«Зараз дадуть… І один із них той, що він, Кобища, свого часу приховав…»

— Так… Останній вихідний дзвінок… Ось який номер… Зараз встановлять абонента.

— Не треба, — сказав Кобища, — це наш черговий. Внизу.

— Не слабо, — прокоментував Міщун. — Бігом униз — роздруківку дзвінків за… — Він назвав число.

Що ж, далі буде видно, як поводитися. А поки що майор лише кинув Міщунові:

— А вхідні?

— Так, вхідні дзвінки… Зараз… — Той продовжував тримати трубку біля вуха. Останній, прийнятий учора, номер міської телефонної мережі. Встановлюють абонента. Зараз…

Це сталося швидко.

— Білоденичі, маслозавод, — сказав есбеушник. І додав: — Бухгалтерія.

— У бухгалтерії такого підприємства, навіть якщо заводик невеличкий, повинно бути зо три-чотири комп’ютери та електронна скринька, тобто вихід на інтернет, — промовив Ігор, відірвавшись від монітора.

Тиша запала на кілька секунд.

— Ми туди, — смикнувся Кобища. — Вітю, спецназ, опергрупа — бігом, усі на виїзд.

До маслозаводу в Білоденичах було вісімдесят кілометрів, враховуючи й частину міста, яку належало здолати на шляху від управління. Скільки потрібно буде часу, щоб дістатися туди? Хлопці в камуфляжах уже вантажилися у РАФ, а опергрупу на чолі з Кобищею та Можейком чекали «Нива» та «дев’ятка».

Комп’ютерна спорожніла, біля моніторів залишилися самі програмісти, обговорюючи зрозумілою лише їм мовою деталі історії, як двоє наших хакерів зламали крутий європейський банк.

Міщун зім’яв у пальцях пачку «Бонда», дістав останню сигарету. На обличчі його застигла розчарована гримаса. Він не вірив, що той, хто прокрутив таку справу, чекатиме на місці ще цілу годину.

Випивши ще одну чашку кави, після якої, він був упевнений, до ранку заснути не вдасться, Борис пройшовся по кімнаті. Обличчя помалу переставало пашіти. Завтра. Відсипатиметься він завтра. Нехай на це піде навіть цілий день. А все буде завершено сьогодні. Зараз. Щойно подасть звістку Щорс. Цей новоявлений комп’ютерний геній. Що там Кевін Мітнік! Борис відчув захоплення його роботою, усвідомленням того, що їм обом вдалося зробити. І нехай основна роль у цьому була не його, чорта з два зміг би таке зробити цей нервовий, неврівноважений, хоч і геніальний Толя, якби не його, Борисова, настирливість, цілеспрямованість і рішучість. І хай там що, він мав підстави бути задоволеним собою.

Минуло майже двадцять хвилин з моменту, коли Борис усе згорнув. Толя мав телефонувати за півгодини, адже насамперед мусив навести лад у комп’ютерній системі заводу.

Взявши інший, учора куплений телефон, він почав сам набирати бухгалтерію маслозаводу. Схотілося зайвий раз переконатися, чи не переплутав карти, аби не підставити Щорса. І раптом, усередині все похололо від здогаду. Кілька днів тому, купуючи в Харкові квартиру для Наталі, Борис говорив зі Щорсом по телефону. З того самого номера, через який він щойно виходив у інтернет! Щоправда, тоді він ще не був «забороненим». Але що з того? Такий дзвінок уже відбувся! Сам Толик і казав про те, що мобілка у Білоденичах «не тягне», отже, телефонував з міського телефону. Тепер із цим нічого не можна зробити! Як Толик міг забути про таке? Як цей факт міг начисто вилетіти з їхніх голів? О Боже… Якщо Бориса вирахували в інтернеті протягом тієї хвилини, коли він з’єднувався з невидимкою, то, очевидно, комусь уже відома адреса, де переховується Щорс…

Перед очима попливло. А минуло вже тридцять п’ять хвилин після закінчення їхньої роботи. О Боже… Недаремно Щорс казав, що всі хакери, в тому числі й Мітнік, ловилися на якихось дурних, незграбних проколах. Ось і його прокол!

Тремтячими пальцями він набрав номер бухгалтерії. Не з’єднує. Ще раз… Ще… Нарешті пішов виклик. Борис відчував, як шалено калатає серце в очікуванні отого характерного звуку, коли беруть трубку на тому кінці. Ну! Давай!

Нарешті «рипнуло», і він почув:

— Алло! Слухаю, говоріть.

Усе наче обірвалося й полетіло в безодню.

Це був не Толя. Голос, який відповів, Борис упізнав би по будь-якому телефону.

Коли «дев’ятка», на якій їхали Кобища з Можейком, різко загальмувала біля прохідної Білоденичівського маслозаводу, «Нива» вже світила фарами, наздоганяючи її. Десь позаду був і РАФ. Вони не чекали нікого. Витягаючи на ходу посвідчення з внутрішньої кишені, майор заходив у маленьку будівлю прохідної з освітленими вікнами. Ноги спинилися самі. Охоронець у плямистій уніформі лежав, підібгавши ноги. З-під нього розплився струмок темної крові. Другий охоронець сидів під стіною, явно зіпертий на неї кимось, також мертвий.

