— А навiщо вiн вам? — у свою чергу не зрозумiв Шевчик. — Беркович потрiбен насамперед менi. А ви усе, що маєте отримати вiд нього, вже отримали. Он, до речi, рахуйте. I тепер насамперед вiн зацiкавлений у правильностi оформлення паперiв.

Грошi були справжнi. Бiльше того — щойно з банку. А бланки мiстили усе, окрiм поки що пiдпису покупця. Розмова з Олегом точилася недовго i, скiнчивши її, Стас додав до угоди ще один пункт:

«У випадку ж моєї смертi до дня вступлення у право власності будинок не може перейти у власнiсть вказаних осiб ранiше цiєї дати».

Суттєве доповнення. Тепер можлива смерть спадкоємця нiяк не прискорювала вступлення у права Берковича i компанiї. Довелося Шевчику повертатися до контори, аби додрукувати останнє речення. Порахувавши грошi, Стас потяг до себе один з примiрникiв угоди.

— Навiщо? — не зрозумiв Шевчик. — Берко розпишеться, я вам принесу. Однаково ж пiдпис потрiбен.

— От нехай вiн розпишеться на вашому, а цей лежатиме у мене. Принесете менi з його пiдписом — я вiддам вам свiй. Тодi пiдете знову до нього.

— Для чого так складно? — не зрозумiв Мамчур.

— А раптом за дверима вже СБУ стоїть? — багатозначно скривився Стас. — А ви повiдомили, що даватимете лiкаревi хабаря за майбутню операцiю. I номери цих купюр вже переписанi…

Обоє смiялися вiд душi.

— Хотiв би я, щоб менi такi хабарi давали… — крiзь сльози ледве вимовив прокурор. — Я б брав, їй-Богу… Хто повiрить? Розсмiшили, докторе.

— Гаразд, — пiдбив пiдсумок Шевчик. — Нехай так. Справу зроблено? Завтра обмiняємося примiрниками. Поїхали?

— Можу вас зачекати, — запропонував Мамчур. — До банку довезу. У нас кишенькові майстри не водяться, але все ж таки… Та й потiм — вдала оборудка потребує чарки!

— Дякую, — пiдняв обидвi руки Стас. — Сам. Усе решта сам.

— Як знаєте…

Павловська увiйшла практично одразу.

— У вас усе гаразд? Станiславе Iвановичу! Не мовчiть!

— Начебто…

Навiщо воно їм? Вивалювати непомiрну цiну за старий будинок. Тим паче, у якому вже нiчого немає, а вiд схованки лишився тiльки розколупаний фрагмент стiни. Вони що, не знають?

Вiдчуття, що пошив у дурнi iнших, вперто не бажало з'являтися. Натомiсть у голову мiцно засiло побоювання, що, навпаки, у дурнi пошили його. I це не зважаючи на купу грошей, якi не вмiщалися у кишенi операцiйної пiжами.

— Ну, все, можеш мене привiтати. Я багатий, але бездомний.

— Не зрозумiла, — злякано вимовила Оленка. — Ти продав будинок? Як?! Ти ж…

— Або поспiвчувати, — каламбурив Стас у телефон. — Бездомний, зате багатий. Так що… Можу запропонувати розкiшну п'янку. Розкi-i-iшну! От тiльки чи запропонують менi потiм скромний куточок десь за ширмою?

Уклавшись на улюблений диван дядька Тараса в єдино можливому положеннi, вiн закинув ноги на стiну. Вони без перебiльшення гули. Двi операцiї з наступним тинянням по мiсту. Усi грошi вiн роздiлив на шiсть рiвних частин i поклав у шести рiзних банках, зробивши три вклади у «зеленiй» валютi, а три перевiвши у гривню. Як радив Олег, так менше ймовiрностi влетiти «iз державою».

Довжини власних нiг, простягнутих догори, вистачило якраз до кiнця «пiрамiди мертвих». Найвище у нiй стояла Йосипiвна — оте кривоносе старече обличчя з переламаною фiгурою. Вище залишалися ще живi — «дiвчинка з суницями» i «Маленький Принц». Думки одразу полiзли у непотрiбне русло. Геть. Пiшли нахрiн. Пiзно. Усе скiнчилося. Вiн зробив те, за чим i їхав сюди. Грошi отримав. I далi вже не має значення, що вiдбуватиметься iз цими стiнами, а отже i зображеннями. Тим паче не варто перейматися думками, чи заховане у них ще щось, чи нi. Справдi, основна якiсть хiрурга — умiння вчасно зупинитися. Хто сказав? Байдуже. Iстина, справедлива, як не дивно, i для повсякденного життя.

— Ну а навiщо нам цей ресторан? — стояла на своєму Оленка. — Кудись їхати, потiм повертатись. Приходь. Я зготую краще, нiж у ресторанi. А кортить грошi витратити — купи щось оригiнальне. Випити. Я нiколи текiли не пробувала. Є таке.

