— Желєзно…

Він вибрався з машини і попрямував до дверей корпусу. З такою фізіономією інтелектуала гріх було не ходити по інтернет-клубах, до того ж чергового, про якого вів мову Облом, на дверях взагалі не виявилося.

— Надто все складно… — промовив Борис. — І надто сумнівно для реалізації.

Його співрозмовник промовчав.

— Ну якісь же існують загальновідомі принципи пошуку чогось потрібного серед цього хаосу?

— Чому хаосу? — здивувався Олег. — Інтернет — надзвичайно впорядкована система. Існують пошукові сервери, які систематизують інформацію.

— Як це? Повільніше, бо нічого не розумію…

— Ну, як ти потрапиш до інтернету? Потрібно заплатити гроші провайдеру, тобто посереднику. Так називається особа або фірма, яка на законних підставах під’єднує бажаючих до інтернету. За це бере гроші. Ось ти заплатив, тебе пустили в інтернет. Ти працюєш там через комп’ютерну систему свого провайдера. Ця комп’ютерна система обладнана пошуковими серверами — тобто програмами, за допомогою яких у цій безодні можна знайти те, що тебе цікавить. Треба лише знати що.

— А коли я не знаю що?

— Ну, припущення якісь мусиш мати… Хоча б приблизно! Тоді є шанс знайти. Давай я тобі на конкретному прикладі покажу, як працює ця система.

— Давай.

Олег набрав комбінацію клавіш і увійшов до інтернету.

— Ось зараз увімкнеться пошуковий сервер. Припустимо, нас цікавить… Ну, за статистикою, взагалі найпопулярніша тема, до якої звертається найбільший процент користувачів інтернету — секс.

— Ну, секс мене зараз навряд чи цікавить… — невесело пожартував Борис.

— Не має значення — це лише приклад. Ну ось. Дивись. Ось наш сервер висвітив, образно кажучи, простір, у якому ти працюватимеш. Оце все, — він проганяв на екрані інформацію, — те, що стосується цієї теми. Принцип — той самий, що у твоєму комп’ютері. Це каталог — те саме «дерево». Тема ця в інтернеті безмежна. Щоб проглянути всі файли на цю тематику — життя не вистачить. Тому потрібно мати якийсь більш конкретний приціл. Наприклад — тебе цікавлять наукові літературні видання стосовно сексу. Ось, дивись…

На екрані картинка продовжувала змінюватись.

— Дивись, — провадив Олег, — цей перелік уже набагато менший. Тут легше щось шукати. А з усієї літературної сторінки тебе може цікавити лише… ну, припустимо, видання останнього десятирічча XX століття… — Він набрав це на клавіатурі. — Ось, дивись — каталог став ще меншим. А далі можеш замовити, припустимо, лише праці, написані жінками, — стане ще менше. Ось принцип пошуку в інтернеті. Щось, якусь мету ти мусиш собі уявляти. Або якесь базове слово…

— Зрозуміло, — пробурмотів Борис.

— Тільки це вкрай небезпечно. — Олег знову спохмурнів.

— Чому?

— Він тебе вирахує, — запевнив Олег. — Можливо, навіть дуже швидко.

— Хто він?

— Є у них спец, я ж тобі казав.

— Яким чином? — не зрозумів Борис.

— Ну, ти замало знаєш, — сказав Олег, — щоб я міг тобі це пояснити. Загалом — в інтернеті залишаються, образно кажучи, твої сліди, тобто сліди твоєї машини.

— Які?

— Ну, ім’я, Ай-Пі-адреса, логін… До речі, інформація, з якою ти працював, — також. Усе це можна прослідкувати і вийти на твого провайдера, а через нього і на тебе.

— Що означає — на мене? Хіба провайдер знатиме мою адресу?

— Ну, адресу не адресу, а телефонну точку, через яку ти поєднувався, можна взнати. В інтернеті, влізши туди законним шляхом, не можна працювати повністю анонімно — лише до певної міри. Зрозумій, існує багато шляхів, як заплутати свої сліди в інтернеті. Але, в свою чергу, є і багато методів, як їх розплутати. Все залежить, грубо кажучи, від сили тих, хто бере участь у такому двобої. Сам розумієш, проти такого звіра, як той, їхній, у тебе шансів ніяких.

— А в тебе?

— У мене також небагато. Тим більше я таким не займатимуся. Краще зразу мене…

— Не верзи дурниць! — перебив Борис. — Я лише спитав. Я просто хочу поради. А крутого хакера, який схотів би ризикнути за гроші, ти міг би знайти?

