Борис швидко зачинив дверцята і сів на табурет. Оте знайоме неприємне відчуття знову з’явилося в нього, тільки тепер воно виявилося значно сильнішим, ніж тоді, коли за відсутності господині квартири він перетрушував її пожитки. Відчуття це на диво швидко витіснило інші проблеми. Щойно він образив її. Образив цю лагідну і приємну дівчину, яка так добре до нього ставилася. Можливо, навіть зробив боляче.

Зрозумівши, що саме собою це відчуття не минеться, Борис підійшов до її дверей і постукав. Відповіді не було. Обережно прочинивши двері, він увійшов і присів на стільчик. Наталя сиділа на дивані, як завжди, підібгавши ноги, на яких нижче колін невідомо звідки взялася маленька подряпина. Капці з хутром стояли біля дивана носками один до одного, наче зустрічалися.

— Вибач, — сказав Борис. — Я тут зовсім запрацювався. Твоя правда, так можна і з глузду з’їхати. Я бачив там твої витвори. Мені соромно.

Вона мовчки зиркнула на нього.

— Мені справді прикро, що я образив тебе. Адже ти старалася. Усе таке гарне й апетитне…

— То йдіть скуштуйте, — сказала вона. — Мені вже не хочеться.

Здавалося, Наталя просто дихає образою — справжньою, не вдаваною. Безперечно, для неї день народження був святом, можливо, навіть найбільшим, і вона сьогодні з цієї нагоди спробувала забути про всі неприємності, про всі лиха. Кілька хвилин тому він усе це звів нанівець.

Борис підійшов до дивана і присів так, щоб бачити її погляд. Наталка взяла простирадло і швидким рухом прикрила коліна.

— Ну вибач, будь ласка, — повторив він. — Я тепер щиро жалкую, їй-богу, буде несправедливо, якщо ці кулінарні дива зіпсуються. Я навіть не пам’ятаю, коли їв домашній торт. Чорт забирай, справді не пам’ятаю…

Вона запитливо глянула на нього, намагаючись визначити, чи щирі його вибачення, і, здається, визнала їх щирими.

— А ногу де подряпала? — запитав Борис.

— На кухні, де ж іще, — тихо промовила вона. — Злякалася, що корж згорить, і бігла…

— Коли ж ти все це пекла? Я навіть не бачив…

— А ви що, ще щось бачите, крім комп’ютера свого? Що казати, коли навіть… У туалет не виходили…

Він посміхнувся.

— Давай, збирай на стіл, а я по пляшку. Який день народження без шампанського? Чи ти щось інше любиш?

— Не треба, — на її личку з’явилося занепокоєння. — Вже дуже пізно. Не йдіть нікуди. Ми так просто…

Вона миттєво сперлася на його руку, і простирадло злетіло на підлогу. Борис накинув плащ, жартівливо-насуплено глянув на неї і вийшов за двері.

Магазин називався «Нічний діамант» і працював цілодобово. Наказавши водієві таксі чекати, Борис спустився у напівпідвальне приміщення. Яскраве світло, мерехтливі вітрини, вишукані товари. У невеличкому залі магазину товклися дві молоді пари, вибираючи, очевидно, якийсь подарунок. За прилавком стояла нафарбована фігурна пані в елегантній облягаючій сукні. Друга така сама красувалася просто посеред магазину. Обидві були чимось схожі на ляльок. У кутку тихо перемовлялися двоє охоронців у зелених костюмах та чорних беретах.

— Доброї ночі! Чим можемо бути вам корисними? Що бажаєте?

— Подарунок і пляшку шампанського.

— Будь ласка, прошу вас… — Продавщиця ледь помітно торкнулася рукава його плаща, запрошуючи до відділу. — Шампанське ось, на цій вітрині, прошу вибирати. Ось поруч інші алкогольні напої, можливо, ви ще щось виберете… А подарунок… Що б ви хотіли? Що саме?

— Шампанське ось це будь ласка… — Борис навмання тицьнув пальцем на батарею пляшок.

Друга лялька відразу зняла з вітрини пляшку і поставила перед ним.

— Прошу.

— А подарунок — прошу вас що-небудь придатне для дня народження.

