiєш? Не пам'ятаю, звiсно, хто з якою болячкою, але те, що до мене приходив — стовiдсотково. До того ж, погодься, обличчя у нього специфiчне. Таке не забудеш.

— То може, i вiн з них, колишнiх?

— Нi, не може, — заперечив Стас. — Тут я ще недовго. Усiх пацiєнтiв до одного пам'ятаю. Його серед них немає. А щоб у Вiнницi… Де Вiнниця, а де ми? Нi, тут щось iнше. Здається, таки фото. Де я ще фотки дивився?

— У музеї, ти казав.

— У музеї. I схоже, бiльше нiде. Їду до тiєї панi. Попрошу ще раз показати.

— Ну, якщо до панi, то я зайва, — прокоментувала Оленка. — Тiльки заважатиму. А ти сюди повернешся?

— Звiсно. Ти ж млинцi обiцяла.

— I це усi причини, аби повернутися?

— Ну, бiльше ти, здається, не обiцяла нiчого… — вiдпарирував Стас. — Отже, виходить усi.

— Не соромно? Хоча… я ж тепер серед пiдозрюваних.

— Нi, — вiн пiдiйшов i взяв її обличчя в руки. — Забудь, я дурне сказав. А лiкарi — вони взагалi без сорому.

— Купи менi морозива, як повертатимешся, — попросила Оленка. — Хочу кави з морозивом.

— Куплю тобi найкраще. Скiльки?

— Одне.

До дверей вiн так i не дiйшов. Хвиля накрила з головою. Всепоглинаюча хвиля раптової здогадки. О, Боже… Як же це…

Фургон з морозивом.

Ось.

Вiн.

Стас бачив цю людину вiд сили пiвтори хвилини, не надто розглядаючи, адже у машинi чекала Оленка, та все ж, мiг дати зараз голову на вiдсiч. Це був вiн, водiй маленького рефрижератора, що розвозив по крамницях морозиво. Але як…