— Щоб я здох, — сказав якось Ігор, — якщо це він і валив усіх з «Беретти».

На запитальний погляд Кобищі він же й пояснив:

— Як на мене, неможливо бути однаковим віртуозом у таких кардинально протилежних речах. Це вже фантастика. Хоч у кіно показуй…

— Що там — без варіантів? — запитав Міщун.

— Без варіантів, — зітхнув Карпович. — Вислизає.

— Та воно все одно нічого не дасть, — додав Ігор, — навіть якщо й накриємо його отой найперший сервер, через який він плутає сліди. Він туди також по-піратськи вдерся. Там не знають ніяких його координат…

— І що — ніякої перспективи? — запитав майор.

— Практично, — відповів Ігор. — Хіба що…

— Що ж ми зовсім безсилі? — обурився есбеушник.

— Хакер… — пояснив Карпович. — Їх роками ловлять.

Кобища дістав сигарету, хоч під стелею і так уже висіла хмара.

Панасюк міряв кроками кімнату й сопів, не промовляючи ні слова. Спочатку він ще кидав якісь репліки, а тепер зовсім замовк.

Усі вони, здавалося, чекали лише одного — коли цей комп’ютерний зухвалець припинить спроби й дасть їм можливість розійтися по домівках.

Ситуація змінилася несподівано.

— Глянь, — вигукнув Карпович, — не спи, з’явився ще один гість! Відстежуємо!

Усі скупчилися біля комп’ютерів, втупились у монітори, хоча все одно нічого не розуміли.

— Засік?

— Є, визначаємо.

— Бляха… Він увійшов!

— Ще ні. Але вони не можуть блокувати!

— Нічого подібного. Система заблокована, а він уже там. Він входить. Бачиш, частина мережі не блокується. Все, гайки! Вони не можуть її вирубати!

— Зараз повністю вирубляться. Усе знеструмлять. У них нема іншого виходу — інакше кранти.

— Нічого не дасть. Вони вже робили це. Я зрозумів. Там вірус, — сказав Карпович. — Шановні, там вірус! Він входить у програму свого вірусу, інстальованого туди давно. Очевидно, вони навчилися якось блокувати вхід, і він довгий час не міг увійти туди, а зараз… Глянь!

— Усе, їм гаплик… — звісно, Ігор промовив інше слово, яке точніше відображало міру катастрофи у комп’ютерній мережі банку.

— Що? Поясніть щось! — не втримався Кобища.

Але всі троє хлопців бігали пальцями по клавіатурі й не звертали на вищі чини ніякої уваги.

Панасюк також проштовхався до екрана й тепер їв очима незрозумілі таблиці та символи, дихаючи в потилицю Карповичу.

— Є, — сказав Ігор. — Гадом буду, є! Але він, сука, вже скінчив.

— Нічого, — сказав Карпович. — Звідки він?

— Зараз…

— Що відбувається? — насів на них тепер уже Міщун.

— Усе дуже просто, — пояснив Карпович. — Той, хто бомбив мережу, робив відволікаючий маневр для банківських систем захисту. А коли настав сприятливий момент, увійшов паралельно з іншого комп’ютера. Я, наприклад, ще не повністю усвідомив у деталях цей механізм, але сто відсотків, увійшли в мережу з іншої машини. Або він же, маючи поруч із собою другий, окремо під’єднаний комп’ютер, або хтось інший — напарник. І йому це вдалося. У банку взагалі, коли це зрозуміли, вирубили всю систему, напевно, навіть знеструмили. Уявляєте, які це збитки? Але це нічого не дало. Це вірус. Він несе на собі всю інформацію банківської мережі. Тепер вважайте, Хакер має у розпорядженні матрицю всієї їхньої системи! Вони можуть навіть молотками все порозбивати — пізно. Їм кранти. Все. Вважайте, цього банку більше не існує.

— Тільки не розумію, — додав Ігор, — чому він увійшов і наче зник? Було видно, що увійшов, а потім…

— Якийсь новий вірус, — знизав плечима Карпович. — Інших пояснень немає. Він не визначається нічим.

— А другий! Спільник його! — несподівано вигукнув Міщун. — Ти кажеш, через інший комп’ютер! А простежити?

— Що ми й робимо. Встигли засікти, — сказав Карпович. — Він уже не працює, але принаймні один сервер встановимо. Зараз…

На якусь хвилину запанувала тиша, а потім Ігор спантеличено промовив:

— Йо-ма-йо… Він же тут!