Борис відчував, що не зможе витріщатися по цих вітринах і вишукувати парфуми чи, скажімо, якусь річ. Це виглядало б ніби лицемірством по відношенню до самого себе. І до неї. Саме зараз особливо відчувалося, що лицемірити перед цією дівчиною він би не зміг. Тим паче йому хотілося чимшвидше забратися к бісовій матері з цієї оази нетутешньої вишуканості. Крім того, він мав інший клопіт: як промацати дискети. Невже для цього теж потрібна своєрідна графологічна лабораторія? Але ж той, хто стер потрібну інформацію, натомість записавши абищо, розраховував сам видобути стерте, отже, теоретично це не так уже й складно. Потрібно лише зуміти.

— А що саме ви бажаєте? — Пані, що стояла поруч із ним, і далі допитувала: — Це подарунок жінці чи чоловікові?

— Жінці.

— Ну, тоді в нас є широкий вибір косметики, парфумів… Можливо, галантерея або…

— Будь-що, — перебив Борис. — Прошу вас, я дуже поспішаю. Мене задовольнить будь-яка річ, що могла б сподобатися жінці. На ваш розсуд.

Пані з магазину була здивована такими вимогами клієнта.

— Ну, все-таки… — завагалася вона. — Підкажіть мені, це для вашої дружини чи подруги, так?

— Ні. — Борисові починав уриватися терпець. — Для знайомої. Просто знайомої.

— Ну давайте я запропоную вам кілька парфумів, понюхайте, які вам сподобаються.

Коли він уявив, як зараз нюхатиме склянки з парфумами, йому мало не стало зле. Перед очима попливли різнокольорові кола, які «не струшувалися» головою, а до горла підкотила нудота.

— Ні, дякую, — буркнув Борис. — Давайте так, на ваш смак. Щось таке, нормальне.

— Ну а… А на яку суму ви хотіли б придбати подарунок?

— Байдуже.

Почувши це слово, вона глянула дивному клієнтові просто в очі з неприхованим подивом і, напевне, зрозуміла, що йому справді байдуже.

Обидва охоронці замовкли і відверто насмішкувато подивилися на непоказного клієнта з руками у кишенях зім’ятого плаща. Напевно, їхні обличчя набули б дещо іншого виразу, якби вони знали, що рука цієї людини, яку, судячи з усього, щось дратує, торкається в кишені холодного металу пістолета з глушником.

— Ну… — фігурна дама зовсім розгубилася, — може, ви знаєте хоч розмір одягу, який носить ваша знайома?

— Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять, — не змигнувши оком, як автомат, видав клієнт.

Дама звела брови, і погляд її висловив захоплення та симпатію до цього дивного покупця.

— Непогано як на просто знайомого, — замислено промовила вона і зникла у підсобці.

А пізній відвідувач ледь помітно зіперся на обшитий пластиком прилавок, на якому вже стояла пляшка шампанського. Маркою його він навіть не завдав собі клопоту поцікавитися. Продавщиця з’явилася хвилини за три і поклала якийсь згорток у фірмовому пакеті поруч із пляшкою.

— Сподіваюся, вашій знайомій сподобається. Це одна з…

— Скільки? — стомлено промовив відвідувач.

— Н… не зрозуміла, ви що, навіть не подивитеся?

Нетерпіння, що межувало з насилу потамовуваним роздратуванням, псувало риси його цілком приємного, з погляду пані, обличчя, можливо, надто блідого та худорлявого. Незнайомець мовчки витяг із кишені кілька доларових купюр і простяг елегантній пані.

— Заходьте ще, — сказала вона, даючи здачу.

— Навряд чи… — промовив незнайомець, забираючи пляшку, пакунок та гроші.

Нетерплячка, що охопила Бориса, не давала навіть думати ні про що інше. Вийшовши з таксі, він рушив до таксофона і набрав номер. Байдуже, що це була ніч, адже він — вигідний клієнт.

Голос, який промовив «алло», був сонний та невдоволений.

— Олег?

— Я… Хто це?

— Це Борис. Пробач за пізній дзвінок. Я компенсую при зустрічі. Є потреба в терміновій консультації.

— Борис? А… Що там ще сталося? Котра година… О Боже…

— Прокидайся, — попросив Борис. — Іди вмийся, щоб голова варила.

— Красно дякую… Я вже прокинувся. Кажи, що там?

— Я знову про інформацію з дискет. Може бути такий варіант, щоб її звідти стерли, ну, випадково, а потім вона знадобилася. Її якось можна видобути, повернути? Чи це взагалі неможливо?

Серце його завмерло.

— Взагалі можливо, — ліниво позіхнув Олег. — Повинно бути можливо, якщо її не стерли навмисне в такий спосіб, щоб уже зовсім ніхто не прочитав. Є така програмка, яка видобуває інформацію, стерту раніше.