— Якого в біса хакера?! Не знаю я ніяких хакерів! Прошу тебе, — несподівано почав благати Олег, — облиш мене! Дай мені спокій! Він і так допитувався, хто це дзвонив… Ти ж бачиш, я не виказав тебе!

— Я ж обіцяв… — сказав Борис. — Не бійся, нікого тут немає.

Але він і сам не був упевнений у цьому. Саме зараз, після кількох останніх фраз, він особливо гостро відчув той зашморг, який затягався на його шиї дедалі тугіше.

Черговий знизу під’єднався до його телефону несподівано. Хтось хотів щось повідомити по справі Ромазана.

— Алло? — запитав із трубки трохи зляканий голос.

— Слухаю вас, майор Кобища.

Черговий університетського інтернет-кафе доволі плутано пояснював, хто він і чому телефонує. Зараз у них знаходиться чоловік, схожий на фоторобот, що його ще вчора приніс працівник міліції.

— Давно сидить? — запитав Кобища.

— Та не дуже…

Кинувши трубку, він викликав по мобільному Можейка, який звернув з півдороги і погнав до корпусів студмістечка, видзвонюючи Сердюка. Загін спецназу піднімався по тривозі.

— Ну, що ж, — сказав Борис, подаючи йому руку, — пробач ще раз, що примусив тебе хвилюватися. Дякую за допомогу.

Поклавши гроші на стіл, він посунув їх до Маліцького, який, стріляючи очима навколо, не знав, брати їх чи ні. Гроші так і залишилися лежати на столі.

Усе робилося швидко та оперативно. Машини загальмували за рогом сусіднього будинку, де їх зустрів Можейко, що перебував на місці з Сердюком уже кілька хвилин і встиг зорієнтуватися. Розшукуваний не виходив із корпусу. А самі вони, пам’ятаючи настанову шефа, не пхалися «поперед батька». Брати його належало на виході. Цей неврівноважений клієнт, що постійно тримав палець на спусковому гачку, у залі, де повно людей, міг наробити казна-чого. Тому Сердюк тихенько стояв біля входу, а Кобища давав останні настанови спецназівцям у РАФі.

Нарешті мікроавтобус неквапно рушив до місця паркування, займаючи крайнє місце та стаючи навскіс до нечисленних машин, щоб мати змогу в разі необхідності перегородити шлях будь-якій із них. Практично в ці самі секунди до Сердюка, який нервово походжав перед сходами, поглядаючи на годинник, підійшов Величко, простягаючи йому руку. В них зав’язалася розмова — звичайна для двох людей, у яких начебто щось зривається. Сердюк жестикулював, дивлячись одночасно на двері корпусу, до яких Величко стояв спиною. Той дістав сигарету і мовчки її припалював. Можейко присів на крайню лавку поруч із якоюсь студентською парою, яка вийшла з приміщення кафе провітритися. Ще троє оперативників у цей час мали бути з іншого боку університетського корпусу, хоча двері його поруч із входом до інтернет-кафе давно зачинили — пізній час. Дверцята РАФа були прочинені. Хлопці в камуфляжах, тримаючи автомати, готові були по двоє вискакувати з авто. Це зайняло б у них якусь мить.

Розпачливо змахнувши рукою, Сердюк рушив сходами догори, Величко за ним. Вони йшли туди, де сидів Хакер. Кобища відчув тривогу. Тільки б не наблудили хлопці. Не спокусилися взяти на місці, зненацька. Хоча… Їм видніше. Як вчинив би він сам, ще коли був опером? Гаразд, не діти…

Одразу підвівся з лавки і Віктор, попрямував за ними. Двоє оперативників, що курили поруч, на стоянці, не помічали навколо ніякого підозрілого руху. Звичайна операція. Звичайна, якщо не враховувати, що їй передувало кілька аналогічних, які всі без винятку скінчилися нічим. Сердюк, і далі щось промовляючи до колеги, відчинив двері…

Цей варіант Борис продумав, щойно переступив поріг інтернет-кафе. Колись давно, ще за часів його навчання, тут був читальний зал університетської бібліотеки. У його дальньому кутку було службове приміщення, сполучене з іншим читальним залом. Двері до цього приміщення він побачив і зараз. А от чи збереглися ті, другі — до бібліотеки? Можливо. Якщо вони на замку — півбіди. А от якщо замуровані? Що ж, тоді в разі чого доведеться діяти згідно з першим варіантом, давно визначеним, згадка про який колись так налякала Наталю. Варіантом, який віднедавна перестав його цілковито влаштовувати. «Тільки будьте обережні, добре?» — пригадалися йому слова і той її погляд.