— Але найцікавіше те, як цей «Невідомий» розміщував свої оголошення на цих сайтах, яких знаєте скільки? Вгадайте! Сто шістдесят чотири.

— Як? — мимоволі ковтнув Кобища.

— А так само, як і писав автограф на стіні печери. Говорячи вашою термінологією — почерк. Можна було знову ж таки застосувати відповідну програму, і вона хвилин за п’ять розмістила б аналогічне оголошення на всіх ста шістдесяти чотирьох сайтах. Уявляєте? Це елементарно. П’ять хвилин — і роботу зроблено. Замість цього він заходить на кожен сайт окремо і набирає цю нісенітницю заново. Знаєте, скільки часу він на це вбив? Я пробував. Надрукував так десять штук і засік час. Із моїми навичками користування машиною можна впоратися за добу. Він, гадаю, промучився зо три. Що скажете? Хіба не почерк?

— Н-да…

Це майорові дійсно починало подобатися.

— Але і це ще не все, — продовжував радувати його Карпович. — Запустивши цю загадкову фразу до наших пошукових програм, я встановив ще одне місце, де подруга дитинства розшукує ветерана.

— І де ж?

— На сайтах «Радіо».

— Якого радіо?

— Сайти спеціальної літератури. Радіо — галузь. Журнали, електроніка, схеми всілякі… отаке, словом.

— Дуже цікаво… — промовив майор. — Ветеран війни, не виключено, навіть громадянської… «червоний командарм»… саме громадянською віддає… Скільки йому повинно бути? При цьому дідусь ще гуляє в інтернеті, цікавиться книжками — це ще сяк-так… і навіть електронікою… І що на всіх радіосайтах те саме?

— Ні, — відповів Карпович. — Там він ще не додумався, як обійти програму-фільтр: з ними важче, оскільки галузь специфічна. Поки що він припинив ці спроби. Одну з них я ще застав учора.

— І як його засікти?

— Ну, тут є свої проблеми. Але якщо він ще працюватиме в інтернеті, то можливість така з’явиться. Якби трохи раніше було встигнути… Якби натрапити на нього, коли він ще працював. Було б усе інакше. Гадаю, міг би й у наручниках уже бути. А він замовк якраз у цей момент і поки що носа більше не потикає.

— А це також його почерк, — в’їдливо промовив майор. — Ми вже не раз вираховували місця його перебування, а тільки приїздили брати, виявлялося, що він також щойно здимів. Ну от щойно! Ще чайники на плиті, трупи на підлозі теплі були. Розумієш? Тупак тупаком. От-от накриємо. А він щоразу тільки-тільки скінчив своє. Почерк. — Кобища розвів руками. — Може, він і припинив, тому що ти почав товктися біля нього та надто голосно тупати.

— Гм… — Карпович посунув окуляри на переніссі. — Аналогія ваша, взагалі-то, не надто вдала.

— Ну чому? Може, він такий самий хакер, як і кілер. Може, ти тільки-но програмку свою складав, а він тебе вже чув і розважався до останньої миті, розпихаючи ідіотські об’явки три дні підряд, щоб ти думав, який він дурний. А щойно ти його намацав, він принишк і посміюється. Як ти кажеш — за дві вулиці від нас…

— Ні, цього не може бути, — цілком серйозно і впевнено промовив Карпович.

— Ну чому ж не може? Ми також його лохом вважали, поки він театр показував. А на минулому тижні засандалив Великого Друзя межи очі, а сам випарувався. І навіть гільзу встиг прибрати!

Кобища несподівано підвівся й заходив по комп’ютерній.

— Так-так… То ти стережеш його?

— Програмки наші його стережуть.

— І знатимеш, як тільки він знову вийде?

— Знатиму…

— То роби щось, не спи! — Майор цієї миті був схожий на дитину, яка бачила щось дуже бажане, але не мала змоги отримати. Та відразу він опанував себе.

— Думайте зі свого боку, — порадив Карпович, — аналізуйте ці дані, розробляйте якісь версії, діліться зі мною… Тоді, можливо, з’явиться нагода ще щось застосувати.

— А телефон? — раптом скинувся майор. — Там же телефон вказаний. Мобільний, правда? Ви не дзвонили по ньому?

— Ну, це вже не моя компетенція…

Кобища вийшов з комп’ютерної «завантажений» настільки, що голова йшла обертом. Номер мобільного, вказаний в оголошенні, був тим, із якого телефонував Хакер. Певна стурбованість змальовувалася і на невиразному обличчі Карповича. Якийсь час він сидів, зігнутий над клавіатурою, не дивлячись на монітор, міркуючи, чи не сказав щойно майорові чогось зайвого. Такого, з чого той міг би здогадатися, що на книжкових сайтах він товчеться вже не перший день і що спрямувала його туди аж ніяк не власноруч створена дотепна пошукова програма.

