I ще одне вiдчуття переслiдувало його. На початку подiй, познайомившись iз загадковим килимом, вiн схильний був вважати його чи не причиною неймовiрного i таємничого, що точилося навколо. Якби не було цих iдiотських квiтiв, здатних викликати такi дивовижнi асоцiацiї, — неприємних пригод було б однозначно менше. Так думав спочатку. Тепер же здавалося навпаки. У пригоди вiн потрапив би однаково. От тiльки… Килим був тепер наче книга пророцтв, свого роду пiдказкою, «картою», на яку у разi потреби можна спертися при визначеннi майбутнього, i, маючи змогу хоч якось прогнозувати його, отримати можливість врятувати свою i не лише свою голову вiд гiрших неприємностей. Додатковий шанс на порятунок, кинутий потойбiчними силами, яким так непросто скористатися…
Здавалося, усе зображене на цiй «хронологiчнiй картi», до останнього часу призначалося для того, аби переконати його у правдивостi цього «настiнного документа». Самi ж подiї, позначенi на ньому, начебто не мали для Стаса особливого значення. I лише вiдтепер те, про що йшлося на таємничому килимi, упритул наблизилося до нього. А угорi ще залишалися нерозгаданi ребуси. Можливо, вони, як носiї iнформацiї, тепер i є найцiннiшими?
Хто вони — цi люди, якi зараз ще живi i якi вже приреченi?
Схотiлося ще раз обернутися i глянути на настiнну «карту». Але ж це потрiбно лягти, iнакше вiзерунки — просто квiти. Та й навiщо? Вони й так в уявi — отi троє останнiх. Дiвчинка, з суницями, «зоряний хлопчик» i «ведмiдь з лисячою мордою». Його iнакше не назвеш. А от передостаннiй герой щойно отримав нову назву. «Зоряний хлопчик»… Вона прийшла сама, доволi точно вiдображаючи суть образу, створеного елементами вiзерунка. I одночасно виникло нав'язливе вiдчуття, що назва ця не зовсiм вiдповiдає. Що десь поруч iнша, якраз та, що потрiбна. Та, яка пояснює, ким вiн є насправдi. I м'я цього хлопчика, що застиг у незрозумiлiй позi з чарiвною паличкою, якою торкався до зiрок, крутилося у головi. Крутилося i муляло. Зараз згадається. Стоп! Ось. Персонаж з «Попелюшки». Хлопчик, що допомагав феї. Згадалися й кадри з фiльму-казки. «Я не чарiвник, я тiльки вчуся…» — промовляв цей персонаж.
Нi, знову не те. Щось близьке до цього образу, але не вiн. Зi згадкою про юного чарiвника не з'явилось отого вiдчуття прозрiння. А десь на задвiрках свiдомостi продовжувало муляти й «стукатися». Хто ж ти?
Стас заварив каву — вже четверту за сьогоднi. Напевно, буде ще одна безсонна нiч. Тодi й згадається.
Уже згадалося. Ось так, раптово, як i має бути. У мить, коли прийшли тверезi думки про те, що час зав'язувати з iдiотизмом i думати про конструктивнi речi. Де шукати машину, яка збила Мурашевичку, коли їхати до Ковеля, як пiдстерегти жартiвника на горищi… Є чимало важливих речей! А тут…
Це воно. Але чого раптом? Який зв'я…
Роздуми перервалися несподівано. Зупинились i заклякли, хоча перед тим повнiстю паралiзували розум. Чашка кави впала б на пiдлогу, якби вiн встиг взяти її зi столу. Не встиг.
Це був Маленький Принц. Образ, вiдтворений на передостаннiй квiтцi, означав саме це. Маленький Принц з однойменного роману Антуана де Сент-Екзюперi, якого у школi читав кожен. Усе збiглося. Ось тепер надійшло вiдчуття прозрiння. Та найфантастичнiше, найжахливiше полягало у тiм, що Маленьким Принцем був вiн сам.
Ще у шостому класi школи до Стаса прилiпилося це прiзвисько, яке залишалося з ним надовго. I вступивши до iнституту разом з двома своїми однокласниками, Стас ще на шiсть рокiв залишився Маленьким Принцем. Прiзвисько нiяк не бажало залишати його.
Спочатку воно сприймалося з глузливим вiдтiнком, та власне, так воно й було. Ще у тi дитячi роки Стас був мрiйником, чого не могли не помiтити iншi. А твiр, який вивчали лише впродовж одного уроку, вiн ще довго тягав у портфелi, поки одного разу його не вибили з рук, розсипавши пiдручники i зошити. Книжку схопили i довго не вiддавали. Так i довелося стати Маленьким Принцем, переживши багато неприємного через це прiзвисько. Пiзнiше, коли пiдрiс i роздався у плечах, коли все частiше доводилося бути першим на шкiльних змаганнях, як i у мріях однокласниць на дискотецi, прiзвисько несподiвано почало сприйматися iнакше, i бути Маленьким Принцем сподобалося. Слова, нещодавно образливi, тепер несли у собi iнше значення. Старе не забулося досi. Багато однокашникiв працювали у Вiнницi у рiзних лiкувальних закладах, спiлкуючись регулярно як з фахових, так i нефахових питань. I у їхнiх розмовах нерiдко звучало прiзвисько, доволi дивне для стороннiх осiб.
