— Цікаво… — промовив Борис. — І що, ти ніяк не міг потрапити туди заново?

— А як? — здивувався Щорс. — Комп’ютерний вірус позбавлений синівських почуттів, дарма що я його створив. Звісно, якби я попрацював з ним добряче, щось би вдіяв. Але… Я ж кажу — там також не тупаки. Вони швидко нас вистежили і почали блокувати всю систему, щойно я заходив у свою програму. Зайти у вірус, знаючи логін та пароль, — це секунди, а зламувати його — години, а може, й дні… А ще вони почали мене відслідковувати в інтернеті. Довелося плутати сліди, а це зайвий клопіт. До того ж старий маразматик наполіг, щоб коди були такими громіздкими, аби ніхто не підібрав. Коди являли собою… ну, ти, напевно, бачив.

— Читав, — підтвердив Борис. — Охота було стільки набирати!

— А хто набирав? — здивувався Щорс. — Витяг з інтернету перше, що трапилося під руку. На кожну дискету по шматку тексту. Ось і все.

— І опечатки теж з інтернету?

— Які опечатки? — здивувався Толя.

— На кожній дискеті акурат одна опечатка: пропущено літеру.

— От, бісова душа… — вилаявся Щорс. — Очевидно, це і є новий пароль.

— Схоже на те. Так що пароль — «данісімо», дарую.

— «Данісімо»? З одним «с»? Вісім букв. А чому саме в такій послідовності?

— Я гадав, така комбінація дає найбільш упорядковане звучання. А потім… саме в такому порядку лежали дискети.

— Дійсно, — погодився Щорс. — Старий був не зовсім тупак. Що ж тепер робити? Просто віддати коди — не вихід.

— Тоді пропоную інший варіант — оприлюднити все це. Ти ж можеш ніби… ну, скопіювати всі ці механізми, рахунки… — не знаю, як правильно висловитися — собі у комп’ютер, а потім направити в газети, наприклад, у міліцію… Ну, куди завгодно — в податкову поліцію, фінвідділ… Президенту, нарешті! Щоб неможливо було зам’яти справу. А потім дати їм усім код. І хай припиняють це божевілля. У них так задниці змокнуть, що їм буде вже не до тебе. Га?

— У принципі це можливо, але… — Щорс задумався. — Це не гарантує безпеки. Мені й далі доведеться переховуватися. До того ж… Я зараз у такому місці сиджу, що… навіть комп’ютера людського не маю! Це треба працювати звідкись. Потрібен гарний комп’ютер з виходом у інтернет…

— Стоп, — не зрозумів Борис, — як це не маєш? А як же ти тоді вийшов на мене? Ти повинен був працювати в інтернеті, щоб побачити оголошення!

Очі Толі забігали, він зітхнув:

— Я тут сиджу, як бабак у норі, носа боюся вистромити. Ну, не можу я розповісти, де ховаюся. Це моє життя, розумієш? А комп’ютер… На цьому мотлоху я боюся взагалі кудись потикатися. Вичислити можуть, як два пальці…

— А через мобільний? — запитав Борис. — Я ж так працював, коли тебе знайшов. Хоч і боявся, що мене можуть вичислити.

— Можна й через мобільний… Але ти не потягнеш. А сам я нікуди не піду, — заперечив Щорс. — І де ховаюся, нікому не скажу. Я взагалі перетворився на неврастеніка.

Розмова точилася довго. День почав хилитися до вечора, і Борис відчув кволість та тремтіння в руках. І все-таки йому вдалося багато в чому переконати свого нового знайомого. Очі Толі перестали безпорадно бігати, і він дедалі більше думав, намагаючись знайти вихід із ситуації. Сонце ладналося сховатися за обрій.

— Чорт забирай… — заговорив по паузі Щорс. — Моторошно стає, як уявлю… Знаєш, колись, ще зовсім дитиною, я ловив метеликів. Мені батько сачок такий подарував. Довго ловив. А потім метеликів набридло і схотілося чогось цікавішого. А на траву сів здоровезний жовтий шершень. Бачив колись? Завбільшки як три оси. Я візьми та накрий його сачком. Мовляв, і тебе, страшного, зловив. А він гуде під сачком, і я вже не знаю, що далі робити. Думаю, підніму сачок, щоб його витрусити, а він візьме і вкусить мене. І покинути сачок новий шкода. Сиджу і плачу… Так, згадалося чогось. От як зараз… Відпустив би їх, нехай би далі свої справи крутили. Навіщо зачіпав? Це вже не шершень. Ці не пробачать.

— Досить лірики, — похмуро промовив Борис. — Я за день або два вшиваюся. Хочеш щось робити, потрібна допомога — кажи. А ні — бувай здоровий, ховайся далі, тепер уже разом із дискетами. Ну?

