— Не бiйтеся, не привид… — вiдхекуючись, промовив Стас. — Уже й пульс є, пристойний.

Наче почувши це, Мироненко ухопився за край дивана i зробив спробу пiдвестися. Усi троє кинулися до нього i посадили-таки на фамiльне ложе. Притягши подушку, Стас пiдклав йому пiд спину i лише тепер пригорнув Оленку. Схоже, допомоги потребувала i вона.

— Дякую, небоже, що привiв мене до тями… — безбарвним голосом промовив Мироненко. — Думав, здихатиму-таки сьогоднi отут…

Усi четверо тiльки й могли, що мовчки розглядати його. Проковтнувши язик, вони застигли у нiякових позах, не знаючи, куди прилаштувати руки.

— Чого поставали? — наче нiчого не сталося, насилу розплющуючи набряклi очi, запитав Мироненко. — Посади людей. Ти ж господар… I дверi зачини, зимно. О… я ж увесь мокрий. Накинь щось на мене.

Ступор минав. Гащак рухав крісло, Стас обгортав ковдрою. А за кiлька хвилин уже гудiв чайник на плитi. I однаково всi мовчали.

— Живий я, живий, принаймнi зовні, — промовив Мироненко. — З середини вже почав помирати. Напевно, до ранку дiйшов би. Твоя «пукалка» оживила, чую — до тями приводить…

Дядько Тарас кивнув на покинутий пiстолет.

— Газовий, — сказав Стас, ховаючи зброю.

— Шкода, — спокiйно по-дiловому пожалкував нещодавнiй небіжчик. — Краще б справжнiй.

— Вам краще, а менi знову за ґрати й цього разу вже надовго. Про себе тiльки думаєте.

— Чому знову? — не зрозумiв Мироненко.

— А я там уже встиг побувати. Вашими зусиллями, до речi. Мене у смертi Йосипiвни звинуватили. Був у мене, як виявляється, мотив завдяки вашим витiвкам.

У голосi Стаса з'явилася злiсть. Нещодавнi фантастичнi вiдчуття минали, поступаючись мiсцем звичним.

— Нiла, Нiла… — гiрко промовив дядько Тарас. — Навiщо менi дiм… Навiщо було усе це затiвати, якщо її тепер немає.

Вiн плакав, затуливши долонею i без того набряклi очi. Кремезне тiло здригалося, притулене спиною до килима, який пророкував подiї.

— Лише сьогоднi дiзнався, — глибоко зiтхнув дядько. — Як тепер жити?! От скажи! Тепер тiльки туди дорога. Як сталося це? Хто? Знайшли? Ти знаєш?

— Не знайшли, — вiдповiв Стас. — Але я знаю.

— Хто?! — заревiв Мироненко. — Благаю, небоже, хто?

— Довго розповiдати, — зiтхнув Стас. — Може, вiдпочинете, заспокоїтеся, а там подумаємо, що i як далi. Правду казав старий — видно не свiтить менi звiдси вибратися…

— Зараз, — рiшуче промовив Мироненко, нахиляючись уперед. — Тут i зараз.

— Гаразд, — згодився Стас, — якщо пiсля усього ви здатнi розумiти. Її збив машиною Вiктор Коваленко, принаймнi пiд таким прiзвищем вiн числиться водiєм у франкiвськiй компанiї «Молочна країна». Возить йогурти. Збив службовим фургоном, навмисно. Я намагався, але… Врятувати її не було можливостi. Ви знаєте таку людину?

Мироненко мовчав, намагаючись зосередитись, облишивши емоцiї. Здавалося, до нього поверталося адекватне сприйняття. Схожа на клешню рука намацала поставлену Оленкою кружку.

— Не знаю. Який вiн iз себе? Фото немає?

— Фото вам не потрiбне, — сказав Стас. — Чоловiк цей як двi краплi води схожий на Iгоря Каширова з Коломиї. Його, сподiваюсь, ви знаєте? Гадаю, насправдi вони брати-близнюки.

Обличчя дядька Тараса змiнювалося просто на очах. Воно потемнiло. Навiть почорнiло, а очi, i без того маленькi, сховалися глибоко-глибоко. Вiн міркував, робив висновки i наче сам до себе хитав головою. Нiхто не наважувався заважати цьому процесу.

Доба входила у глибоку нiч. Усi розумiли, що прощальної п'янки вже не буде. Бiльше того — саме прощання вiдкладалося. Олена дивилися приречено. Ще годину тому вона вже уявляла у думках Вiнницю i радiла, що усi жахи позаду. Щойно її надiї розстанули. Щось подiбне вiдчував i Стас, проте мiг заприсягтися — розчарування не перевищувало решти вiдчуттiв. Адже азарт мисливця живе попри все у кожному чоловiковi, незалежно шкiдливий вiн з професiйного погляду, чи нi. Справу таки буде завершено. Оте невiдоме мучило б решту життя. А так… Поруч той, за допомогою кого зараз проллється свiтло.

