— Ти-и-и, шмаркачу!!! — заволав старий. — Йди до дiдька разом зi своїм пархатим родичем! Хай вас нагла кров заляє! Заберися з очей, гiмнюху, щоб я тебе не бачив!

А за кiлька секунд Стас уже бiг порожнiм коридором полiклiнiки в надiї знайти когось iз колег, більш компетентних у лікуванні серцевих нападів.

Наступного дня Стас знайшов можливiсть вирватися ранiше, i «дев'яносто дев'ята» взяла курс на Коломию. Радше ця поїздка буде марною. Проте, за свiдченням директора музичної школи, саме у тому мiстi Мироненко загубив футляр вiд баяна, перебуваючи там за мiсяць до продажу iнструмента.

Дорога минула швидко i, не надто сподiваючись на успiх, Стас уже заходив до терапевтичного корпусу Коломийської районної лiкарнi. З погляду здорового глузду це виглядало на спробу тицьнути пальцем у небо, i все-таки… Коли нiчого не складається, людинi властиво хапатися за соломинку.

Як i годиться, вiн вiдрекомендувався колегою, хiрургом iз сусiднього району i, не вдаючись до подробиць, показав завiдувачцi неврологiчним вiддiленням фотокартку дядька Тараса. Покiйний родич мав неординарну зовнiшнiсть, i якщо б раптом дiйсно…

— О… чого ж не пам'ятаю… — завiдувачка, яку звали Iрина Iванiвна, скинула бровами. — Зустрiчався зi мною кiлька разiв, занудний добродiй, скажу я вам. А чого ви питаєте?

Усе завмерло усерединi. Тiльки б не злякати удачу!

— Iрино Iванiвно, цей занудний добродiй — мiй покiйний дядько, який залишив менi у спадок купу проблем. Тепер я змушений їх розгрiбати. Скажiть, навiщо вiн приїжджав? Провiдати хворого?

Серце завмерло, коли завiдувачка вiдповiла:

— Я б сказала — не лише провiдувати. Вiн тут менi усi кишки вимотав через одного пацiєнта. Не знала вже куди подiтися вiд вашого дядечка.

— А чого вiн хотiв? Хто був цей хворий? Будь ласка…

Вона пильно подивилася i вiдповiла:

— Цей хворий — ще вiдносно молодий чоловiк з важкими наслiдками спінальної травми. Паралiч нiг, тазовi розлади… Словом, повний букет. А родич ваш прагнув його вилiкувати, нiяк не мiг зрозумiти, наскiльки це серйозно.

— А хто вiн дядьковi Тарасовi?

— Звiдки ж я знаю, — знизала плечима лiкарка. — Здається, також родич якийсь або… Нi, справдi не пам'ятаю. Але мозгiв менi виїв ваш дядечко…

— Пробачте його. — Стас зiбрався з думками. — А де вiн зараз? Пацiєнт ваш. Як його прiзвище? Не пам'ятаєте?

— Чого ж, пам'ятаю. Випадок свiжий. Каширов його прiзвище. Iгор… Петрович, здається. Приїжджi вони. Нещодавно тут оселилися.

— I що, дядько мiй не раз до нього приїжджав?

— Не раз, але… — Iрина Iванiвна думала, як краще висловитися. — Склалося враження, що приїжджав дядько ваш насамперед до мене. З пацiєнтом практично не спiлкувався, а з матiр'ю його тим бiльше. Якось вони взагалi наче чужi були.

Що це могло означати? Стас крутив кермо, шукаючи потрiбну вулицю, i не мiг повiрити, що, можливо, зараз вiдкриється таємниця. Щось таке, що допоможе йому розмотати клубок i вийти iз ситуацiї. Позашлюбний син? Помилка молодостi? Дiзнався про бiду i не змiг залишатися осторонь. Усе можливо. Але чому тодi спадкоємцем зробив його, Стаса, якого взагалi з великою натяжкою можна називати родичем?

Зараз. Розгадка поруч. Тiльки б не злякати удачу.

Пошарпанi дверi на першому поверсi «хрущовки». Iнвалiди-спінальники, як правило, влаштовуються на перших поверхах, ближче до двору. Палець натис кнопку дзвiнка.

— Хто? — уже сам голос вiддавав неабиякою пiдозрiлiстю.

— Обласний фонд протезування iнвалiдiв, лiкар-експерт, — вiдрекомендувався Стас.

— А… ми не кликали, — вiдповiв жiночий голос.

— Розумiю, на вас переведенi кошти, i я приїхав переконатися, чи дiйсно тут проживає такий iнвалiд першої групи Каширов Iгор Петрович.

— Проживає, — вiдповiли з квартири.

— То дозвольте, я його огляну, — запропонував Стас.

— Одну секунду…

Такi дверi добре проводять звук, i кроки до кiмнати почулися чiтко. Озирнувшись на дверi сусiднiх квартир, Стас приклав вухо до обдертої фанери.

