— Ти плачеш? — пошепки спитав я, теж зворушений, бо і в мене в самого душу переповнювали сльози.

— Тебе кохає такий янгол, а ти не можеш його любити, — ледь чутно прошепотів він сухим і гірким голосом.

— Що ти кажеш? — спитав я.

— Що кажу? — перепитав Тома, — О, якби ти знав, що твориться зараз у мене на душі, в тебе волосся стало б сторчма — ти не знаєш, не можеш навіть собі уявити, як там порожньо, яка там пустка — точнісінько, наче в безплідному мозку ідіота, чиї вуха глухі, мов глина, рот німий, як земля, а очі сліпі, мов камінь. Я не можу відчувати нічого, і коли з мого ока виточується сльоза, я почуваю себе щасливим. Ти бачив цього янгола, який поклоняється своєму Богові — ну гаразд, тож знай — такий самий янгол любить найсвітлішою любов’ю холодного, блідого демона з бронзовим серцем — мене. А я… я не можу любити. На небі зорі, на землі кипіння пристрастей, тільки в моєї ночі нема жодної зіроньки, тільки в моїй душі… ані натяку на пристрасть. Лише іноді відчуваю калатання спустошеного серця, тільки іноді подих мій завмирає в грудях, мов вітер у руїнах знищених років… тільки іноді я відчуваю щось!.. О, тоді мені хочеться брести по світу з заплющеними очима й переселитися або в минуле, або в майбутнє. Тоді я сплю наяву, мов дитина, що розмовляє вві сні, усміхаючись, із пречистою дівою — переселяюсь на небо, прикріпивши до своїх плечей крила, і полишаю землю, для того, щоб ожити серед небесних тіней, котрі переносять мене зі світу в світ, перекидають із вигадки у вигадку. Я вмираю для землі, щоб ожити на небесах. О, якби міг я любити! Ти розумієш, коли не можеш любити? Це означає йти по світу самотою, спотикаючись на кожному кроці, корчитись у тісноті власної холодної душі. Ти намагаєшся поглибити її, але бачиш, що вона висохла, що води її загубилися в піску суцільної пустелі, висушені суховієм людського суспільства, де кожен живе тільки ненавистю один до одного. Не любити — це ніщо, але хотіти любити й не могти — оце страшно.

Тома Ноур, закінчивши цю апологію ненависті й холоднечі, підвівся з ліжка й почав міряти своє просторе помешкання великими кроками. Світло місяця тимчасом перемістилося на блідомармуровому обличчі портрета на стіні, і його очі ніби ожили в пітьмі.

— О Йоане! — пробурмотів Тома, цілуючи сизовогняні очі портрета. — Йоане, вибач мені, що я впав у пекло ненависті, хоч ти пророкував мені тільки небеса любові. О, яка янгольська душа була в тебе!

Місяць сховався за чорну грозову хмару. Довгі червоні блискавки розпанахали її у двох місцях. Кімната потонула в мороці, і я вже не бачив на стіні ні Йоана, ні закам’янілої біля нього тіні Томи.

— Томо, — сказав я тихо, — я піду… добраніч. Дивись, щоб часом не зсунутися з глузду.

Я вийшов і подався додому.

Хоч Тома й далі залишався ніби таким самим, але я помічав, як у ньому щось руйнується день при дні.

І ось одного разу я вирішив набрати якомога поважнішого вигляду і настановити на добру путь цього чоловіка, якого я вважав загиблим генієм, хоч загалом серйозний вигляд, власне кажучи, зовсім не пасує до мого обличчя, яке завше викликає посмішки й неспроможне зберігати урочистий вираз навіть на похоронах. Такий уже я. У власних мріях можу перетворитися на жорстокого тирана, який прагне крові, на ласолюбного, жадібного до золота розпусника, мов Геліогабал, хоч насправді нездатний навіть розсердитись як слід. Я серджуся на когось стільки часу, скільки й він злиться на мене. Та гаразд, із Томою я таки буду суворим.

— Томо, — сказав я, — ти гинеш. Ради бога, частіше бувай серед людей, поки вони не почали вважати тебе за божевільного.

Такі або майже такі слова я часто повторював щодня, але він не відповідав мені, його обличчя на всі мої дружні зусилля залишалося холодним і байдужим. Аж ось одного разу прорвався його сильніш і пристрасний голос — очі палали, дихання уривалося.