— От тепер усе стало на мiсця, — зрештою промовив дядько Тарас. — Хто б мiг подумати… Пробач мене, хлопчику, що втяг тебе. Жив би зараз спокiйно у своїй Вiнницi й не знав клопоту. Пробач. Не хотiв я. Просто не було iншого виходу.

Вiн скинув з плечей ковдру i став на ноги.

— Нiчого, зi мною усе гаразд. Зараз я щось вам покажу. Принесу. I… в туалет. Що ти менi вколов? Лусну, не дiйду. Пожартував. Дiйду. Не хвилюйтеся.

Твердою ходою Мироненко посунув у коридор. Зараз. От i вiдкриється.

Нагiрний з Гащаком тiльки переглядалися мiж собою, не наважуючись дивитися на Стаса. Оленка скулилася на своєму крiслi у передчуттi гiршого. Втиснувшись поруч, Стас обiйняв її за плечi. Його вiдпустило. Пiсля того, що сталося пiвгодини тому… Хотiлося просто розрядити напруження.

— Горiлку без мене, певно, вже випили?

— Нi, — цiлком серйозно вiдповiв Гащак. — Студимо. Разом з варениками.

— Прекрасно. Зараз поставимо крапки над «i», а тодi… Я… потребую. Без перебiльшення.

— То це… — здавалося, Нагiрний нiяк не наважувався вимовити. — Мироненко?! Той, що помер? Директор музею?!

— Так виходить, — знизав плечима Стас. — А я коли його бачив? У дитинствi ще. Схожий, принаймні.

— Може… пiдстава яка? Його ж пiвмiста ховало! I закопували… Ви що, дурнi?

Усi з нiмим запитанням вирячились на Оленку.

— Вiн, — тихо помовила дiвчина. — Мироненко. Стасику, менi страшно.

— Ну, у будь-якому разi тепер уже не має бути страшно, — фiлософськи зауважив Гащак. — А от пiвгодини тому…

— То це ти його сам отут побачив?! Серед темряви? — зрештою дiйшло до Нагiрного. — Так?!

— Саме так.

— I ще й з газового пiстолета стрелив?!

— Схоже, так i було. Мужики, гляньте, я не сивий?

— Я б посивiв… — вражено промовив Нагiрний, розглядаючи його. — Кiно…

— Оце ти… за хлiбом… а сам… пообiцявши менi… знову головою у зашморг?

Оленка, схлипуючи, вiдвернулася.

— Ну, квiтко, чого ти? — але вона лише розпачливо хитала головою, зазираючи в очi коханого. — Ну, заспокойся. Зате тепер уже все проясниться. I тодi — до Вiнницi. А так би усе життя муляло i не давало…

— Менi здається, я нiколи не потраплю до тiєї Вiнницi.

— А у старого твого часом аденоми немає? — пожартував Гащак, розряджаючи нiякову ситуацiю i запобiгаючи сiмейнiй сварцi. — Сидить довго. Ти приводь, якщо що…

Вони перезирнулися. У коридор вибiгли усi. Гащак злетiв сходами догори i одразу затупав назад. Рвонули у пiдвал. Мироненка не було нiде. Усi висипали надвiр. Тихо. Вискочивши за хвiртку, Стас побiг вулицею. Хвилин за десять усi зiбралися у дворi.

— Ну що? Я аж туди бiгав, — вiдхекувався Гащак. — Немає.

— I до центру не пiшов. За руку треба було вести!

— Що за день… — скрушно промовив Стас. — За одним маразматиком годину лiтав. Той взагалi ледве лазить. I наче розчинився. Тепер цей.

— За яким? — не зрозумiв Нагiрний.

— Ратушняк приходив. Навiшав лапшi i зник. Отак само я за ним бiгав. Це ж вiн мене напоумив сюди зазирнути.

— Так може до Ратушняка й пiшов! — вигукнув Гащак. — Їдемо до старого! Давай, заводь.

— Стоп, а де наше таксi? — не зрозумiв Нагiрний. — Що вiн, падлюка, двох поважних лiкарiв покинув? Мав чекати!

— Яке таксi? — не зрозумiв Стас.

— Ну, ми ж на таксi приїхали. Оленка запiдозрила, що ти сюди подався. Ми усе покидали, таксi схопили й слiдом…

— Може дiд i забрав?

– Є на таксi рацiя?

— Нема, — похитали головою обидва. — Приватник-одинак.

— Машина яка — розвалюха? — з надiєю запитав Стас.

— Та нi. «Опельочок», ще новенький. А що?

— Пропало. О, Боже… — його аж хитнуло на ногах. — Я знаю, куди вiн поїхав!

До машини усi заскакували без команди. Двi величезнi сумки з Оленчиними речами, прилаштованi ззаду для поїздки, Нагiрний майже не цiлячись жбурнув у дверi будинку, репетуючи, щоб його зачекали. «Дев'яносто дев'ята» заскреготала колесами, залишаючи незачинену браму «будинку з привидами».