ДжейнМерріс: Зазвичай дорожні камери показували, як ці люди шкандибають туди-сюди, волочачи одну ногу, з їхніх відвислих щелеп виривається гарчання. Люди, які раніше були дружинами, таточками й навіть маленькими дітьми, тепер… цілковито озвіріли та нипають по громадських убиральнях і по примірочних у супермаркетах із єдиною метою: встромити в кого-небудь свої заслинені зуби.
Недді Нельсон: Ви знаєте, які саме «акули» дозволяли собі мітити так сильно? Єдині гравці, аж настільки примахані? Знаєте, що таке «слинько»? Ви можете уявити собі типа з останньою стадією сказу, з усією цією невгамовною люттю, можете уявити собі, що вони продовжували водити й брати участь у Руйнувальних Ночах? Отож можете ви уявити собі, на який хаос перетворилися ці Руйнувальні Ночі?
Фібі Трюффо, д.ф.: У 1932 році державне дослідження виявило близько 400 афроамериканців, заражених сифілісом. Замість того щоб лікувати хворобу, відповідальні за дослідження службовці дозволили їй прогресувати протягом сорока років, для того щоб вивчати подальші інфекційні процеси та проводити розтини тих чоловіків, які врешті-решт помирали. Це дослідження Служби охорони здоров’я Сполучених Штатів, відоме як «Таскі-джийський експеримент», закінчилося в 1972 році, коли один правдолюб врешті здав секретну інформацію газеті «Вашингтон Івнінг Стар».
Ґалтон Най: Ми мусили бути обережними. Усі ранні локальні спалахи хвороби мали залишитися в межах нічного часу, а всі випадки зараження серед громадян з денним статусом були простежені до виявлення контакту з найттаймером. Що ці побачення носили здебільшого так званий «непублічний» характер, будучи переважно пов’язаними з забороненими наркотиками чи сексуальними стосунками, то інфіковані дейтаймери не квапилися визнавати існування у них симптомів хвороби та заявляти про них.
Джейн Мерріс: Поки не було слиньків, на те, щоби перевести місто в інший статус, ішло не більше хвилини. Звучали сирени — спершу десятихвилинне попередження, потім — однохвилинне. Потім дзвенів комендантський сигнал, і якщо хтось ще досі був на вулиці, дорожні камери робили знімки їх самих чи їхніх номерних знаків, а урядова розпізнавальна програма розсилала чувакам солідні штрафні рахунки. П’ятсот баксів або й штука, залежно від твоєї історії порушень.
Але з’явилися слиньки, й невдовзі поліція розтягла комендантську хвилину до десяти, щоб робити піший обхід і пересвідчуватися, що жоден слинько не причаївся за стендами оголошень чи припаркованими машинами. Після того як слинько заховався в кущах і накинувся на групу четверокласників просто при світлі дня, комендантська хвилина розрослася до цілої години. Якщо хочете дізнатись мою думку, це вже занадто.
Недді Нельсон: Ви коли-небудь прокидались, виявляючи, що ваше лице залите кров’ю, а баранка відвалилась від удару? Прокидалися коли-небудь від комендантського сигналу зі зліпленими від крові очима? З потрощеною тачкою? Майже перерізані навпіл паском безпеки? Коли-небудь продирали очі, саме щоби побачити, як якийсь войовничий комендантський патруль прочісує ту вулицю, де ви потрапили в пастку? Зграя нервозних лінчувальників, які тільки й шукають, де б шугнути зі сховку очманілого, розфокусованого найттаймера типу тебе та пристрелити?
Ґалтон Най: Вони перетворилися на біологічний відповідник смертників-шахідів, ці маніакальні так звані «гідрофоби», що шкутильгають усюди під час ранкової зміни часового статусу.
Джейн Мерріс: Слиньки могли дбати про себе вночі. Не під сонячним світлом. Але коли ревли ранкові сирени, вони вже не розуміли, що треба бігти додому, а коли комендантські загони виявляли когось, хто ховається чи тікає, то одразу підозрювали найгірше й просто розстрілювали людей на смерть.
Та якщо хочете дізнатись мою думку, на той час слинька вже нічого не могло вилікувати, окрім кулі.
Фібі Трюффо, д.ф.: У 1940 році 400 чоловіків, в’язнів із Чикаго, потайки інфіковано малярією, для того щоб Служба охорони здоров’я могла протестувати нові ліки від цієї хвороби.
