— То це і є мої дискети?

— Вони.

— А чому тоді їх вісім? Де ще одна?

— Її втратив цей старий пердун. Хотів спробувати ще раз те саме. Але реакція не та. Словом, ми забарилися, і там, у Брюсселі, встигли гроші хапнути. Відразу «капнуло» і в нас.

— Н-да… — розпачливо пробурмотів Борис. — Ну, а тебе сумління не мучило? Просто цікаво… Га? Це ж купа народу не мала за що шматка хліба купити…

— Однаково їх місяцями затримують, — виправдався Щорс. — На місяць більше — на місяць менше… До того ж мене так життя скрутило на той момент, що я взагалі забув про таке поняття, як совість. А ти… — Він затнувся.

— Що — я? — не зрозумів Борис.

— А ти, виходить, совісний кілер?

— Ну, я принаймні цього поняття не втратив. І свої особисті проблеми завжди намагався вирішувати так, щоб якнайменше страждали інші.

Щорс мовчав.

— Гаразд, це я так… Твоє сумління — твоя особиста справа. Давай далі.

— А що далі? — Толя припалив нову сигарету, очевидно, відходячи від думок про сумління. — Нарешті він повірив. Тоді я сказав, що дам йому коди взамін на повне відпущення. Він погодився, але тепер уже я не вірив йому. Цей пацюк міг знову почати діставати мене за першої нагоди, тим паче, ми разом тепер були зав’язані в таких справах… Я поставив умову — закордонний паспорт і квиток до Штатів. Спочатку він покрутив пальцем біля скроні й сказав, що за мною штрафбат плаче, а потім… Розумієш, є схиблені, які марки збирають, є — рибу ловлять… Такий ідіот може за якусь круту марку півжиття віддати. Розумієш? Очевидно, ця «розвага» була єдиною і найбільшою в його житті, якого, з огляду на вік та болячки, залишалося все менше. Очевидно, те, що я давав йому, мало вінчати його… мистецтво свого роду. Тримати на гачку стільки людей, установ!

— Розумію, — сказав Борис. — Добре розумію.

— А про які суми йшлося! Він мав у своєму розпорядженні гроші, щоб організувати мені це. Він погодився. Щоправда, існував ще один незручний момент. Обидва ми, звісно, не довіряли один одному і боялися підступу з боку іншого. Тому, коли документи були готові, домовилися так: зустрічаємося в аеропорту перед літаком і обмінюємося. Я йому повний доступ до невидимки з кодами інактивації, він мені — паспорт та квиток. Я сідаю в літак, і в нього залишається близько трьох годин, щоб перевірити достовірність отриманої інформації. Якби я обдурив його і дав туфту, він знав, куди повідомити про те, хто я такий і куди лечу. Напевно, мене б уже там чекали: квиток навмисно брався через Брюссель, де літак робив посадку. У свою чергу, і я б міг здати його, якби він заклав мене. Одним словом, ризик залишався попри все, але ми були зацікавлені в тому, щоб у майбутньому кожен жив тихо та мирно займався своїми справами.

Толя розпачливо похитав головою, очевидно, ще раз переживаючи все це. Борис мовчки чекав.

— І я вже серйозно починав вірити, що скоро забуду це, як страшний сон. Дійсно, вже бачив себе у Чикаго… А він не прийшов. Коли до літака залишилося п’ятнадцять хвилин, я запанікував. Подзвонив йому додому, але його не було. Я смикався в усі боки, але… Що я міг зробити? А невдовзі літак здійнявся у повітря. З порожнім місцем, де мав сидіти я. Почекавши ще півгодини, я поїхав до нього. Двері зачинені, нікого. Я дзвонив, стукав, як навіжений. А потім зрозумів, що ця паскуда знову, вкотре вже мене кинула, і можливо, мене вже шукають.

— Якого, ти кажеш, числа це було? — запитав Борис.

— Дванадцятого липня. О шістнадцятій двадцять я мав вилітати.

— І дзвонив ти тричі підряд подовгу…

— Так… — Щорс підвів здивовані очі. — Ти… що, був там?

— Був, — відповів Борис. — І родич твій також був. Тільки на той момент він уже не міг тобі нічим допомогти. Тому й не прийшов до літака.

— О Боже… — це злетіло з його вуст із розпачем та приреченістю. — То це ти?! О Боже… Ти мене поховав… Ні, я сам себе поховав!

Щорс упав обличчям у бурячиння і почав був товкти по землі кулаком, але потім плечі його кілька разів здригнулися й він затих.

