То куди?!

Нехай навiть є щось вигiдне i не зрозумiле для нього у старому будинку. То й що? Перспективи залишитися тут назавжди однаково немає. Життя у дiрi — не для нього. Ну, припустимо, навiть, той, хто вирве собi цю хатину, потiм перепродасть її за бiльшi грошi. Нi, тiльки припустимо! Ну й що? Воно того варте? Аж нiяк. А так завтра — п'ятдесят п'ять «штук»… Просто з неба! I все! Грошi в кишеню — i гори воно усе!

Машина почала виблискувати новенькою фарбою, i його тепер цiкавило лише одне — ходитиме сьогоднi чи нi. Адже завтра-позавтра незваний гiсть на горищi буде йому по барабану. «Отак, друже. Останню нiч ми разом. Якщо полякати хочеш або що вичудити — поспiшай, бо…»

Та домити останнє колесо, схоже, не судилося. Поставивши вiдро на землю, рука потяглася до кишенi, але цигарки залишилися у хатi. Чорти! Чому ранiше, пiд час розмови з прокурором, не подумалося про це?

За умовами, якi пропонував Мамчур, Стас отримував грошi негайно, а переписати будинок зобов'язувався через рiк, отримавши право на це. Хiба ж вiн зможе отак взяти грошi й поїхати звiдси? А умови? Якщо не проживати у цих стiнах щоденно, Мурашевичка це побачить, звернеться куди належить i стане першою претенденткою на дiм. Той, що вже практично проданий. Що тодi? Ще пiд час розмови у Стаса виникло враження, що прокуроровi вiдомi умови заповiту. На що вiн тодi розраховує?

Телефон завiбрував у кишенi, прориваючись звуком назовнi. Це був Гащак. «Пiзно, — промовив подумки Стас. — Схоже, гримiти тобi сьогоднi на самотi». Так воно i було. Десять хвилин тому Гащак прийняв у вiддiлення жiнку у важкому станi, її збила машина. Роботи мало вистачити на цiлу нiч. «Може воно й на краще», — подумалося несамохiть, коли домивав поспiхом останнє колесо i бiг збиратися. У будинку панувала тиша.

Вони iшли швидкою ходою коридором у напрямку реанiмацiї i Сергiй розповiдав на ходу про те, що час травмування невiдомий, адже на неї наткнулися у темрявi i викликали «швидку», а скiльки жiнка пролежала до цього…

— Не бiльше пiвгодини, — припустив Стас. — Якби це сталося завидно, її б хтось побачив. Знiмки поробив?

— Проявляють, за пару хвилин принесуть — череп i грудна клiтка…

У вiддiленнi АIТ працювала вся змiна — постраждала була у комi. Стас обережно вiдкинув бiле простирадло i обстежив її живiт та грудну клiтку, послухав дихання. Iшлося насамперед про черепно-мозкову травму.

— На головi рана невеличка, — пiдказав Гащак. — Напевно, об щось тупе вдарилася, коли падала.

Стас вiдвiв сиве волосся, щоб оглянути рану i… Людина у коматозному станi не подiбна на себе. Вiн почав упiзнавати її лише тепер. Стрiмко, i вiд цього млiло пiд грудьми.

Це була та, чия смерть знiмала багато його проблем. I зараз ще неможливо було втямити оте «…додаючи ще бiльших».

— Як її прiзвище? — чужим голосом запитав Стас.

— Мурашевич Нео…

— Швидко, сiдай на телефон, викликай санавiацiю, — почувши, що дива не вiдбулося, Стас узявся на повну. — Сюди бiгом набори з операцiйної для торакоцентезу. Шефинi дзвонили?

— Немає, казала, що не буде.

— Так по мобiльному!

— Поза зоною…

— Усе, рухаємось! Пiдключайтесь на другу вену! Нагiрного також везiть!

Усе прийшло в несамовитий рух. Операцiйна буде готова за п'ять хвилин. Ця пацiєнтка не повинна померти.

Протягом двадцяти хвилин визначилися усi перспективи. У хворої Мурашевич була внутрiшньочеревна кровотеча, переломи нижнiх ребер, а разом з тим наростав набряк головного мозку, спричинений внутрiшньочерпною гематомою. Вона потребувала проведення двох операцiй одночасно, тим паче у свiтлi сучасних канонiв хiрургiї.

Було вiд чого взятися за голову. В ординаторськiй лише троє хiрургiв, i вже це унеможливлювало проведення паралельно двох втручань. А прибуття нейрохiрурга очiкувалося лише за двi години.

— Що робимо? — запитав Нагiрний. — Анестезiологи вже в операцiйнiй. Час не чекає.

