Постукавши у дверi хiрургiчного кабiнету полiклiнiки, де на табличцi було прiзвище «Ратушняк», Стас увiйшов.

— Свої можуть не стукати, — не надто привiтно замiсть вiтання промовив колишнiй зав.

— Дякую, що за свого маєте, — посмiхнувся Стас.

— Я-то маю, на мене не зважають, — промимрив пенсiонер.

— Може, хтось i не зважає, але я не серед них, — вiдпарирував Стас. — Тому i прийшов. Хочу просити вас «помитися» на апендицит.

— А де оперуючi хiрурги подiлися? — слово «оперуючi» було пiдкреслено з неабиякою iронiєю. — Тi, що молодi, перспективнi?

— Усi на городах, — не зморгнув оком Стас. — Я вiдпустив, у мене ж городу ще немає. А шефиня у вiйськкоматi.

— Ну так, у тебе городу немає, ти ж городський. I замашки як у покiйного Тараса. Успадкував разом iз хатою…

Останню фразу довелося пропустити повз вуха — ще не час.

Оперуючи зi старим Ратушняком, Стас починав розумiти, чого його недолюблюють. Колишнiй зав лив жовч на всiх i вся, як з приводу, так i без. Руки його вже помiтно тремтiли, як i голова, проте миритися зi «списанням» старий не хотiв i повчав молодшого i що вже казати — досвiдченiшого колегу при найменшiй нагодi. Анестезiологи лише дивувалися Стасовому терпiнню. Операцiя вийшла зразковою.

— Ну що, — несмiливо запропонував у роздягальнi Стас, — логiчно було б з мого боку напроситися до вас на каву.

— У вас, молодi, чим далi, тим дивнiша логiка, — буркотiв старий, намагаючись кiстлявими плеснами втрапити у штанки. — Я не п'ю кави.

— Ну, на коньяк…

— Так це, юначе, рiзнi речi. Гаразд. Приходь, якщо заробив.

Вiдкривши «пiдробну», як висловився Ратушняк, шинку та ковбасу з полiетиленових упаковок, Стас налив. Просити колишнього зава не довелося. Випивав i жував Ратушняк швидко, але з кожним келишком тремор його рук не зникав, що свiдчило все-таки не про алкоголiзм, а старечий паркiнсонiзм, який мучив пенсiонера.

— А чого ви так про дядька Тараса висловилися? Ну, не те, щоб зневажливо, але якось так… Кажуть, ви приятелювали.

— Хто, ми? — пенсiонер мало не вдавився. — У шахи грали. Крiм нього у мiстi особливо не було з ким. Який вiн менi приятель? Навiть сто грамiв не пив. Iнт-телiгент-iсторик. Хотiв довше жити. Так i вмер здоровий.

Ратушняк виявився дуже зручним спiврозмовником. Стас лише наливав i в основному мовчав, спрямовуючи окремими зауваженнями розмову у потрiбне русло. А старий лив жовч уже на голову покiйного, спростовуючи вiдомий вираз древнiх про те, що про мертвих або добре, або нiчого.

Вiддаючи належне припущенню, що ветеран мiсцевої хiрургiї може згустити фарби, Стас почув багато цiкавого. Наприклад, що його покiйний дядько був непростою i навiть пiдступною людиною, хоч i не скидався на такого. А у життєвих ситуацiях часто знаходив, як, до речi, i на шаховiй дошцi, нестандартнi рiшення, якi давали бажаний результат.

Коли трохи залишалось на днi пляшки, Ратушняк остаточно з'їхав на шахову тематику. Те, що розповiв старий, вочевидь досi не давало йому спати. Рокiв так зо сiм тому вони волею долi зустрiлися у фiналi обласної спартакiади. Двоє галичан по сутi переграли область. Ратушняк нiколи не гримiв офiцiйними успiхами, хоча, судячи з усього, грав непогано. Аж тут йому посмiхнулася фортуна. I пенсiонер вирiшив лягти кiстьми, а взяти гору над успiшнiшим директором музею. Напевно, колишнiй завiдувач, що грав бiлими, був того дня в ударi, тому що тiснив суперника по усiй дошцi, партiя мала ось-ось скiнчитися розгромом господаря «будинку з привидами». Але у найвирiшальнiшу мить, коли оборона чорних загрожувала остаточно розвалитися, Мироненко вдався до не зрозумiлої жертви слона, на якому трималося геть усе. I Ратушняк замислився надовго. Було вiд чого. Жертвувати фiгурами було коронним в арсеналi директора музею. За всю iсторiю їхнiх зустрiчей вiн разiв чотири вдавався до цих пiдступних комбiнацiй, якi дуже довго обмірковував, прораховуючи багато ходiв наперед. I щоразу, коли хiрург, так i не збагнувши доцiльностi жертви, забирав фiгуру, Мироненко робив подальшi ходи наче по нотах, розбиваючи супротивника, якому боком вилазила ця нерозважливість. I жодного разу iсторик не помилився у подiбнiй ситуацiї, жодного разу така жертва не була марною, а «музейний щур», як висловлювався старий хiрург, ще й дозволяв собi згодом смiятися i глузувати з нього. Тому i сидiв вiдставний завiдувач хiрургiєю добру годину, витрiщаючись на слона, виставленого майже переможеним суперником на безглузду загибель.