— Замовкни! — гаркнув він. — Що за дитячі балачки! Що ти хочеш? Невже ти вважаєш, що ці пігмеї довкола мене справді мене знають? Вони бачать тільки зовнішню оболонку людини, а внутрішній світ цього дивного двоногого, одягненого в чорне, кожен викроює на свій смак. «Він божевільний», — твердить один. «Він мрійник», — докидає другий. «Пхе! Та ж він намагається вдавати із себе оригінала!»— заперечує третій. Але ж усі ці якості, що вони їх наліпили на мене, аніскілечки не пасують мені. Я ж бо добре знаю, що я не такий, як вони думають.

Їхні похвали не зваблюють мене, бо стосуються людини, котра зовсім не схожа на мене, насмішки мене не зачіпають, бо адресовані комусь зовсім невідомому мені… Я зневажаю людей… вони мені остогидли…

Ясна річ, ці слова перепинили будь-які докази, які ще могли прийти мені в голову. Тож надалі я вже не намагався нічого затівати, марна марниця говорити щось людині, котра не хоче тебе слухати.

Одного дня Тома зник з Бухареста, навіть не попрощавшись — ні зі мною, ні з кимось зі своїх тутешніх знайомих.

Я нічого не чув про нього майже рік. Нарешті одержав лист із Копенгагена. Ось він: «Друже мій, пришли мені вірші Александрі. До запитання, під ініціалами У.У.». І все!

Я послав йому вірші. Потім сам поїхав у село до своїх батька-матері, де провів чудове літо, повне старовинних пісень та переказів. Перед від’їздом звелів бабусі, що доглядала за моєю кімнатою, складати в шухляду столу всі листи, які надходитимуть на моє ім’я в мою відсутність.

Коли настала осінь, я разом з перелітними птахами покинув прохолодні, покриті інеєм розлогі поля й засів у своїй теплій бухарестській кімнатці на третьому поверсі.

Я мрійник. Схилившись над столом, будував повітряні замки — розмірковував про загадки життя народів, про зміни поколінь, котрі, мов морські припливи й відпливи, призводять до страхітливих наслідків — то піднімають держави вгору, то жбурляють їх у прірву. Надворі було похмуро й тоскно, мов думки вмирущого, дощ періщив по вікнах, вогонь у грубці згас, поліна перетворились на попіл, свічка ледве блимала, а мені вчувався шепіт стареньких дідусів, котрі, коли я був малий, розказували зимовими вечорами, тримаючи мене на своїх тремтячих руках, прекрасні казки про вдягнених у золото й світло мавок, які оспівували своє чарівне життя в кришталевих палацах. Відтоді минули роки — а все ніби було вчора, бо, здається, лише вчора я перебирав пальчиками сиві бороди дідусів і вслухався в тиху, мудру мову про давнє минуле.

Я волів би жити в минулому. Жити в ті часи, коли князі у вишитому золотом і підбитому соболями одязі, сидячи на своїх тронах у старих замках, керували державними радами старійшин, а запальний хрещений люд хвилювався, мов морський прибій, перед князівськими палатами, і щоб я поміж цих голів з коронами білого волосся, посеред народу, охопленого завзяттям, був його серцем, переповненим високими устремліннями, головою, повного натхнення — першосвящеником їхніх радощів і болів, їхнім бояном.

Аби якомога довше втримати при собі ці мрії, я взяв кілька старовинних хронік і почав перегортати їх, аж зненацька натрапив на ще нерозпечатаний лист — мабуть, моя економка, одержавши його на почті, ненароком поклала в книжку. Я розкрив конверт. Ось що там було:

«Турін, числа не знаю

Добродію, ти прислав мені вірші Александрі. Дуже дякую тобі. Я часто перечитую «Еммі» — єдину на світі річ, яка викликає в мене сльози. Ви, хто живе на землі тільки для того, щоб жити, маєте дуже дивне уявлення про смерть… ви уявляєте собі кістяк якогось мерця і називаєте його смертю. Для мене ж вона — любий янгол у терновому вінку, з блідим лицем і чорними крилами. Це — янгол… янгол моїх мрій. Цей образ такий знайомий мені— все земне щастя сходилося для мене в його усмішці і вся земна журба у його сльозі. Того образу вже нема. Оскал черепа замінив усмішку чарівних вуст, або краще сказати: закохана в мене смерть перетворилася на дівчину, навідала землю, вирвала моє серце, щоб разом із нею, коли вона відлітала, полинула й моя душа.

Пиши мені.

Я став гірше бачити, в моїх вухах безнастанно звучить пісня тіней, з якими я невзабарі побачуся на тому світі. При світлі сонця і в сутінках мій янгол простирає свої крила й дедалі темнішими стають мої дні, які невдовзі згаснуть зовсім. Я помру. Пиши мені швидше, може, я ще встигну одержати листа. Після моєї смерті ти одержиш від мене дивний спадок. Пам’ятай про це.