Литмир - Электронная Библиотека
A
A

ХХVIII

Дiвчата з кабiнету статистики перемовлялися упiвголос. Їм було не до роботи. Та i яка робота за такої погоди, тим паче, коли немає шефинi — старої шкапи, яка не дасть байдики бити. Її вiдсутнiсть зiграла на руку Стасовi — менше непотрiбних запитань. I тепер вiн сидiв у кутку, переглядаючи копiї довiдок про смерть — шукав потрiбну. Знаючи усю кухню видачi, Стас розумiв, що кiлька слiв, написаних у рядку «Дiагноз», для нього в цiй ситуацiї нiчого не означають. I все-таки…

Копiя вiдшукалася. Мироненко Тарас Андрiйович помер 5 червня цього року вiд хронiчної серцевої недостатностi, пов'язаної з атеросклерозом. Те, вiд чого помирає бiльшiсть. У рядку «мiсце смертi» було пiдкреслено — «вдома». Видала довiдку дiльничний терапевт Череда Оксана Лук'янiвна на другий день пiсля смертi. Бiльше з цiєї копiї Стас не мiг витягти нiчого при усьому бажаннi.

Завiдуюча полiклiнiкою була жінкою такого плану, з якими Стасу завжди вдавалося порозумітися.

— Усе в паперах риєтеся? — жартував Стас, сiдаючи на стiльчик у її кабiнетi. — Та ви вiдiрвiться на секунду, гляньте, що на дворi робиться! А ви у чотирьох стiнах… Стiльки втрачаєте!

— Ой, та я вже багато втратила! — смiялася вона. — А папери… Коли в них вчасно не пориєшся, то понаїде всяка шушваль i тебе саму зариє.

— Та хоч вiдiрвiться на секунду, кави випийте, — гнув своє Стас.

— Ой, сонечко, боюся пити каву, тиск…

— Шкода, я б з вами покавував.

— Станiславе Iвановичу! Не заводьте стару бабу! Кажiть чого прийшли.

Останнє було сказане з такою показною суворiстю, що тепер уже засмiявся вiн.

— Цiкаво, що було б, якби я вас назвав так… Валентино Василiвно, я б хотiв картку померлого. Вони ж у вас зберiгаються. Дельтапланерист, пам'ятаєте?

— А, було. Ще досi морока? Чого вони ще хочуть?

— Та нiби все гаразд. Просто люблю, щоб порядок у таких справах був. Де пошукати?

Вона вказала на стос у шафi карток померлих. Продовжуючи жартувати, Стас взявся їх переглядати. Довго шукати не довелося: завiдуюча полiклiнiкою також полюбляла порядок. Ось i Мироненко Тарас Андрiйович.

— Станiславе Iвановичу, чого замовкли?

— Зараз, зараз… Мушу зосередитися.

Усе у картцi вiдповiдало. Покiйний дядько Тарас тричi за останнi два роки лiкувався у терапевтичному вiддiленнi з приводу iшемiчної хвороби серця. Одного разу навiть через реанiмацiю — спостерiгався передiнфарктний стан. Двiчi викликали дiльничого терапевта додому — одного разу та сама Оксана Лук'янiвна, що виписала згодом довiдку про смерть, отже, вона добре знала болячки померлого. Двiчi пацiєнт вiдвiдував полiклiнiку сам. У картцi було пiдклеєно кiлька кардiограм, у розшифровцi яких записано — хронiчна коронарна недостатнiсть. Бiльше нiчим серйозним дядько не хворiв. А останнiй раз лежав у терапiї за мiсяць до смертi. Дата виписки свiдчила про те, що вiн написав такий дивний заповiт на другий день пiсля виписки з лiкарнi. Що ж, два тижнi — достатньо часу, щоб вигадати отаке…

— Станiславе Iвановичу, що там, щось не так?

— Нi, все гаразд. Думаю, як його краще у звiт пустити. «Iндiанцю» вже гiрше не буде, а для нас має значення.

— Кому-кому?

— «Iндiанцю». Прiзвисько таке йому дiти дали, тi, що у гуртку займалися…

Отже, дядько Тарас, перебуваючи у лiкарнi, вiдчув, що смерть не за горами. Не завтра, то через мiсяць, через рiк. А про що iще думати, коли щодня збiльшується задишка, набрякають ноги i вiдчуваються перебої? От i виплекав текст заповiту, переслiдуючи певну мету. Тiльки яку?

Проте був ще другий варiант, тому й вирушив Стас у напрямку вулицi Народичiвської, де була на виклику дiльнична, що виписала довiдку про смерть його дядька.

Вийшовши з хати, вона з подивом побачила «дев'яносто дев'яту» i зрозумiла, що колега чекає на неї.

— Сiдайте, — запропонував Стас. — Маю важливу справу. Заразом i пiдвезу.

