— Ось, — промовив Стас, вiдчуваючи, як раптово захрип його голос. — Вiн?

— Так, — вiдповiла працiвниця, не вловивши iнтонацiй гостя.

Пальцi натурально тремтiли, коли взяв до рук фотокартку. Стасовi нiколи не доводилося бачити дядька, а ота дитяча пам'ять, що тримала його далекий приїзд i подарунки, не зафiксувала зовнiшностi родича. I все-таки спадкоємець одразу упiзнав покiйного.

Дещо приземкуватий, дуже широкий у плечах, мало не удвiчi ширший за тих чоловiкiв, що стояли поруч. Його фiгура не була спортивною. З iншого боку, вiн не виглядав як грубий i загодований. Просто цей чоловiк мав таку статуру. Руки, наче клешнi, ручищi, коротка шия практично не розрiзнялася, чималий живiт, що починався високо вiд грудей. Усi стояли пiд короткий рукав i за такої форми одягу у фiгурi покiйного родича легше проглядалося те, що так боявся побачити Стас.

Ведмiдь.

Зовнiшнiсть дядька Тараса надто яскраво нагадувала цього звiра. А от голова дiйсно була маленька! Лише зараз кинулося в очi, що це не через враження вiд кремезностi статури. Череп сам по собi не був великий. А гострий носик i вiдкопиленi, також маленькi вушка наштовхували на думки про схожiсть його голови зi звiром зовсiм iншого гатунку. Погляд маленьких оченят кудись заховався i не хотiв дивитися на родича, що застиг посеред архiву з карткою у руцi.

На фотографiї дiйсно був ведмiдь з лисячою головою, який, судячи з розповiдей Ратушняка, ще й мав лисячий розум, лисячу хитрiсть i звички.

— Вiзьмiть собi, якщо хочете, — промовила жiнка, виводячи його зi ступору. — Он, двi однаковi. Одну ми туди повiсимо. А де ж портрет? Менi завжди здавалося, що вiн там… Може пiд час ремонту?…

Вийшовши з затхлого музейного мороку, Стас присiв на лавку бiля ратушi. Ведмiдь з лисячою головою ще раз глянув на нього з фотокартки. Складалося враження, що вiн бачить свого племiнника, хоч i дивиться кудись убiк. Купивши папку у канцтоварах, Стас заховав фото. Думки роїлися, не в змозi вiдiгнати одну й ту саму нав'язливу картину.

…Вiн стояв на самому вершечку, схрестивши вайлуватi ведмежачi ноги i хитро посмiхався лисячою мордою, спостерiгаючи за тими, хто нижче — «iндiанцем», мужиком з собакою, закарпатськими призовниками та пiдстаркуватою коханкою, яка не бажала так себе величати. Схрестивши лапи на грудях, вiнчаючи при цьому страхiтливу пiрамiду своєю постаттю, вiн iронiчно дивився на цих приречених, кожен з яких вже дочекався або ось-ось мав дочекатися своєї черги. Так, нiби вiн сам заварив усе це.

I так, нiби його черга… остання.

А отже…

Виходило, що вiн живий?

Гiсть на горищi виявляв тепер свою присутнiсть рiдко та не надовго. Так, нiби не бажав, щоб до нього звикали. Дiсно, те, до чого звикаєш, перестає жахати. «Пастка для привида» вже кiлька днiв стояла пiд парканом хати, яка була найближче. Увесь механiзм Стас заховав до пустої банки з-пiд фарби i сховав у лопухах. Тут його нiхто не мав викрити. I коли одного вечора кроки несподiвано перейшлися горищем, серце закалатало не вiд їхнього шаркання, а вiд тишi, яка стояла у кiмнатi. Маленький пульт мовчав. Отже, пусковий пристрiй, вiд якого оживали цi кроки, був не в обранiй ним хатi. Iнакше пристрiй у банцi теж зловив би електромагнiтнi хвилi, пущенi до його домашнього кiнотеатру на горищi. Той, хто бажав його лякати, був у iншому мiсцi.

Довелося купити невеличкий, але доволi потужний бiнокль i ретельно оглянути з вiкон своєї хати i горища усе навколо. Жартiвник не помилився жодного разу, починаючи гру лише тодi, коли Стас гарантовано був у хатi сам i внизу. Отже, мав стежити за його будинком постiйно i зi зручної позицiї. Адже лише одна його помилка могла звести нанiвець увесь задум.

Наступного ж вечора, щойно опустилися сутiнки, Стас переклав банку з пристроєм пiд iншу хату, яка також зручно розташовувалася. Чекати довелося два днi й знову марно. I знову подарунок Олегового знайомого знайшов нове мiсце. А невдовзi Стас зрозумiв, що розрахунки його поступово «накриваються». Виникало враження, що невiдомий жартiвник не ховається поруч. Усi будинки, з яких можна було б спостерiгати за його хатою, «мовчали».

