— Ну то й що? — не зрозумів Борис.
— А нічого. Тільки поткнися в інтернет з твоїми навичками… Він тебе вмить вирахує.
— Схоже, мені доведеться туди, як ти кажеш, поткнутися…
— Твоя справа…
— І що, я схожий на цьому фотороботі?
— Ну так, віддалено, — знизав плечима Олег. — Словом, здогадатися можна.
— Слухай…
— Ні, тепер послухай ти. Відчепися від мене. Грайтеся у своїх козаків-розбійників без мене! — Олег смикнувся виходити.
— Я розумію тебе, — сказав Борис. — Ну так уже не пощастило тобі, що саме на тебе я натрапив, що тепер вдієш… Повір, у мене вибору нема. Допоможи мені… Я отримав дискети, вісім штук, за які серйозні люди деруть одне одному горлянки. А там фігня! Така фігня, що уявити важко. Чому тоді вони такі цінні? І мені спало на думку, це коли я у твою гру грався, що інформація, яка на них, може бути свого роду пасвордом для чогось такого… Ну, розумієш?
Олег тільки знизав плечима.
— Повір, я не той, хто може заподіяти щось лихе, принаймні тобі. Прошу тебе… Ніхто нічого не знатиме. Я заплачу тобі за допомогу, маю чим…
— Що ти хочеш?
— Останню консультацію. На комп’ютері.
— Де я тобі комп’ютера візьму? До тебе не поїду, навіть не думай…
— А я б тебе й не запрошував. Сам розумієш… Я чув, є такі місця, де можна скористатися комп’ютером… інтернет-кафе… Давай зайдемо…
Несподівано Олег сказав:
— Добре. Ще дві зупинки. А якщо…
— За тобою ніхто не слідкував, — перебив його Борис. — Я дивився. А раптом що, скажеш, буцімто я тебе примусив. У мене навіть пістолет у кишені.
Олег знову здригнувся і частіше задихав.
Вони вийшли біля корпусів університету. Маліцький досі мав допуск для користування його бібліотекою з великим комп’ютерним залом. Вони сіли осторонь від нечисленних відвідувачів, і Борис вийняв із кишені дискету.
«Ауді» кольору «металік» припаркувалося навпроти корпусу, і його водій пильно подивився у спини двом чоловікам, що збиралися туди ввійти. Цікавив його вочевидь молодший, адже це за ним він їхав від самого салону оргтехніки, його «садовив» у тролейбус і зустрічав на зупинці. Саме з цим технарем із салону був пов’язаний об’єкт. Не дай Боже згубити — потім знайди там…
Клацнувши дверцятами, він наздогнав їх, коли ті зачиняли за собою двері до комп’ютерного залу. Черговий, що перевіряв документи, запитально глянув і на нього.
— Пробачте, тут моя дівчина мала бути… Я спізнився майже на годину, і вона точно тут сидить. Я туди-назад…
Він пішов уздовж рядів, але іншим проходом. Ті двоє були зайняті розмовою, на нього вони не звернули уваги. Перепросивши ще раз чергового, він майже вискочив із дверей корпусу й одразу ж вишпортав мобільний.
— Алло! Друзь? Це я. Знайшов. Він. Стопудово. З технарем своїм сидять в університетському інтернет-кафе. Що? У тролейбусі до нього приклеївся. Приїдь сам подивися… Та в курсі, в курсі. Давай, жду…
А на тому кінці трубку буквально кинули на апарат. Той, хто говорив, дійсно мав якусь портретну схожість із відомим магістром клубу «Что? Где? Когда?». Принаймні ніс та вуса виглядали переконливо. Щоправда, цей був кремезніший. Він підвівся і гукнув унизу:
— Кача! Бігом давай! Кажись, Облом його вичислив.
Витягнути «тетéшник» із-за тумби та перевірити про всяк випадок обойму було секундною справою. Кілька пар ніг прогуркотіли сходами, й одразу внизу завівся мотор. Хай йому грець! Он як воно буває… Удача — вона завжди десь поруч. Хоч би Облом не помилився. Усе, що станеться далі, його практично не хвилювало і було справою техніки. Про двох людей Монгола, які загинули у квартирі біля скверу Гагаріна, і про те, що, очевидно, цей хлопець не промах, він не думав. Себе він не мав звички рівняти ні з ким. Напевно, тому досі ходив живий і на волі. І він мав рацію, адже прізвисько отримав не лише за ніс та вуса, а й за олію у голові.
А двоє, навколо котрих розкрутилася така карусель, наче навмисне нікуди не поспішали. Борис дістав дискету і поклав її перед Олегом.