Борис мовчки сидів поруч, не чіпаючи його. А коли той підвівся, Борис побачив зовсім згаслий погляд. Тремтячими пальцями припаливши сигарету, він затягся глибоко й відчайдушно. Очевидно, частково це допомогло, бо відразу після цього Борис почув:

— Я сам винен. Якби не моя істерика в аеропорту… Якби я не був психом… Ти розумієш? Коли його не стало, для мене автоматично все закінчилося! Увесь цей шантаж! На хріна мені було Чикаго?! Я й тут міг жити спокійно! О Боже… Мені потрібно було просто сісти й зачекати — кілька днів. Я б дізнався, що його немає. Потім усе трохи вляглося б. Я навіть міг, нічим не ризикуючи, віддати їм той сраний код або знищити невидимку. І все! Розумієш? Я міг далі жити спокійно! Але я сам, коли психував у аеропорту… Я ж думав, що старий мене підставив! Доганяєш? І вирішив — ти так? То на тобі у відповідь!

Щорс перевів подих.

— Годину, як дурний, я товк у його двері, потім кілька днів телефонував… А потім… пішов і скинув їм, тобто брюссельському банку, на електронну скриньку повідомлення — мовляв, ваші рахунки загарбав такий-то і такий-то… у нього коди для розблокування і так далі. Адресу вказав… Розумієш, що я зробив? Сам собі могилу викопав. Вони почали шукати мерця, потім його дискети… Тепер вони не заспокояться, адже знають, у якому напрямку шукати!

— Отже, хлопці Монгола шукали в Наталі код для твого невидимки, — сам до себе промовив Борис.

— Якого Монгола? — Щорс підвів очі.

— Кримінальний авторитет такий, — пояснив Борис. — Очевидно, його залучили ті твої «позичальники грошей» для силових дій. Вони й зараз риють всюди, де можливо.

— І тітку Віру вони?

— Гадаю, так. Хто ж іще?

— Отже, вони й зараз мене шукають… Тітку, напевно, добряче порозпитували, перш ніж убити…

Він затулив обличчя руками.

— Толю, — сказав Борис. — Я так розумію, найкращий вихід зараз — вилучити вірус із їхньої системи. Якщо вони отримають доступ до рахунків, одразу заспокояться. Чи не так?

— З одного боку, так, — погодився Щорс, а з другого… Вони, напевно, підозрюють, що мені відомий механізм їхніх незаконних оборудок. Там також не дурні програмісти сидять. Знаєш, яка там служба безпеки? Як я після цього житиму? Уявляєш, я фактично є свідком того, як дехто з чиновників поцупив купу грошей! Мільйони! Та зараз за пару сотень на шматки ріжуть! А тут… Кілька годин мені забракло, щоб заспокоїтися, і тоді я б не накоїв таких дурниць! О Господи!

— Перестань, — обірвав його Борис. — А чому ти раніше не скористався цим шляхом? Ти ж мав коди! Взагалі, я так розумію: якщо обмін між вами в аеропорту не відбувся, дискети мали б бути в тебе. Чому ж вони були в Ромазана?

— Є один нюанс, — пояснив Щорс. — Після того, як ми домовилися, я мусив дати йому якісь гарантії, що не скористаюся цим сам. Старий категорично наполягав на цьому. Вхід наш до мережі банку здійснювався лише через невидимку: я називав свій логін, на який він відзивався. Тоді я вводив пароль і потрапляв до своєї програми. І вже тоді при потребі можна було ввести відповідний код, після чого невидимка звільняв частину банківського рахунка. Входити і виходити можна було скільки завгодно, адже вірус не визначався їхньою системою. Старий, якому довелося засвоїти комп’ютерні ази, натренувався проникати туди і в принципі міг це робити самостійно. Так от, йому заманулося змінити пароль. Причому зловив мене досить майстерно. Ми сиділи за комп’ютером, відпрацьовували його навички, коли він раптом запитав, чи може бути пароль якимось іншим. Без задньої думки я вивів на екран механізм його зміни, і коли там висвітилося «введіть новий пароль», він заявив, що зробить це сам, що, мовляв, це потрібно, аби я його не обдурив. Куди мені було подітися? Якби знати заздалегідь, я б вигадав якісь елементарні хитрощі й залишився б при всіх козирях. А так… Словом, довелося відвернутися, поки він тиснув на клавіші. Після цього Невидимка вже не визнавав мене за свого. Щоправда, і я відвоював деякі власні права, змінивши логін. Тепер жоден із нас окремо не мав влади над вірусом, оскільки він не знав логіна, я — пароля. При зустрічі в аеропорту я мав сказати йому логін. Самі ж дискети були в нього.