У цьому разi вiн не знав, як вивiдати щось у неї, не викликавши настороженостi.

— Оксано Лук'янiвно, — почав Стас, — можливо, мої запитання будуть для вас доволi дивнi, але прошу сказати менi так, як є. Обiцяю, що за будь-яких обставин нiяким чином вас не пiдставлю. Але менi дуже потрiбно, для мене це має значення.

— I… що ж вас цiкавить? — вона явно знiтилася вiд такої передмови.

— Ви оформляли довiдку про смерть мого дядька. Його прiзвище Мироненко. Колишнiй директор музею.

— Пам'ятаю, — вiдповiла вона, схвильовано дивлячись на Стаса. — Це ж моя дiльниця.

— Ви не були присутні у момент його смертi?

— Звичайно, нi, — лiкарка знизала плечима. — Ви ж знаєте, як це буває.

— Знаю, — кивнув головою Стас. — Приходять родичi померлого, повiдомляють лiкарю про те, що вiн помер i лiкар виписує довiдку.

— Якщо є на підставі чого, — додала дiльнична, — ну i, звiсно, якщо померлий непрацездатного вiку. А у вашого дядька причин не бракувало. Вiн з лiкарнi не виходив. Тож…

— Оксано Лук'янiвно… — м'яко перебив Стас. — Хiба ж я прискiпуюся до вас за правила видачi? Я не перевiряючий, а ваш колега, який часто робить те саме. Просто хочу знати, як усе було насправдi.

— А навiщо вам? — в її очах з'явилася недовiра. — Щось трапилося? У вас є якiсь пiдозри?

— Конкретних немає, — вiдповiв Стас. — Але вiдбуваються всякi дивнi речi, якi викликають у мене багато запитань. Я дуже вас прошу.

— Гаразд, — сказала вона. — Усе так i було. Як i усiм «хронiкам», довiдку виписала на вимогу родичiв. А оскiльки я добре знала його як пацiєнта, то без питань зробила це. Ви також не поїдете дивитись на труп, якого за життя лiкували, припустимо, вiд раку шлунку.

— Звiсно, — згодився Стас. — Не поїду. А хто звернувся до вас за довiдкою?

— Така Мурашевич м-м-м…

— Неонiла Йосипiвна, — пiдказав Стас.

— Так. Вона з iншої дiльницi. Але… Словом, у маленькому мiстечку всi про всiх усе знають. Вони були якщо i не родичi, то… Дядько ваш був самотньою людиною. Вони, наскiльки я знаю, не були оформленi у шлюбi, але… Не раз приходили на прийом разом.

Розповiла Лук'янiвна й iншу цiкаву рiч. Панi Мурашевич звернулась i викликала її додому за чотири днi до смертi дядька Тараса. I дiльнична приходила до нього, просто не оформила виклик у картцi через брак часу — багато викликiв обслуговувала тими днями. Вона добре пам'ятала, що хворий лежав, погано почувався. Та попри її прохання, Мироненко тодi вiдмовився їхати до лiкарнi, мотивуючи, що нещодавно тiльки звiдти, вимагав призначити лiкування на дому. Дiльнична не могла згадати усiх нюансiв, але добре пам'ятала, як лякала ускладненням i переконувала обох.

Така розмова її дещо засмутила. Довелося ще раз перепросити i подякувати за допомогу. Усе складалося дивно i неоднозначно.

З одного боку, нiяк не можна вiдкидати, що дядьку Тарасу могли «допомогти» померти. Iнша рiч — якби це сталося у лiкарнi. А так…

З iншого боку, було ще цiкавiше. На другий день пiсля останнього вiзиту Лук'янiвни, а кажучи ще iнакше — за три днi до смертi дядька, Мурашевичка поїхала до Ковеля i оформила заповiт на нього — на того, хто мiг от-от померти! Тобто заповiт вона оформила на Оленку, але ж другою особою у ньому був дядько Тарас! Навiщо вписувати у заповiт того, на кого навряд чи можна розраховувати? Отже, близької смертi дядька Тараса вона не передбачала. Або ж, навпаки, його вписала туди навмисно, щоб показати усiм, що на його передчасну кончину не розраховувала, або ще iнакше — щоб варiант застосування заповiту, пов'язаний з ним, не спрацював. У головi все перемiшалося. Варiантiв багато. Здавалося, що через це дедукцiя от-от дасть збiй.

ХХIX

Наступного дня по обiдi, госпiталiзувавши до вiддiлення хворого з апендицитом, Стас навмисне нiчого не сказав Нагiрному, який вже з годину тинявся без роботи, бажаючи чкурнути додому. Гащак зробив це ще годину тому ранiше. Завiдувачка цього дня взагалi працювала у складi призовної комiсiї районного вiйськкомату. Хворого готували до операцiї.

28
{"b":"568692","o":1}