На Птеродактиля тисли зусібіч. Кобища даремно вирішив, що комп’ютерний аспект більше нікого не цікавить. За кілька днів біля Карповича знову з’явилося ще двоє спеців-комп’ютерників з Києва, у тому числі вже знайомий майорові, проте ефекту не було, і невдовзі Птеродактиль знову залишився сам на сам із розумною машиною.

Працівник міністерства в управлінні просидів п’ять днів. Він старанно перебрав усю документацію в справі, провів декілька від критих та закритих (лише з самим начальником управління) нарад і благополучно відбув, як казали, тимчасово. Хакера оголосили в розшук по всій Україні. Ось і все.

Щодня Кобища згадував і прослуховував розмову з чоловіком, який назвався Хакером і який, виявилося, телефонував з мобільного. Це мало сенс, адже Хакер досі був тут, якщо, звісно, телефонував він, а не хтось інший. Службою мобільного зв’язку було встановлено, що абонент під час телефонної розмови все-таки перебував у місті. Встановити місце його знаходження більш точно не вдалося, оскільки відразу після розмови він вимкнув свій мобільний. Образ цієї людини, який склався у нього під час та після телефонної розмови, цілком відповідав уявленню про нього, що сформувалося після тривалого аналізу вчинків Хакера. Можливо, це було оманливе враження, але навіть сам отой дзвінок, якщо знову ж таки телефонував не хтось інший з якоюсь конкретною метою, цілком відповідав стилю Хакера. І якщо майора не підводила інтуїція, то лише він один з усієї слідчої групи рухався зараз у потрібному напрямку.

Про розмову із гаданим Хакером Кобища не доповідав і не ділився цим ні з ким. Підозра щодо витоку інформації та наявність третьої зацікавленої сторони змусила його піти на такий доволі ризикований крок і вести далі свою власну лінію розслідування. Звичайно, робити це буде чимдалі важче, адже сам він усього охопити не зміг би, а працювали з ним далеко не тупаки. Та й окремі факти також не можна приховувати до нескінченності. Колись може настати момент… За будь-яких обставин зараз потрібно мовчати. Не повинен ніхто навіть припускати, що Маліцького вбив не Хакер.

Карпович з’явився наприкінці дня. Постукав, увійшов до кабінету.

— Ну, що скажете? — Майор вказав йому на крісло.

— Що я скажу… — замислився той, — якихось конкретних результатів, про які можна доповідати, немає, але… Є кілька речей, щодо яких хотілося б із вами порадитися…

— Що ж я вам пораджу? — здивувався Кобища. — Я в цьому зовсім профан, ще більший за того, кого ви вже місяць ловите.

— Ви ловите, — обережно поправив Карпович. — Я виконую роботу програміста по мірі власних можливостей…

— Ну, гаразд, — погодився Кобища, — ми ловимо.

У комп’ютерній була звичайна робоча атмосфера. Стоси паперу, дискети, увімкнені машини… Вони всілися навпроти монітора одного з комп’ютерів.

— Я вже казав вам, — почав Карпович, — що запустив кілька власноруч складених програм, які зараз працюють в інтернеті, шукають, образно кажучи, все те, що може нас цікавити. Змушений ще раз повторити, що досі мені такого робити не доводилося. Я прочитав усі матеріали справи і спробував віднайти якісь можливі… ну, ще раз кажу — все це дуже умовно… Так от, можливі зачіпки стосовно того, що ми повинні там шукати. Інтернет — це безодня. А ми не знаємо, що він може там робити. Шукаємо навмання. Скажімо, він назвався Хакером — таке слово введено до програми пошуку. Є його фотороботи — вони введені також. Разом із ним розшукуємо цю дівчину — всі дані про неї також фігурують там.

Кобища слухав і кивав.

— Усе це працює вже понад тиждень. Результати фіксуються. Я їх переглядаю. Багато що відразу можна відкинути. Ну, наприклад, матеріали виставки елітних собак у Йоркширі, де один із переможців мав кличку Хакер… Сподіваюсь, такі речі я можу відкидати без вашого відома…

Кобища кивнув.

