— А як це зробити? Це можу зробити я сам?

— Ну, не знаю… Ти приїжджай завтра, привозь свої дискети, переглянемо… — Він знову позіхнув.

— Кінчай позіхати, — попросив Борис. — Де взяти таку програмку?

— Заходиш до «Нортон утіліт»… — нудним голосом провадив Олег.

Усе виявилося надзвичайно просто. Борис відчув, як тремтять його руки. Хитрощі, до яких вдавався пан Ромазан, були такими лише в його власних очах. Очевидно, увесь хист, уся геніальність покійного обмежувалися іншою сферою. Усвідомлюючи критично, що це свого роду ейфорія, Борис повісив трубку і пішов у напрямку будинку. Сьогодні він цього не робитиме. Не чіпатиме програми під назвою «Нортон утіліт», якою, на щастя, цей геніальний Олег обладнав його комп’ютер. Ще не вийде щось через перевтому… Нехай уже завтра, на свіжу голову.

Була й ще одна причина, щоб вчинити саме так. Вона скромно залишалася на задньому плані, не нагадуючи про себе. Сьогодні день народження однієї жінки. Жінки, якій хотілося приділити увагу.

Стоячи перед дверима квартири, Борис тримав ключа в руці, не наважуючись вставити його в замок. Стрілка годинника перейшла за першу ночі. Голова гула, а ноги підгиналися. З’їсти б двійко тих розцяцькованих канапок та шматок торта і лягти, заплющити очі. Останнього він, напевно, бажав найбільше. Якби це давало можливість уникнути всієї цієї несподіваної процедури дня народження, він би легко відмовився від святкової вечері. День відібрав надто багато сил. Але…

З другого боку, він тримав у руках невеликий, легенький пакунок, в якому було щось м’яке та тендітне. І воно чомусь бентежило Бориса. Його, цей самий пакунок, належало подарувати дівчині, жінці, яка була зараз по той бік дверей, перш ніж сісти вечеряти. Відчуття якоїсь незграбності перед цією місією переслідувало його від самого магазину. Воно й породжувало хвилювання — давно забуте й таке недоречне.

Нарешті Борис вставив ключа й відімкнув двері.

У квартирі було тихо. Він пройшов через коридор і постукав до її кімнати.

— Прошу.

Борис увійшов і поставив шампанське на столик. Тільки тепер Наталя побачила пакунок у його руці, а з подальшого просування навколо столу до неї здогадалася, що це подарунок. Якусь мить вона ще розгублено сиділа, не наважуючись зробити крок назустріч, та коли Борис опинився перед нею і його наміри стали очевидними, вона підвелася, ставши, як завжди, у своїй традиційній позі з руками, складеними перед собою, ніяково дивлячись кудись убік.

— Вітаю тебе, — сказав Борис. — Бажаю бути здоровою і щасливою.

Це була запланована частина вітання, до якої він додав незаплановану:

— Вибач, що так вийшло, я ж не знав… Я також колись любив це свято і завжди справляв. А для тебе, напевно, воно найулюбленіше. Я вгадав?

Вона кивнула, проковтнула щось, продовжуючи й далі дивитися вбік.

— Поздоровляю, — сказав Борис, — це тобі.

Він простяг їй подарунок, і несподівано, в першу чергу, напевно, для самого себе, нахилився, взяв її за лікоть і легенько поцілував у щічку.

Запах був ніжний та приємний, навіть хвилюючий. А щока її виявилася м’якою і тендітною. На додачу ще й волосся, яке завжди опускалося в неї гривкою мало не на самі очі, легко торкнуло його по лобі. Цього виявилося достатньо, щоб відразу забути про власну незграбність. Борис розігнувся і відступив на крок, а відчуття цього дотику повторювалося і повторювалося у свідомості.

«Чорт забирай».

Сказав він це чи подумав? Якби сказав, напевно, Наталя відсахнулася б і обурено вирячилась на нього. Але вона лише тихо відповіла:

— Дякую… Сідайте, будь ласка, їжте… Це дуже скромно, але… Я старалася.

Він рішуче відірвав пляшку від столу і зламав дріт, який фіксував корок, обертаючи його, щоб розкоркувати пляшку.

Та несподівано іменинниця підвелася і швидко вийшла з кімнати. Корок вперто ліз догори, виштовхуваний газом із пляшки, а єдиний гість, залишившись на самоті, розмірковував, що це може означати. Втримати корок не вдалося. Шампанське вистрілило і розлилося піною по доріжці.