Опергрупа та загін спецназу, перебігаючи, розсіювалися по освітленій території заводу, ось перші з них заскочили всередину. П’ятнадцятеро — це не надто багато, щоб охопити таку площу з усіма закамарками, але вони знали, що роблять. Майор залишився на прохідній сам. Усім нутром Кобища відчував, що зараз тут уже не знайдуть нікого. Вони завжди, постійно спізнювалися в цій справі, хоча й робили все можливе, діяли максимально швидко. Хакер випереджав їх завжди. Він завжди мислив на кілька кроків уперед. Хоча воно й не дивно. Якщо його мізки здатні були перемагати потужні комп’ютерні системи, то куди їм…

Хлопців постріляли зовсім недавно. Напевне, вже після того, як скінчилися перегони в інтернеті. Певна річ, не чотири-п’ять годин тому. Усе це, звісно, вони ще з’ясують. Скільки осіб тут було, в який час і з чого стріляли… Усе це справа техніки. Але не вірив зараз Кобища в те, що цього разу вдасться докопатися до суті.

Коли він увійшов до бухгалтерії, нічна зміна вже не працювала, а сиділа по кутках цехів, здивовано та перелякано вирячившись на спецназ. У бухгалтерії все було перекинуто догори дном. Ніяких комп’ютерів. Точніше, від комп’ютерів залишилися тільки монітори та клавіатура. Системні ж блоки ті, хто тут щойно побував, забрали з собою. Розкидані тумбочки, витягнуті шухляди столів. Зламані двері всіх приміщень адміністративної частини. Те саме в кабінеті головного бухгалтера. Про те, що тут відбувалося, нічна зміна не мала анінайменшого уявлення. Можейко вже викликав бригаду експертів.

Те, що на Хакера полює третя сила, для себе Кобища встановив давно. І те, що він зараз спостерігав, за всіма ознаками було наслідками їхніх зусиль. Розгардіяш вчинили щойно. Монітори у бухгалтерії ще були теплі, як, до речі, і трупи на прохідній. Ця чорна іронія напросилася мимоволі. Традиції було дотримано. Тільки хто подбав про це зараз?

Виходило, тут працювали цілу ніч. Працювали без перешкод. А наліт стався щойно. Якихось півгодини тому. Причому спрацювали оперативно.

І раптом йому відкрилася суть того, що він зараз спостерігав. Напевно, встановити це міг тільки він. Сівши на стілець, Кобища запалив. Дійсно, все трапилося саме так. Перебуваючи у себе в комп’ютерній, всі вони бачили, як працює Хакер. За п’ять хвилин до того, як вони виїхали сюди, на цих комп’ютерах ще працювали. Отже, процесори стояли на місці, а він тиснув на клавіші. Оцей гармидер було зчинено, поки вони діставалися до заводу. Проміжок становив п’ятдесят п’ять хвилин. Якби оті «треті» знали, де знаходиться Хакер, вони просто не дали б йому все зробити, приїхавши сюди раніше. Отже, не знали. А дізналися вже після того, як він припинив роботу. Практично одночасно зі слідчою групою. Висновок напрошувався недвозначний. Знову витік інформації, як і раніше. Тому він, Кобища, і спізнився знову. Хтось, хто був до Білоденичів ближче, отримав інформацію одночасно з ним і прибув сюди перший.

Він палив, не звертаючи ні на кого уваги, і лише відмахнувся від Можейка, який про щось питав. Думка його працювала в одному, єдино вірному зараз напрямку. Щоб установити, через кого просочилась інформація, не потрібно бути Шерлоком Холмсом. У комп’ютерній залишилися всі троє програмістів плюс Міщун зі своїм помічником. Усі вони були прикуті до моніторів і робили одну справу. Ніхто звідти не міг видати інформацію «наліво». Вони з Можейком та інші оперативники одночасно спустилися вниз і сіли по машинах. На самоті залишився тільки Панасюк. Із самого початку він наче й не брав участі в процесі, лише спостерігав. І — Кобища міг заприсягтися — вийшов найпершим із усіх. Дзвінок куди потрібно з повідомленням адреси маслозаводу зайняв би в нього кілька секунд. А третя сила, судячи з попередніх даних, являє собою доволі потужний механізм. До того ж, очевидно, вона мала неабиякий стимул. Безперечно, йшлося про величезні гроші. Тому не було б нічого дивного, якби такі собі боєздатні та надзвичайно мобільні групи, що належали їй, були розкидані по всій області. І та, що виявилася найближчою до злощасного маслозаводу, отримала повідомлення і за кілька хвилин рвонула туди. Застрелити двох охоронців і вичистити бухгалтерію — на це потрібно небагато часу. Навіть у випадку, якщо вони не взяли Хакера, перетрушувати весь заводик для них не мало сенсу, адже Хакер був упевнений, що на нього не вийдуть, тому навряд чи ховав би щось. Швидше за все, припинив роботу і миттєво зник, а тоді вони лише облизнулися, позабиравши про всяк випадок комп’ютери та дискети, які познаходили. Якщо ж їм пощастило взяти цього зухвальця, то… То йому, Кобищі, зробити це вже не світить. Раптом він усвідомив, що саме це питання зараз вийшло для нього на перший план, хоча логічно було у першу чергу перейматися іншим. Чи спізнилися «треті» так само, як і він?