Стас сидiв, зацiпенiвши, у крiслi в кутку кiмнати. Звiдси Принц не розрiзнявся i сприймалися тiльки елементи квiтки, яка створювала цей образ. Переконувати себе у тому, що це просто вiзерунок, не було сенсу. Адже усi вони лише вiзерунки. Проте умiли при цьому розповiсти дуже багато. I все, що казали досi, збувалося. Отже, якщо вiрити настiннiй «книзi пророцтв», скоро i його черга. Пiсля дiвчинки, що збирає суницi.
Те, що коїлося усерединi, важко було передати. Вiдчуття ув'язненого перед стратою, день якої ще не призначено.
Стас взяв-таки чашку i випив каву. У горлi пересохло, але пальцi не тремтiли. Надiйшло не те щоб заспокоєння, просто… Iнформацiя остаточно сприйнялася i йому вдалося якось зжитися з нею. А далi?
Проста логiка, з якою жив досi, пiдказувала плюнути на цю маячню i вирiшити для себе питання, найважливiше зараз. Тобто обрати один з двох можливих варiантiв. Перший — чекати дня, коли вiн стане повноправним власником будинку, не зважаючи на чиїсь намагання перешкодити цьому. I другий — забратися, покинувши небезпечну справу.
Тiльки ця логiка не трималася зараз у його головi. Адже на стiнi висiла «карта пророцтв», у правдивостi якої довелося не раз переконатися. Рука не пiднiмалася зняти її зi стiни, а очi не могли вiдвернутися i дивитися деiнде, наче якась магiчна сила манила туди. I щось невiдоме наполегливо пiдказувало не пручатися i обрати те, що терпляче пiдсувала Доля.
Довелося заплющити очі на кiлька хвилин, аби укотре знову вiдкинути оту «звичайну логiку». А якi варiанти пропонує «незвичайна»?
Ну, принаймнi, два згаданi вона вiдкидала одразу. Вперто жити у будинку i чекати своєї черги — щонайменше безглуздо. Не проходив i другий. Якщо вiрити дивовижним пророцтвам, навряд чи можливо вискочити з цього виру подiй. А своєї черги можна «успiшно» дочекатися i у Вiнницi. Та будь-де. Тому при поглядi на речi з цих позицiй напрошувалися дещо iншi дiї. Наприклад, знайти людину, чия черга перед ним, i стати її охоронцем. Не дати потрапити у ситуацiю, де чекає смерть. Тодi усе подальше змiниться i йому самому розвидниться на життєвому шляху. Дiвчинка з суницями. Доки вона жива, йому нiчого не загрожує.
Хто вона?
Телефон у руцi i на тому кiнцi вже вiдповiдає голос, який за останнi днi став змученим i знервованим.
— Привiт, сонечко.
— Привiт. Ти не дзвониш…
— Замислився, вибач. Скажи, тiльки не дивуйся. I подумай спокiйно так… Ти суницi любиш?
— Суницi? — здивувалася Оленка. — Та не сказала б… Можу їсти, звичайно. Але так щоб… А чому ти питаєш?
— Просто так. А полуницi?
— Хм… Як усi. А чому…
— Зажди. Потiм «чому». А може тобi часто доводилося збирати суницi? Подумай. Щось таке iз твого життя пов'язане з суницями або полуницями. Тiльки не поспiшай.
Оленка думала довго.
— Нiчого особливого. Нi у дитинствi, нi тепер. Стасику…
Отже, не вона. Щось вiдлягло, хоч i важко було зiзнатися собi, що по-справжньому «вiрить» килиму. Як не крути, ця маячня при серйозному пiдходi не вкладалася у головi. I все ж таки… краще нехай це буде хтось iнший, не Оленка. Вiн влiгся i глянув на другий згори образ. Нi, не схожа.
А хто отой, останнiй? Той, що наполовину ведмiдь, наполовину лис. Яка його роль? Яку користь можна отримати, встановивши його особу? А що, як вiн — той, хто взагалi замислив усе це? Той, хто змусив дядька написати дивний заповiт, а, можливо, i допомiг потiм йому померти. Щоб Стас, кинувши усе, приїхав сюди i, втрутившись у подiї, змiнив їх на користь того, хто усе заварив. Вiд подiбних думок починала болiти голова. Біль скимiв десь глибоко i настирливо. Хотiлося випити чогось такого, що одразу кине у сон. Тодi завтра стане легше. Головний бiль зникне. Не зникне лише нав'язлива думка, що шукати потрiбно саме у цьому напрямку.