— Те, що належить, — промовив Стас. — Зупиняємо кровотечу. Приїде нейрохiрург — почне трепанацiю, а хтось iз нас перейде до нього асистувати. Нашими силами однаково двi операцiї нараз не втнути.

Неонiла Йосипiвна Мурашевич померла за годину пiсля початку операцiї при спробi хiрургiв видалити пошкоджену селезiнку. Печiнковi розриви, бiльш небезпечнi, вже було лiквiдовано. Зупинилося дихання, з чим анестезiологiчна бригада упоратися не змогла. Нейрохiрург, щойно прибувши i взявшись до своєї справи, так i не встиг зробити розтин черепної коробки.

Коли вони вийшли з операцiйної, «гостей» було мало не пiвкоридору. Слiдчий з прокуратури, заступник начальника районної ДАI, ще кiлька чоловiк i помпрокурора. Усiх цiкавили обставини отримання травми хворою Мурашевич. I нiхто з лiкарiв не мiг у цьому допомогти, адже Неонiла Йосипiвна вiд моменту поступлення до лiкарнi не промовила жодного слова. Найцiннiшою у цих обставинах була iнформацiя, що надiйшла вiд бригади «швидкої»- жiнка лежала на краю дороги, майже у кюветi. Саме це, а також множинний характер травм, змушувало думати про наїзд машини.

Вони розгорнули неабияку дiяльнiсть. Такої оперативностi Стасовi бачити не доводилося за усi роки роботи. Судмедексперта привезли швидко — щойно вiдбув нейрохiрург. Цiєї ж ночi судовий медик провiв розтин, пiд час якого були присутні й учасники операцiї. Усе знiмалося на цифрову камеру, протоколювалося вiдповiдним чином. Неонiла Йосипiвна Мурашевич померла вiд набряку головного мозку, пов'язаного з внутрiшньочерепною гематомою, отриманою внаслiдок травми голови. Кровотеча у животi, пов'язана з розривами органiв, також мала мiсце, проте хвора померла не вiд неї. Принаймнi так звучав висновок.

Усе вiдбувалося стрiмко. О п'ятiй годинi ранку Стас уже заходив на подвiр'я будинку, розумiючи, що заснути не зможе незалежно вiд того, ходитиме хтось нагорi чи нi. У головi коїлося казна-що. I лише одна думка домiнувала. Вона розштовхувала iншi, створюючи безлад, не даючи розмiрковувати. Думка про неприємностi — тi, що попереду.

Машина зупинилася десь бiля ворiт. Потiм над'їхала ще одна. Хтось заходив на подвiр'я. Їх було багато, майже усi тi, хто товкся у вiддiленнi, поки йшла операцiя. Стас вiдчинив дверi.

— Дозволите увiйти?

Вiн вiдiйшов убiк, пропускаючи слiдчих прокуратури. Двоє мiлiцiянтiв так i залишилися на подвiр'ї. Самого прокурора не було.

— Станiславе Iвановичу, ми розумiємо, що ви змучилися i хотiли б вiдпочити, але така вже нестандартна сьогоднi справа у нас.

— Я розумiю, — промовив Стас. — Слухаю уважно.

— Ми б хотiли знати, що ви робили сьогоднi вiд сьомої до дев'ятої вечора, де були i хто це бачив.

— А навiщо? — запитав Стас, вiдчувши, як ота неприємна хвиля починає розливатися попiд грудьми.

— Як вам сказати… — замислився помпрокурора. — Ми займаємося розслiдуванням i поки що не маємо нiчого, що могло б допомогти, окрiм… Ви ж бачили вулицю, на якiй жила Мурашевич?

— Нi, — похитав головою Стас. — Звiдки? Нiколи не був у неї.

— Нехай, — пильно глянувши на нього, згодився помiчник прокурора. — До чого я веду, вулиця крива, горбата, дорога препаршива. По нiй навiть у станi сп'янiння швидко не їздять — колеса повiдлiтають. Характер же отриманих травм свiдчить про те, що удар авто був дуже сильний. Розумiєте, до чого я веду? Наїзд було здiйснено умисно. Словом, на даний час у нас лише одна людина, у котрої є мотив для скоєння цього злочину. На жаль, ця людина — ви. Ми були б радi переконатися у вашiй непричетностi i вибачитися. Зрозумiйте, служба…

— Я розумiю, — пробурмотiв Стас. — Навiть знаю, де ви взяли таку абсурдну думку про мотиви. Я їздив до обласного центру на вокзал, вiдвозив свою знайому до поїзда. Прокопчук Олену Петрiвну. Вона поїхала на сесiю до Львова, де заочно навчається. Вона може пiдтвердити. Провiдничка з її вагона також бачила, як ми прощалися.

Стас назвав час вiдправки потяга.

— А назад? Поверталися ви самi? — запитав помпрокурора.