— Алло-о… Вiтю! Тут з якогось фонду приїхали. Каже, що протезування. Впустити? Так, один. Каже, якiсь грошi видiлили. Не знаю! Добре… Зрозумiла.

Он як. Недовiрливi — мало сказати. Кроки наблизилися до дверей, його впустили. Погляд жiнки у довгому пожмаканому халатi не випромiнював приязнь, скорiше пiдозрiлiсть.

— Мене звати Станiслав Iванович, прiзвище Ковач. Я — лiкар. Ви дозволите познайомитися з пацiєнтом особисто? — якомога привiтнiше почав Стас.

— Ну, заходьте. А документи у вас є? Посвiдчення якесь хоча б?

— Ну, яке посвiдчення? — посмiхнувся Стас. — Я ж не з прокуратури. Ось моя вiзитiвка.

Узявши простягнуту картку, жiнка довго її розглядала, а потiм завела його до iншої кiмнати, де на лiжку лежав молодий худий чоловiк. Поруч стояв iнвалiдський вiзок.

Враження, що це обличчя знайоме, з'явилося одразу. Взагалi обличчя людей дуже рiзнi. Те, що з правильними рисами, запам'ятати важче. Риси iнвалiда не були правильними, швидше, специфiчними. «Де i коли?» Запитання крутилося у головi, не знаходячи вiдповiдi.

Привiтавшись, Стас сiв поруч, а жiнка на його прохання принесла з iншої кiмнати пачку документiв. Це були свiжi виписки з районної та обласної лiкарень, висновок про iнвалiднiсть. Пробiгши очима, Стас усе зрозумiв. Безпорадний стан Iгоря Каширова став наслiдком перенесеної травми — забiй поперекового вiддiлу хребта, крововилив у спинний мозок.

— Як же вас таке спiткало?

— З дерева впав, — байдуже махнув рукою той. — Скiльки возили, лiкували…

Напевно, вiн уже змучився це розповiдати, проте Стасовi таки вдалося почути невеселу iсторiю молодої людини-iнвалiда. Батько Iгоря помер за кiлька рокiв до нещастя, вони жили удвох на зарплату матерi, яка працювала прибиральницею у кафе, i тепер вже iнвалiдську пенсiю самого Iгоря.

— Не буду забирати ваш час, — пiдхопився Стас. — Рiч у тiм, що наш центр протезування отримав для вас цiльовi кошти i я приїхав визначити, чим саме ми могли б вам бути корисними.

— А якi це цiльовi кошти? — не зрозумiла жiнка.

— Цiльовi — означає лише для конкретного пацiєнта. Ви знали Тараса Андрiйовича Мироненка?

Примiтивнi за складом iнтелекту люди, як правило, поганi артисти. Тому, вимовляючи оте «нi», жiнка видала себе з головою.

— Як, це ж вiн переказав для вас кошти, — не зрозумiв Стас. — Кремезний такий дядько з головою маленькою…

— Не знаємо ми нiкого нi з маленькою, нi з великою, — жiнка пiдвелася, даючи розумiти, що вiзит закiнчено.

— Як так, а… вiн казав, що допомагає вам у лiкуваннi. Ви гляньте!

Витягши, Стас тицьнув їй пiд нiс фото Мироненка. Та жiнка навiть не хотiла дивитися, доводячи, що уперше чує про такого. Оце так! Фотка опинилася перед очима Iгоря Каширова, але вона одразу ж вихопила її i тицьнула Стасовi.

— Все! Забирайте свої фотографiї, вiзитiвки, нiчого нам не треба. Нiякої допомоги. Ви зрозумiли?

— Гаразд, не хвилюйтеся! Пробачте, секунду…

Тепер уже зволiкати не було можливостi. Удавши, що йому дзвонять, Стас витяг з кишенi телефон i, вiдповiдаючи, непомiтно зробив знiмок, пiсля чого був практично виштовханий за дверi. Вони не бажали чути про людину, з якою, безперечно, були знайомi. Прiзвище та фотографiя дядька викликали в обох рiзко негативну реакцiю. У цьому тепер не залишалося жодних сумнiвiв. Але що далi?

Телефон знову опинився у руцi, зображення на дисплеї. Не надто вдалий ракурс. I все ж таки. Перекинути на комп'ютер, збiльшити. Враження, що обличчя знайоме, не полишало. А може, воно промайнуло десь у товстiй пачцi, коли розглядав з Оленою свiтлини з шафи Мурашевички? Очевидно. Або ж у музеї. Тодi назад, додому. Адже зараз бiльш за все хотiлося дiзнатися про iнтерес покiйного Мироненка до особи Iгоря Каширова. Проте залишалася ще одна справа у цьому мiстi.

«Ось тобi й вiдрядження…», — думав Стас, їдучи доволi широкими, як для райцентру, коломийськими вулицями, шукаючи очима табличку на стiнi. Вiдрядження дядька Тараса, схоже, було вигаданим i призначалося для вирiшення особистих справ — спробi допомогти Iгорю Каширову. I все ж таки…