— … а інакше, якщо збирати подібне, то за рік не прочитаємо. Усе те, що, з моєї точки зору, має хоча б якийсь інтерес, — ось… — Карпович вказав на товстелезну теку на сусідньому столі. — Усе роздруковано. Можете брати й читати. Це для полегшення вашої роботи. Якщо ж вас щось зацікавить, ми повертаємося до нього й опрацьовуємо глибше.

— Солідна тека, — пробурмотів Кобища. — Не рік, але пару місяців читати доведеться…

— Не думаю, — заперечив програміст. — Те, що вибрала машина, виділено в тексті або на малюнках. Ось — берете аркуш і відразу бачите, чому цей матеріал обрала наша пошукова програмка… — Він показав роздруковані матеріали діяльності української діаспори в Бельгії, підписані Наталією Косовською.

— Це вже не можна відкинути як цілковитий абсурд, і вам вирішувати, чи варто перевіряти, що це за Косовська — наша чи не наша…

Кобища почухав потилицю, очевидно, співставляючи можливість перевірки подібних речей та товщину стосу паперів у папці, кожен з яких, очевидно, містив щось подібне.

— Ну і, ще одне, — вів далі Карпович. — Не покладаючись лише на своє розуміння того, що з матеріалів справи ми можемо використати для пошуку Хакера в інтернеті, якщо, звісно, він взагалі там працює… Так от, не покладаючись не себе, я вирішив використати для цього комп’ютер. Це також недосконалий метод. Машина мислить по-своєму, не так, як ми, і може часом видавати таку нісенітницю, що хочеться покрутити пальцем біля скроні, але… Словом, за потужністю нам з нею не рівнятися. Тому всі матеріали справи, геть усе, що є у нашому розпорядженні, я ввів у комп’ютер і склав програму визначення того, що допомогло б нам у цих пошуках. А потім оцією вже синтезованою абракадаброю завантажив пошукові програми.

— І що?

— Ну, є кілька цікавих результатів… — Карпович присунув до себе клавіатуру. — Ось дивіться. Оце витягла з безодні машина, яка аналізувала матеріали слідства, використовуючи виключно свою власну логіку.

Насупивши брови, Кобища прочитав з екрана:

— Ну то й що? — не міг збагнути майор. — Який зв’язок з нашою справою? У вашої машини справді дивна логіка…

— Як сказати… — не погодився Карпович. — Що ви скажете на те, що подібне оголошення з’явилося практично одночасно на всіх книжкових інтернет-сайтах? Тобто на всіх сайтах, які займаються продажем та обміном літератури?

— Ну то й що?

— А що ви скажете на те, що з’явилися вони двадцять третього вересня, тобто через день після того, як ви мені повідомили, що ваш Хакер виходить у інтернет?

— Ну, я вам лише повідомив про невідомого, який придбав мобільний телефон та картки для користування через нього інтернетом. І паніку продавця.

— А карток на три тисячі гривень… — додав Карпович. — Хоча визначити, чи був це саме розшукуваний, — ваша компетенція. Зі свого боку мушу звернути вашу увагу ще на таке: книжки, про яку йдеться, взагалі не існує. Я переглянув купу книжкових каталогів.

— Що це тоді за оголошення?

— А просто книжка тут ні до чого. Просто якась подруга дитинства, я так думаю, дійсно розшукує отого червоного командира…

— А чому тоді оголошення надруковане саме в книжкових цих… сайдах?

— Сайтах, — виправив Карпович. — Очевидно, саме там його можуть прочитати.

— Гм… Складається враження, — припустив Кобища, — що воно, оце звернення, нібито зашифроване… Щоб ніхто не запідозрив, що це оголошення не про книжку?

— Гадаю, ні, — заперечив Карпович. — Справа в тому, що практично на всіх книжкових сайтах, і не тільки книжкових, як правило, застосовуються програми, які автоматично «чистять" сторінку, щоб там не збирався всякий непотріб. Розумієте? Адже тут інформація лише по книжках, і нема чого лізти сюди стороннім. Тому і вдався цей «Невідомий» до таких простеньких хитрощів. І це ще раз свідчить про те, що оголошення на кшталт цього слід було давати саме на книжкових сайтах.

— Цікаво, — пробурмотів майор.