— Гаразд, я п'ю каву. Прошу вас до кухнi. Складiть менi компанiю, якщо бажаєте.

— Хiба для годиться, — вiдповiла вона. — Щоб не створювати незручностi. Пане Станiславе…

— Можете називати мене Стасом. Я молодший, та й у наших краях незвична така форма звертання.

— Гаразд, — вiдповiла вона, присуваючи до себе чашку. — Так от, пане Стасе, я хотiла б одразу прояснити ситуацiю, щоб мiж нами у майбутньому виникало якомога менше непорозумiнь. Ви ж збираєтеся тут затриматися?

— Не виключено, — кивнув Стас, беручись до кави.

— Так от, хочу насамперед попросити вас не ставитися до мене як до ворога. Уже це вiдчуваю. Не варто. Так чи інак, нам доведеться спiлкуватися, але, повiрте, я не збираюся хоч якось ускладнювати вам життя. Не подумайте, що я вдиратимусь у ваше житло, стежитиму за вами. Це ж ваше житло, воно належить вам по праву. Розумiю, кожна людина має право на приватне життя i нетактовно туди лiзти. Але водночас я дбатиму про те, щоб волю Тараса Андрiйовича було виконано, адже вiн також має на це право. Ви ознайомились iз заповiтом i розумiєте, про що я. Тому хочу звернутися до вас — давайте виконаємо її разом, як iнтелiгентнi люди, не псуючи життя одне одному. Повiрте, я зацiкавлена, щоб усе саме так i сталося, як вiн бажав.

— Я не проти, — знизав плечима Стас. — I також сподiваюся, що нашi стосунки не будуть обтяжливими як для вас, так i для мене. Взагалi-то… Я вiдчуваю, що ви знаєте про мене бiльше, анiж я про вас. Хотiлося запитати, ким ви доводилися дядьку Тарасовi. Якщо, звiсно, це не є некоректним запитанням.

— Та нi, — похитала головою вона. — Чого ж… Я взагалi фiлолог за освiтою, все життя пропрацювала, але у моєму словниковому запасi немає такого слова. Як ви вважаєте, ким доводяться одне одному двоє самотнiх старих людей, якi не пов'язанi шлюбом, якi за вiком уже не можуть перебувати у близьких фiзичних стосунках, мiж якими немає грошових вiдносин… Як це назвати? Якщо двоє людей просто поважають i довiряють одне одному настiльки, щоб дозволити звалити на себе тягар самотностi iншого?

— Дякую, зрозумiв, — нiяково промовив Стас. — А ким був Тарас Андрiйович за життя? Пробачте, але ми не пiдтримували стосункiв пiсля смертi моїх батькiв.

— А ви i за життя батькiв стосункiв не пiдтримували, — зауважила жiнка. — Вас цiкавить, де вiн працював? Був директором мiсцевого краєзнавчого музею аж до виходу на пенсiю.

Вона зiбралася йти, i марно намагався Стас прочитати щось у поглядi цiєї жiнки — лише спокiй, на який здатна лiтня людина.

— Неонiло Йосипiвно, — пiдвiвся i вiн. — А… ще… дивно, але житло у такому станi, нiби перед цим… Ну, словом, у будинку не знайшлося нiчого, що нагадувало б про мого дядька. Ну справді… Вiн помер кiлька тижнiв тому, а тут узагалi немає особистих речей, фотографiй, ну, ви розумiєте… Ви тiльки не подумайте, що…

— Пане Стасе, — спокiйно, але рiшуче перебила вона, — ви ж приїхали по будинок. Точнiше, по грошi, якi вiзьмете через рiк вiд його продажу. Я за те, щоб так i сталося, хоч при бажаннi могла б спробувати завадити вам. Але для чого? Та й вам навiщо тепер сорочки i листи людини, яка не цiкавила вас стiльки рокiв? Повторюю ще раз свою пропозицiю: давайте виконаємо умови заповiту i залишимось при своїх iнтересах.

— Давайте, — погодився Стас. — Тiльки от ви мої iнтереси знаєте, а я вашi нi.

— Дотримати виконання умов цього заповiту — ось мої iнтереси. Я, до речi, також самотня людина i не знаю, кому передати своє житло пiсля смертi. То навiщо менi ще один будинок? Навiщо багатство, яке не можна забрати туди? Якi ж у мене ще можуть бути iнтереси?

— Гаразд, — Стас тiльки розвiв руками. — Радий був познайомитися з вами. Сподiваюсь, ви залишите менi якiсь свої координати на випадок… Ну, раптом менi потрiбно буде щось…

— Звiсно.

Вона вийняла з сумочки ручку i написала у блокнотi адресу i домашнiй телефон.

Почерк був рiвний та калiграфiчний, на нього зовсiм не впливало помiтне вiкове тремтiння рук. До кави вона так i не доторкнулася.