Недді Нельсон: Ви хоч знаєте, що за хуйня це денне світло? Ви коли-небудь перелазили з переднього сидіння на заднє, поки банда озброєних пушками кілерів суне у вашому напрямку? Ви хоч колись ховалися на власному задньому сидінні під еластичним чохлом для сидіння, брудною білизною та сміттям від фаст-фуду, рахуючи кожен постук серця, щоб не вихопитися, зовсім ошалівши, й не понестися вулицею під зливою куль?
Який найдовший час ви рахували собі пульс? Ви коли-небудь дійшли до десяти тисяч ударів? А до двадцяти? А як вам сорок одна тисяча двісті тридцять чотири?
Ґалтон Най: Я глибоко їй співчуваю, але ж ішлося про безпеку наших дітей. Про наші власні родини. Це має бути персональною відповідальністю кожного громадянина — організувати своє життя так, щоб мінімізувати свій контакт із небезпечною хворобою. Гідні дорослі члени всякого суспільства мають відповідати за безпеку наступного покоління.
Наші діти — це справді наше майбутнє.
Фібі Трюффо, д.ф.: Починаючи з 1963 року, керівництво Віллоубрукської державної школи-інтернату для дітей з вадами розвитку в Стейтен-Айленді, Нью-Йорк, зумисно інфікувало здорових дітей гепатитом з метою дослідити вплив гамаглобуліну на хворобу. Протягом трьох років шкільні працівники неодноразово вводили дітям вірус, поки через вибух суспільного обурення в 1966 році програму не припинили.
Недді Нельсон: Ви знаєте, як воно у припаркованому авті з піднятими вікнами в сонячний день? Під купою мотлоху? Чути, як ціле місто проходить повз? Знати, який би вигляд ти мав, якби став видряпуватися з розбитої машини, — уроджений найттаймер, що ніколи не був на сонці, хіба якихось годин шість сумарно за все своє життя, з обличчям, вимащеним потом і кров’ю, з фінгалами під запухлими очима? Як швидко, на вашу думку, вони б вас пристрелили?
Ґалтон Най: Повірте, моє серце розривається. Я не кажу, що хтось заслуговує на таку долю — збожеволіти й померти від кулі комендантського загону, — але прошу, задумайтесь, що за життя ведуть найттаймери? Ми, всі інші, хто живе за словом Божим та за велінням здорового глузду, ми не маємо розплачуватися за їхні гріхи.
Варто тільки поглянути, як найттаймери поводяться. Вони думають, що життя — це одна велика вечірка, їхнє життя обертається довкола сексу. Довкола трощіння своїх машин та безцільних одноденних стосунків з незнайомцями. Священик нашої парафії присвятив цілу проповідь їхньому способу життя. Непросто співчувати людям, які так легковажать своїм здоров’ям. Ці так звані «жертви» — люди, які не шанують себе. Або Господа.
І якщо їм кортить проріджувати власні ряди, то моя думка — нехай так і буде.
Фібі Трюфо, д.ф.: У середині 60-х американський антрополог на ім’я Джеймс Ніл прищепив членам племені яномамі, що мешкає у Венесуелі, вірулентний штам кору. Ніл та його колеги відмовилися лікувати хворобу, а натомість документували процес поширення пошесті, що забрала життя тисяч, з метою випробувати на практиці суперечливу євгенічну теорію.
Недді Нельсон: Ви хоч уявляєте, яким сліпучим видається сонце, якщо ти виріс уночі? Провели ви коли-небудь сто з чимось там тисяч ударів серця, гадаючи, чи не помираєте ви від сказу? Може, ви тижнями не брались форсувати піки, налякані, що виявите свою неспроможність це зробити?
Вам доводилося бачити зафіксовані дорожніми камерами в режимі реального часу картини: поліцейські поливають автоматним вогнем людей, у яких ви встигли впізнати своїх друзів?
Ви коли-небудь потрапляли до пастки в світі, в якому для всіх і кожного ви — найгірше нічне жахіття?
Джейн Мерріс: Якщо хочете почути мою думку, то першим знаком були зачинені на ніч громадські вбиральні. Трохи згодом усі питні фонтанчики також стали працювати тільки вдень. Дейтаймери відмежували ті туалети, ресторани й питні фонтанчики, які були їм потрібні, а найттаймерам довелося обходитися тим, що залишилось. У міру поширення епідемії сказу сегрегація тільки загострювалась.