Якi тiльки думки не з'являлися у головi! Про вiдеокамери спостереження, влаштованi поруч, але не на горищi. По-перше, там вiн би давно знайшов. А по-друге, якби щось таке було на горищi, зловмисник давно би побачив, що Стас розкрив його гру. Який смисл далi «ходити» по горищi, якщо б вiн бачив, що господар знайшов увесь цей домашнiй кiнотеатр! Хiба для того, щоб пiсля цього не подумав, що ворог знає, що його задуми розкритi. Що як воно дiйсно так?

Два днi Стас займався встановленням телевiзiйної антени. Звiсно, вона була лише прикриттям. Насправдi шукав пристрiй спостереження. Його або не було взагалi, або це було щось зi шпигунського арсеналу. Здоровий глузд цього не сприймав. Застосування таких методiв з метою вiдiбрати старий будинок у дiрi, яким було це мiстечко? Нi, навряд.

З усього двадцятитисячного мiста Стас, напевно, був єдиним, хто сумнiвався у смертi Мироненка, а отже, i у похованнi того, чиє прiзвище стояло у свiдоцтвi про смерть. Звiсно, порядок видачi таких паперiв наштовхував на думку, що саме тут криється можливiсть зробити «хiмiю». Видаючи свiдоцтво, лiкар, як правило, не оглядає тiло померлого. Так сталося i з його дядьком. Але на цiй же самiй паперовiй стадiї можливостi iнсценувати перехiд до кращих свiтiв закiнчувалися.

Маленьке мiстечко, де всi знають одне одного i де переважає категорiя людей похилого вiку, котрих питання смертi сусiда цiкавить чи не найбiльше. У таких мiстечках звiстка про чиюсь кончину розноситься миттєво, а самих мерцiв прийнято вiдвiдувати широким загалом. Мало не пiвмiста повинно пройти через оцю кiмнату, де сам вiн лягає спати щоночi, i де упродовж того дня або двох лежав померлий. Багато старших людей, якi прожили з ним плiч-о-плiч не один десяток рокiв, ставали бiля його тiла й молилися. Багато бабок, якi приходять сюди i для того, аби потiм обсудити нюанси у провiнцiйних кулуарах, терiщилися на нього, щоб потiм пiдняти тему, а як лежав, а чи добре помила ота Мурашевичка, а чи не смердiв, а чи не надто посинiв… Вони не пропустять нiчого, жодної дрiбницi, особливо, коли справа стосується такої фiгури, як колишнiй директор музею, що за життя наче як випадав з отiєї «сiльськогосподарської» когорти. Кому-кому, а йому вже точно видивляться кожну зморшку, перемиють кожну кiсточку… Померти в даних умовах «таємно» неможливо.

I все-таки Стас мусував цю тему, аби задовольнити отого хробака сумнiвiв. Навiть розумiючи, що дядька ховали саме так, хотiлося одного — переконатися. Переконатися, що у трунi лежить саме той, хто заповiв йому будинок. I обов'язково зробити це тихо, не привертаючи нiчиєї уваги. Так, щоб нiчого не запiдозрив той, хто, можливо, стежить збоку.

У ритуальнiй конторi сидiла приємна жiночка, доволi молодий вiк якої не мав би обумовлювати особистого iнтересу до персони старого чоловiка.

— Я — племiнник Мироненка, колишнього директора музею, — почав Стас. — Хотiв би з вами обговорити деякi питання. Знаєте, вже немало тут живу, хотiлося б якось попiклуватися про могилу.

— Звичайно, — пожвавилася вона. — Що ви плануєте? З чого б хотiли почати?

— Ну, я був на цвинтарi, там лише дерев'яний хрест i старi вiнки, напевно, ще з поховання. Я взагалi не мiсцевий, сподiваюсь, ви менi порадите, як тут заведено у таких випадках… I взагалi, хто його ховав? Хто цим займався? Можливо, я б скооперувався з ними, хоч знаю, у дядька тут не було родичiв.

— Мурашевичка його ховала… — з пiдсобного примiщення, де стояли вiнки, вийшла старша жiнка. — Доню, набери Михащукiв, скажи, усе готово… Мурашевичка, — вона знову повернулася до Стаса. — Але з нею вже не скооперуєтеся. А допомагали — так, сусiди, з музею люди…

Цей погляд вiд приїзду сюди Стас навчився розрiзняти i навiть переносити без зайвих незручностей. Погляд господинi ритуального агентства красномовно говорив: що, приїхав грошики взяти? Отак, з неба… Де ж ти був ранiше, родич задрипаний? Тодi, як ховали.