Ратушняк так i не наважився прийняти жертву, але використав практично усi хвилини, вiдпущенi на роздуми. А тим часом цей хiд слоном був потрiбен, наче повiтря, iсторику, щоб викрутитися з надважкої ситуацiї. Нiхто з численних уболiвальникiв так i не зрозумiв, що ж вiдбулося на шахiвницi i чому лiкар не добив свого земляка. Мироненко викрутився з матової ситуацiї i виграв партiю.

— Жодного разу я бiльше не подав йому руки, — весь на нервах трусив губами Ратушняк. — Жодного. Це у картах блефують. Шахи — гра чесна.

Стас розумiв його. Тодi, у фiналi, його дядько бачив безвихiдь ситуацiї. Будь-хто на його мiсцi здався би. Вiн вирiшив блефувати, усвiдомлюючи, чому упродовж попереднiх рокiв знайомства навчив приятеля i суперника, розумiючи, що цей блеф має усi шанси спрацювати.

Уже сутенiло, коли машина зупинилася бiля хати Ратушняка. Старий зовсiм розклеївся, i Стасовi довелося вести його попiд руки, добре, що не трапилося жодного перехожого. А от що скажуть дружина чи дiти?

— Iване Павловичу, — попросив Стас пiд час перепочинку бiля яблунi, — а може у вас хоч фотка мого дядька є? Ну, хоча б побачити, яким вiн був…

— У-ус-с-сi пов-викидаввв!!! — просичав старий хiрург. — Юдиних фоток не тримаємо. I на поховання не ходив! С-станiс- слав-в-в… Ти ще пацан проти мене… Я тобi с-скаж-ж-жу… Є така пiдлiсть, яка не про-о…

Пiсля блювання старому стало легше, але бажання говорити пропало.

У музейних коридорах пусто i прохолодно. Своєрiдний запах. Розумiючи, що час завiтати й сюди, Стас пiднiмався на другий поверх, вiдчуваючи у грудях не те що холодок — справжню порожнечу. Зараз йому нарештi доведеться побачити свого покiйного щедрого родича. Зараз.

Назустрiч вийшла жiночка, яка чимось нагадувала панi Мурашевич — i манерою вдягатися, i звичкою тримати себе, хiба що була молодшою.

— Доброго дня, — привiтався Стас. — Пробачте, хотiв звернутися до вас iз таким. Я — племiнник покiйного колишнього вашого директора, Мироненка. Чи не залишилося у вас якихось фотографiй мого дядька? Можливо, газетнi вирiзки… Ну будь-що. Хотiв побачити, як вiн виглядав молодшим.

— А вдома у вас що, нiчого немає? — здивовано запитала жiнка, ведучи його до зали.

— Ви знаєте, ми не контактували, — пояснив Стас. — Узагалi я мало що про нього знаю. А вам доводилося з ним працювати?

— Так.

Стас так i не змiг вловити, що саме промайнуло в iнтонацiях працiвницi музею. Вона виявилася не надто контактною i розмова не клеїлася. З цього прохiдного залу вони перейшли до iншого i вона пiдвела гостя до стiни з фотографiчними портретами у рамках. Жiнка довго водила пальцем по рядах на стiнi, але це викликало у неї ж нерозумiння i навiть розгубленiсть.

— Хмм… — промовила зрештою вона. — Наче тут висiв останнiм часом. Це — експозицiя iсторiї нашого музею. Усi працiвники ось тут. I вiн також. Десь у цьому мiсцi, в рамцi. Мiж Ляховичем i…

Вона взялася за пiдборiддя у повному нерозумiннi i застигла. Портрет покiйного директора щез. Виходило, хтось добре подбав про те, щоб пiсля його смертi не залишилося навiть спогадiв. Та знищити геть усе неможливо. Така фiгура як директор музею, завжди у центрi уваги мiсцевої преси — постiйнi зустрiчi, виставки, ще якiсь заходи… Стас був упевнений, що за роки роботи його стiльки разiв наклацали об'єктивами, що хоч щось десь мало б завалятися, тому i напосiв на розгублену жiнку.

I вiн не помилився. З якоїсь папки в архiвi вона таки витягла пачку фотографiй, серед яких навiть траплялися кольоровi. Одна була велика i на нiй у повний зрiст стояла група людей.