— Це одна з тих. Ніякої інформації на комп’ютері не залишати, — попередив він. — Добре?
Уся робота зайняла хвилин п’ять. Він облишив клавіатуру і випростався.
— Ну що?
— Нічого, — відповів Олег. — Я продивився.
— У чому ж тоді їхня цінність?
Олег знизав плечима.
— Не знаю… Можливо, всі вкупі вони мають якийсь сенс?
— Може, й мають, — погодився Борис. — Типу «на городі бузина, а в Києві дядько». Ну, гаразд. А що з пасвордом? У мене є підстави думати, що цю інформацію потрібно кудись для чогось ввести.
— Не виключено… — Олег наче не був, упевнений. — Можна вигадати і такий дивний пасворд. Але навіщо? Достатньо і двадцяти знаків або символів — і вже його підібрати практично неможливо, навіть за допомогою комп’ютерних програм.
— І все-таки теоретично таке можливо?
— Можливо.
— Тоді як знайти місце його застосування?
— Ну, це вже я не знаю… — Олег лише похитав головою, і в його погляді промайнула щирість. — Я лише гарантую, що на дискеті не залишилося нічого незнайденого. Наприклад, може, просто десь валятися ще одна дискета. Вставляєш її у будь-який комп’ютер, запускається програма і запитує в тебе пасворд. Не знаєш — бувай здоров…
— Навіть так… — здивувався Борис. — Ну а якщо все-таки інтернет?
— Чому ні? Це ж, по суті, та сама комп’ютерна система, просто надзвичайно потужна…
Опинившись у своїй стихії, Олег майже повністю опанував себе.
— А як на твій розсуд, де краще залишити якусь таємну інформацію — у комп’ютері, зачиненому, образно кажучи, підвалі чи в інтернеті?
— Як коли… — невесело посміхнувся Олег.
— Наприклад?
— Ну, наприклад… Інформація, прихована в якомусь автономному комп’ютері, підлягає знищенню — тобто її можна у прямому значенні слова розкурочити молотком. Буде пожежа — згорить комп’ютер — пасворд твій складний стане нікому не потрібним. А інтернет не згорить. Його не вкрадуть і молотком не розіб’ють. Надзвичайно надійне місце. Ось такий, припустимо, сенс.
— А якщо навпаки? — поцікавився Борис.
— Можна і навпаки. До інформації, захованої в інтернеті, в принципі, можна дістатись, якщо гарно постаратися. Будь-хто може отримати доступ. А до автономного комп’ютера… Не знаєш, де той підвал, — не знайдеш у житті, яким би крутим хакером не був… От і думай тепер сам, як воно надійніше.
— А як же до неї дістатися в інтернеті, — не зрозумів Борис, — якщо вона захищена, інформація та? Пасворд — ось він! — Він постукав себе по кишені.
— Усе залежить від навичок того, хто шукає.
— Тобто хакеру таке по зубах?
— Ну, можна і так сказати, — погодився Олег.
— У голові не вкладається… — зітхнув Борис. — Ну як можна… Ну, ти, наприклад, можеш увійти у цю гру, не знаючи пасворда?
Борис витяг із кишені знайому дискету з «вертольотиками».
— Ну, це взагалі фігня… — скривився Олег. — Таку парашу можна зламувати направо, наліво і навіть задом наперед… Скільки душа забажає. От глянь…
Захопившись, обидва на якийсь час забули про свої болючі проблеми. Олег весь час говорив, бігав пальцями по клавішах та жестикулював, не думаючи зараз, що саме той, хто сидить поруч, і є його головним болем. Борис же, мовчазний та зосереджений, також, очевидно, забув, що його головний біль ніколи не опиниться ось так — на відстані простягнутої руки, що його неможливо вирвати й викинути, як непотріб.
Під’їхавши, Друзь опустив скло і мовчки перезирнувся зі спільником.
— Там, — вказав той очима. — Сидять і зараз.
— Він?
— Точно. Якби просто з ментівським фотороботом порівнювати, то так-сяк… А ти прикинь — вони удвох стрілися…
— Що там всередині?
— Зразу навпроти вхідних через коридор двері. Здоровий зал — інтернет-клуб. Наліво, дальній куток. Там черговий, але пускає.
— Ну, харе. Іду «сфотографую» його. Народу багато?
— До хріна.
— Беремо на виході або далі — залежно від того, куди піде. Легенько штовхнемо — і в машину. Як піде у сквер — я сам. А ви не хлюпайте рилами. Глядіть, проколи тут не проходять — тіки живого. За мертвого вас потім самих… Обломе, ти прикриєш, коли що.