— Гидота, — скривився вiн. — Самогонка з мексиканського кактуса замiсть нашого традицiйного буряка. Бе-е… Краще вже вiскi.

— Тодi мартiнi. Це я пила.

— Буде тобi мартiнi, — пообiцяв Стас. — Гаразд, умовила. Прийду, розповiм подробицi. Але загалом… гадаю, гiрше позаду.

— А ти не чергуєш часом?

— Нi, сьогоднi я не…

Цiннi думки завжди надходять несподiвано. Отак як зараз. От тiльки чи була ця думка по-справжньому цiнною?

— Що таке? — не зрозумiла Оленка. — Чому ти замовк?

Думки про викриту схованку у пiдвалi поверталися час вiд часу. Був якийсь елемент сумнiвiв. Iнодi не надто вiрилося, що будинок збираються купити, аби знайти саме це. Пiсля смертi дядька Тараса вiн стояв порожнім не один день. Шукай — не хочу. Та й потiм, якщо хтось зумiв влаштувати таємний кiнотеатр на горищi, отже, можна було й у пiдвалi знайти усе що треба. Нi. Дурницi. Думки про схов у пiдвалi повернулися несподiвано i в зовсiм iншому ракурсi. Стас уявив собi баян. Щось близьке до нього за розмiрами зберiгалося у футлярi замiсть iнструмента. Щось не менше, адже витиснуло заглибини у поролонi, який приставав до стiнок. Лише тепер Стас чiтко усвiдомив, що у знайдену i розколупану ним нiшу баян не влiз би аж нiяк. Навiть пiвбаяна не увiйшло б. Отже, не могла зберiгатися й рiч, яку ховали у футлярi. Цi пазли не спiвпали. Фрагмент загальної картини зiбрано з помилкою. Втiм, яке це тепер має значення?

— Агов! — нагадала про себе Оленка.

— Тут я, тут…

— Не бачу. Знову щось своє думаєш. Не грузися…

— Добре. Обiцяю. До вечора.

— Приїжджай швидше. Я пирiг з суницями зроблю. Ти нiколи не…

Погляд ковзнув догори, де простягнутi ноги у шкарпетках досi торкалися килима.

— Що ти сказала? З чим?!

— З суницями… — розгубилася Оленка. — Ти ж не пробував. Це не просто пирiг. Дуже смачно. I завжди менi вдається. Що з тобою?

— А чому… — у горлi несподiвано пересохло i голос зiрвався. — Чому ти не сказала менi…

— Що?

— Коли я про суницi питав.

— Якi суницi?! Ти не питав нiчого.

— Ти забула.

Як мiг, Стас нагадав їй розмову, у котрiй сам, доведений до краю дурницями з килима, намагався уточнити в Оленки чи нiчого не пов'язує її з суницями. «Не бiльше анiж будь-кого», — заспокоїла вона. I ось… Вiн вирячився на зображення, наступне пiсля «Мурашевички», збагнувши тепер усе. Кiлька червоних «краплинок», якi ще при першому поглядi на килим уявилися суничками, були розташованi на чомусь жовтому. Вони мали б бути у кошику, але оте жовте, що наче тримала перед собою дiвчина, аж нiяк не нагадувало кошик. Пирiг. Ось що нагадувала пляма!

Коли, коли нарештi припиниться це божевiлля?!

— Опиши свiй пирiг, — попросив Стас. — Як вiн виглядає?

— Як i кожен пирiг, чого ти вчепився до тих суниць? — вони там узагалi, якщо подумати, лише для краси. Тiльки зверху, наче краплинки.

«Краплинки»… Перед очима попливло.

— А сам вiн якого кольору?

— Жовтенький. Бiсквiт, на яйцях… А що?

Усе. Пiдступна слабкiсть знову розiйшлася нутрощами. Тепер уже не мало значення, дозволить вiн Оленцi приготувати згадану страву чи нi. Байдуже. Щойно вона сама вiднесла себе до цього фатального списку i тепер вважається «дiвчиною з суницями». Он як. I якщо вiрити страхiтливому витвору на стiнi, ставала передостанньою сходинкою до хлопця iз чупринкою i чарiвною паличкою. До «Маленького Принца». До нього. Спочатку мусить бути вона. Потiм «Маленький Принц». Адже усе, зображене на килимi, справджується.

Коли?

Бажання роздерти просякнутий пилюкою мотлох накрило. Не можна. Нiяк не можна. Он вона, Мурашевичка, яка, здавалося, вигнута неймовiрним чином, з останнiх сил попереджає про це. Хто ж як не вона. Лише тепер вiн зрозумiв значення плями, схожої на ескiмо. Морозиво наче й не її — просто зображене поруч, символiзуючи причину її смертi. Адже позбавив життя її фургон, що розвозив морозиво.