— Чорт забирай…

Тепер він дійсно промовив це крізь зуби, але навряд чи зміг би пояснити, чого стосувався цей вислів — невдачі з шампанським, чи все-таки того, попереднього… Він наповнив обидві чашки і тепер ніяково сидів сам у кімнаті, не знаючи, що робити, — іти за нею, чи очікувати тут. Може, він, сам того не розуміючи, знову чимось образив її? Але чим? О Господи… Він просто хотів, щоб їй усе-таки вдалося відсвяткувати іменини, щоб їй посміхнулася доля у майбутньому, щоб для неї чимшвидше скінчилися ці вкрай неприємні пригоди. Він обов’язково подбає про це. Головне встигнути. Якщо не вкладатиметься, то покине все к бісовій матері. Завтра він прокинеться і з більш-менш ясною головою продумає кілька запасних варіантів. Варіанти, за яких вона сама зможе вхопитися за рятувальний круг, якщо з ним станеться найгірше.

Коли за причиненими дверима рипнула підлога, з несподіванки права рука інстинктивно смикнулася до кишені плаща. Захопився думками… Наталя несміливо прочинила двері.

Ніякова поза, у якій вона застигла, страшенно не узгоджувалася з виглядом елегантної дами в розкішній чорній вечірній сукні, довгій, з асиметрично відкритими плечима та високим розрізом з одного боку. Хоч на ногах так і залишились ті самі капці (черевичків, які пасували б до такого вбрання, в неї просто не було), сукня робила її набагато вищою. Тільки тепер він зауважив, як схудла Наталя протягом останнього часу. Відразу пригадалася їхня перша зустріч, коли з під’їзду викотилася товстунка з величезною сумкою. Звичайно, вона і тоді не була товстункою, просто справляла таке враження через невисокий зріст і специфічний одяг. Але тепер… Відкрита тонка сукня наочно демонструвала, що від його симпатичної знайомої та тимчасової супутниці скоро залишаться самі очі. Зараз вони світилися, дякуючи щиро і відверто, хоча й без слів, за це свято, яке все-таки відбулося. І ще його погляд прикипів до плечей жінки, яка стояла перед ним. Борис ніколи б не подумав, що в неї можуть бути такі витончені плечі та руки. Від них просто важко було відірвати погляд.

— Що, погано? — Наталя перша спромоглася щось сказати.

— Навпаки… Я навіть не знаю, як мені вдалося так вгадати…

— А як це вам вдалося?

Запитання звучало безпосередньо та природно.

— Ну, не знаю… — Борис знітився при згадці про те, як це сталося. — Просто пощастило. Ви якось прохопилися про зріст, об’єм талії, окружність грудей… — Він почервонів. — Піду хоч скину плаща.

Тільки тепер він зауважив, що автоматично почав їй «викати». Це сталося саме собою. Підсвідомо. Напевно, просто язик не повертався казати «ти» такій жінці, вдягнутій у таку сукню.

Він повернувся до кімнати у своїй традиційній куртці, застібнутій майже під шию, хоч тепер Наталя і знала, що ховалося під нею. Шампанське виявилося ще достатньо газованим. Воно щипало за язика й забивало подих. Борис сидів на тому ж місці, з якого зірвався кілька хвилин тому. Перед ним був кутик столу. Наталя також лише тепер нарешті остаточно прийшла до тями. Почала була пити, але знову підвелася і підсунула столик так, щоб йому було зручніше.

— Я дістану… — сказав Борис.

— Не можна сидіти на куті, — пояснила вона.

— Що за забобони, чому?

— Не оженитеся… Так кажуть.

— Ну, це не про мене, можу тебе запевнити.

Його крива посмішка не була нею помічена, так він думав. Наталя підсунула до нього всі тарілки зі стравами і присіла скраю.

А за десять хвилин вони вже невимушено жартували, дегустуючи святкові страви. Давалося взнаки випите гарне шампанське. І обом на якийсь час здалося, що все закрутилося лише задля одного — оцього дня народження, оцієї зустрічі далеко від усього світу.

— А ви вмієте створити свято, — задумливо промовила вона. — Я гадала, що вже нічого й не буде. А ви ще й подарунок знайшли в такий час… Навіть якби це був зовсім маленький подарунок, все одно було б свято. Не головне, щоб він був таким дорогим та вишуканим, але такий…