— Де тут?!

— Вхід через наш сервер! Офіційно! Бі-джей Інтернет Провайд! Це ж у нашому місті! Наш провайдер! Напарник входив у мережу через… На сервері є його дані — принаймні номер телефону!

— Де той сервер? — кричав Кобища.

— Ось, — Карпович уже вивів на екран дані про провайдера, — Вовчинецька, двадцять шість. Бі-джей Інтернет Провайд.

— Борю! — озвався Кобища до Сердюка. — Бігом туди! Кулею! Номер телефону цього…

— Хакера, — підказав Можейко.

А Сердюк із Величком уже летіли сходами донизу, лякаючи тупотінням чергового, який тихенько дрімав на пульті.

Це сталося якось саме собою. Не на публіку, адже ніякої публіки не було. Ноги розігнулися самі, відсунувши стілець, на якому сидів, а рука сама злетіла догори.

— Й-й-йес-с!!!

Напевно, так робили всі хакери, досягаючи успіху. Принаймні цієї миті Борисові так здавалося. Бліде обличчя його пашіло, очі сяяли.

— Й-йес-с!

Монітор перестав кидатися написами, і на ньому застиг останній:

Вхід до системи невидимки завершено. Комп'ютерна мережа, до якої інстальовано вірус, вимкнута користувачем з метою захисту від зламу. У зв'язку з цим створено матрицю мережі «Трансєвроінвест», яка існує автономно від основної на повному забезпеченні невидимки. Проведено повне тестування системи. Захист від зовнішніх впливів абсолютний.

Наталя стояла у дверях, розбуджена цими вигуками, і злякано дивилася, на нього. Борис хитався на ногах, проте у погляді, позі, відчувалася якась божевільна ейфорія.

— Все, — сказав він. — Справу зроблено.

Вона не відповіла нічого. Лише коротко глянула на нього і зачинила за собою двері. Опускаючись на стілець, Борис натис ПРИПИНИТИ. Робота припинялася. До тієї миті, коли вони вирішать, як вірно вчинити з тим, що мали. Миттєво вийшовши з програми, Борис вимкнув комп’ютер. У цьому захопленні він і так зробив це на кілька секунд пізніше. А можливо, й хвилин. Він не очікував, що за спиною з’явиться Наталя. І це затримало його. Потрібно було тихіше кричати. Нічого. Вони там однаково нічого не встигнуть.

Він вимкнув мобільний телефон. Вимкнув повністю, перервавши його живлення й загасивши табло. Усе. Зажеріться. Тепер шляхів до нього не існує. А в комп’ютері, який зараз спить, чаїться таке, що робить його без перебільшення таким собі центром території розміром з Україну разом із Бельгією, а може, й більшої. Борис не знав, як назвав це диво покійний Олег Маліцький, перед тим як продати йому, тому й не міг оцінити, що той наче у воду дивився, хоч і був далекий від передбачення, що ця машина дійсно може стати чиїмось Армагеддоном.

Хвилини тяглися довго, і ось нарешті телефон у комп’ютерній задзвонив. Капітан Віктор Можейко, зірвавши трубку, без зайвих слів почав водити ручкою, з-під якої на папері народжувався доволі довгий номер із одинадцяти цифр. Воно й не дивно, адже вихід Хакера в інтернет здійснювався через мобільний телефон.

Кобища прочитав номер уголос і простяг трубку Міщунові. Це знову був той самий номер. Той, із якого телефонував невідомий, що назвався Хакером, і про це навіть тепер знав лише майор. Той самий, що фігурував у більш ніж дивному оголошенні в інтернеті. От тепер закрутиться… І Кобища відчув, що не встигає. А Міщун уже набирав номер на своєму мобільному. До операції готувалися і, знаючи, про що йтиметься, направили відповідних людей до обласного вузла телефонної мережі та на ретранслятор мобільного зв’язку. Начальники цих установ були попереджені працівниками СБУ, їм пред’явили відповідні санкції, і тепер не існувало ніяких перепон для миттєвого визначення їхніх абонентів.

Усі завмерли, коли підполковник коротко перемовлявся з колегами, що чергували там.

— Так, — нарешті сказав він, — абонент, якому належить номер, знаходиться орієнтовно в Нововасилівському мікрорайоні — зв’язувався через Нововасилівський ретранслятор. Телефон щойно вимкнув. Так що застосовувати ще якісь пошукові методи не вдасться. Зараз дадуть його дзвінки…