Важкий цигарковий дим висів коромислом у просторому кабінеті начальника. Саме тут відбувалася незапланована нарада слідчої групи. Усі її члени досить емоційно вирішували одне питання, а майор Кобища, поглядаючи на них, періодично випадав з цього процесу, відволікаючись на інше. Голова його не могла впоратися з думками. І причини для цього були більш ніж серйозні.

За столом сиділо чоловік десять, які сперечалися, висуваючи свої аргументи. І хтось із них… Очевидно, через когось із них відбувався витік інформації. Отже, обговорюване зараз може стати надбанням того, хто не повинен цього знати.

Після встановлення для себе факту просочування інформації майор довго мучився припущеннями щодо особи, через яку воно відбувається. Він особисто знав усіх цих людей. Вони були перевірені часом і практикою. Лише один якось випадав із цього ансамблю. Карпович. Знав його майор найменше, від нього завжди віяло якимись недомовками. Він був не те що слизький, але… Закритий, немов та комп’ютерна програма. Всі підозри майора завжди сходилися на ньому. Щоправда, від цього не зменшувалася їх безпідставність. І все-таки…

Одного разу, заснувши аж над ранок, майор побачив сон, у якому Птеродактиль і був тим самим Хакером. Усе склалося десь на підсвідомому рівні. Безперечно, Кобища розумів, що сновидіння — не підстава для такої версії. Та попри це… Якби воно відбувалося насправді, ловити злочинця можна було б довго та безуспішно. Кобища колись уже казав начальникові про недовіру до програміста. Панасюк відповів тоді, що того залучено з його особистої рекомендації. Тепер майор дозволив собі ще раз висловити обережні побоювання. Мови про витікання інформації не було, адже до кола підозрюваних для нього входили всі, включаючи й генерала. Розмови не вийшло. Можливо, для неї було обрано невдалий момент: начальник був не в гуморі, тому просто обірвав свого підлеглого.

— Я не згоден, — доводив свою позицію Можейко. — Як ви не розумієте? Ми не ризикуємо практично нічим! Телефон фігурує на стількох сайтах! Будь-хто може зняти трубку й зателефонувати. Просто, щоб спитати, де він викопав таку ідіотську книжку. Ви думаєте, досі по ньому ще ніхто не дзвонив?

— Усе можливо… — погодився Сердюк. — Я знаю одне: хто б він не був, отой Б. В. Невідомий, а цю лінію треба крутити лише тому, що він зараз перебуває у межах дії нашого оператора, тобто у місті. Тому існує значна імовірність, що все це пов’язано з нашими подіями.

— А я гадаю, не один уже спробував, — наполягав на своєму Можейко. — Ну, ще ми зателефонуємо. То й що? Також спитаємо. Обережно. І після нас завтра або позавтра ще хтось дзвонитиме… Кого ми налякаємо? А за ці дні, поки думатимемо, може з’явитися справді той, на кого такі писульки розраховані. І тоді вже можна не дзвонити.

— Плюс шанс точніше засікти його мобілку, — додав Величко.

Кобища відчув, як стає гаряче. Рука сама потяглася до коміра.

Телефон з оголошення був той самий. І враховуючи це, зараз було б резонно не телефонувати по ньому, а кинути всі сили на встановлення конкретного місця перебування абонента. Зважаючи на відсутність необхідного обладнання — складне завдання в їхніх умовах, хоча поліція інших країн здійснює таке елементарно. Та все ж таки щось можна зробити, якби підключити центральне управління СБУ. Але для цього… Для цього він, Кобища, мусить переконати всіх, що це необхідно. А переконати, довести, що ситуація виняткова, можна, лише повідомивши про той телефонний дзвінок від Хакера з цього ж номера. Тоді, напевно, Панасюк одразу припинить дебати й вийде на центральне управління. І далі все залежатиме від того, скільки часу Хакер, якщо, звісно, це він, ще триматиме мобільний увімкнутим. Та є одне але… Ворог — він тут, поруч. І може, поки все організується, знову станеться витік інформації. Мобілка вимкнеться. І він, Кобища, знову пошиється в дурні, та ще й накличе біду на себе. Але якщо не зробити цього — даний конкретний шанс його вирахувати втрачається, адже власними силами можна встановити перебування абонента тільки в межах певного мікрорайону. І тоді, можливо, невдовзі рахунок Хакера поповниться ще кількома трупами. Що робити? Відкликати генерала й поговорити сам на сам? А якщо це він? Отоді вже…