— Треба щось робити, — важко зітхнув Щорс. — Тільки от як…

— Так, як і раніше. Заходь у свого невидимку — коди тепер маєш, визнає за свого. А далі тобі вирішувати — оприлюднювати цю справу чи подарувати їм. Я б не подарував. Однаково ти залишаєшся свідком. Знайдуть — сам розумієш.

— Розумію, — погодився той. — Слухай, а тобі який інтерес у цьому? Для чого ти збираєшся вставлятися?

— Довго пояснювати, — відмахнувся Борис. — Тобі зі своїх би проблем вилізти. Навіщо чужі? А в мене інтересу, твоя правда, лишилося в цій справі небагато.

— Гаразд, — погодився Щорс, намагаючись зосередитися. — Добре… Однаково нічого не лишається. Зараза… Закурив би…

Він підняв із землі свій же недопалок — один із небагатьох, на якому ще залишався якийсь сантиметр, і спромігся зробити дві затяжки. Можливо, саме від цього у ньому з’явилася рішучість.

— Значить, так, — сказав він, — я довго думав над цим, не тільки сьогодні. Щойно я спробую лише увійти до своєї програми, вони почнуть мене серйозно товкти, а водночас і відстежувати в інтернеті. Чим це скінчиться, важко сказати. Вони там стільки часу також склавши руки не сидять. Може, вже й винайшли щось більш радикальне. Щоб змагатися з ними, потрібна потужна машина, а в мене самий непотріб. — Подумавши, він додав: — Я в одній організації переховуюся. Так, одна добра душа там працює. Вночі нікого немає, тоді я виходжу зі схованки, відчиняю бухгалтерію і блукаю в інтернеті. А вдень сплю у підвалі. Так ось, щоб ми могли щось вдіяти, працюватимемо вдвох. Ти зі своєї машини, а я з бухгалтерії. Саме ти робитимеш основну справу. Я, маючи логін та пароль до невидимки, спробую увійти туди зі своєї машини. Вони відразу на мене накинуться, і тоді я з ними трішки пограюся. Звісно, з таким мотлохом, як на маслозаводі… — Він затнувся, розуміючи, що назвав місце свого перебування.

— Годі вже тобі здригатися, — заспокоїв його Борис. — Давай далі про мотлох.

— Важко буде, — зітхнув Толик. — Гадаю, вони швидко притиснуть мене. Але ти за той час увійдеш у програму й активізуєш її. Розумієш, для цього потрібна потужна машина. Зі своїми я не впораюся.

— А я зможу?

— А там немає що могти, — заспокоїв Щорс. — Я завантажу твій комп’ютер відповідними програмами. Сьогодні або завтра. Твою і одну з моїх машин ми об’єднаємо в мережу, ізольовану від усіх. Тобі потім лишиться тільки на кнопки тиснути. До речі, яка в тебе машина?

— Третій «Пентіум».

— Більш ніж достатньо.

— Так вони й на мене вийдуть…

— На тебе не вийдуть, — упевнено сказав Толя. — Твій комп’ютер працюватиме в інтернеті лише кілька хвилин, та й то через мобільний. А я працюватиму з бухгалтерії на двох машинах. Одна шукатиме невидимку у Брюсселі, а друга триматиме зв’язок із тобою. Обидві ж мої машини між собою будуть роз’єднані, отже, нашого з тобою зв’язку звідти також ніяк не простежать.

— Виходить, я дійсно, наче справжній хакер, «зроблю» їх? — уточнив Борис.

— Виходить, — розвів руками Щорс. — Як казала одна розумна людина, у світі нема й не може бути способів надійно захистити себе від зламу, адже завжди знайдуться люди, здатні подолати найдосконаліший захист.

— І хто ж це сказав?

— Кевін Мітнік. Хакер-легенда, останній лицар віртуальних нетрів. Останній представник старої школи. Теперішні хакери — люди без принципів, без етики, моралі. Вони не створили нічого свого, а лише користуються чиїмось. Справжні «беспредєльщики». Таким легше вижити. А герої комп’ютерної революції, такі як Мітнік, просто вимерли. Той, хто живе за певними принципами, більш вразливий, навіть якщо геній.

— І його впіймали? — уточнив Борис. — На чому ж?

Щорс криво посміхнувся.

— За телефон забув заплатити. Почали розшифровувати рахунки і вийшли на рід його занять. Усі великі хакери горіли на подібних дурницях. Гаразд, Бог із ним, з Мітніком, — зітхнув Щорс. — Маслозавод доведеться залишити, а шкода, там хоч з голоду не помреш. А мені однаково ще хоча б зо два місяці доведеться ховатися. Гаразд. — Він скуйовдив волосся й рішуче промовив: — Завтра виходимо на зв’язок. Чекай, а в тебе є телефон, крім мобільного?