Вiдчуття, що мусить щось статися, постiйно пригнiчувало Стаса. На здоровий глузд воно не було пiдкрiплене нiчим серйозним, i вiн щиро дивувався, що цi старi самотнi стiни, котрi вже встигли увiбрати в себе сирiсть пiсля смертi господаря, так дiють на нього — людину в принципi не вразливу.

Хоча, усе вiдносно. Не так давно, уже маючи чималий досвiд роботи хiрургом, який мiг незворушно приймати пiд час чергування пошматовану людину, Стас потрапив на автодорожну аварiю. Отак собi їхав i приїхав. Усе сталося хвилини за три-чотири до його появи, i перед очима постала картина, що викликала справжнiй жах. Людей намагалися витягти з машини тим, що було пiд руками, а вони кричали так, що мороз дер по шкiрi. I ще текла кров, яка у лiкарнi не викликала нi найменшого здригання. Стас досi добре пам'ятає: руки тремтять, вiдчуття безпорадностi та розгубленостi, коли смертельно травмованих людей витягали з машини.

I тепер у новому оточеннi дурнi думки, одна наперед одної полiзли до не обтяженої забобонами голови. Ось зараз, наприклад, час лягати спати, а єдиним мiсцем, де можна вкластися, є отой величезний диван без спинки. Думка, що, можливо, саме на ньому помирав господар, не давала спокою. А як iнакше? Стас несподiвано згадав давно прочитаний роман якогось iз зарубiжних класикiв, чи не Стiвенсона бува. Там лицаря розмiстили на нiч у такому примiщеннi замку, де дiйсно не було iншого мiсця для того, щоб прилягти уночi. I це було зроблено навмисне, щоб у котрiйсь там годинi щось упало згори i вiн нiколи не прокинувся. Над диваном нiчого не висiло, але ця дурна думка виявилася особливо недоречною. А може усе пiдлаштовано навмисно — оцi чудернацькi умови заповiту? Може, вимога не змiнювати iнтер'єру кiмнат i переслiдує мету, щоб вiн спав саме тут?

Витягши з багажника надувний матрац, Стас розташував його пiд сумiжною стiною кiмнати. У самому кутку. Виглядало зручно. Але вклавшись на нього, вiн побачив перед собою порожнiй диван, який, здавалося, височiв ледь не до стелi. Здавалося — заплющ очi, розплющ, i наступної митi на ньому лежатиме… Хто? Господар, що прийшов з того свiту, познайомитися з небожем, охочим до легкого багатства?

Спересердя Стас плюнув просто на пiдлогу i пiдвiвся. Не комфортно було роздягатися у цiй сирiй та похмурiй будiвлi, тому на ньому залишився спортивний костюм. Увiмкнувши свiтло, Стас вийшов на ґанок i закурив. Ситуацiя без перебiльшення була iдiотською.

З чорного неба на асфальт упали першi краплi, насувалася негода. Але надворi було значно приємнiше, анiж усерединi. Хоч спи у машинi. Зараз Стас iз легкою душею погодився б на таке. За сорок тисяч баксiв можна переспатися у машинi, тим паче доволi зручнiй для цього. От тiльки, що казатимуть сусiди? Адже гаражу на подвiр'ї «будинку з привидами» не було. Вiн скрушно похитав головою. Навiщо так назвав? I без того нудь бере.

I раптом ще одне неприємне вiдкриття заповзло у його свiдомiсть. От, чорти… Цього ще бракувало! Ноги розiгнулися самi i, викинувши недопалок, вiн укотре пiшов по кiмнатах. Так i є. У будинку не було жодної iкони, навiть у шафi на полицi. Вони що — також належали до особистих речей померлого, якi згрiб невiдомо хто перед його приїздом? Чи, можливо, їх не було тут нiколи? Чи дiм звiльнили вiд образів з метою, щоб мала змогу поселитися нечисть?

Це був повний абзац. Хотiлося просто покрутити пальцем бiля скронi. Вiн так i зробив. Не допомогло. Дурнуватi думки так i лiзли, змушуючи вiдчувати повну безпораднiсть проти них, так само як у згаданiй ситуацiї на дорозi.

За вiкном зашумiло, а потiм блиснуло i вдарив грiм. Дзвенiло скло. Кожний новий спалах блискавки був тривалiшим, а гуркiт грому — ближчим, гучнiшим. Здавалося, небеса виливали свiй гнiв на цей наче проклятий дiм. Несподiвано лампочка спалахнула яскравiше, а потiм згасла. Будинок поглинув морок. Мацаючи по стiнах i шукаючи вихiд, з лайками крiзь зуби Стас просувався до дверей. Долонi перебирали по стiнах, а свiдомiсть напружувалася в очiкуваннi наштовхнутися зараз на щось вiдповiдне ситуацiї. Пальцi мацали темряву, готуючись зустрiти замiсть неї чиєсь волосате тiло… Господи, чого раптом волосате?!