— Хто цей чоловік? — закричав я щосили, хоч горлянку мені стиснув дерев’яними пальцями невидимий демон…
Я кинувся до нього… але якийсь могильник ударив мене кулаком по голові, аж мені з очей посипались зелені іскри, і я непритомний упав на спину.
Не знаю, скільки так тривало, бо отямився я на кам’яній лаві у кутку церкви, а біля мене сидів Йоан!
— Хто цей чоловік? — були перші слова, які я спромігся вимовити.
— Хто?.. Хіба не однаково… той, хто її утримує… якийсь граф чи що!.. Та ну її до дідька… хіба вона не жінка? Хіба вона може бути інакшою, ніж вони всі? Ходімо звідси!
Він допоміг мені звестися на ноги. Узявшись попід руки, ми вийшли в церковні двері, де стояли якийсь священнослужитель та два обірвані жебраки. Ми пішли вулицею вгору до Йоанового помешкання.
Кімната його була маленька й темна, темрява посилювалася від того, що на всю стіну висіло велике чорне полотно, посеред якого білів хрест. Але вся кімната загалом дихала витонченою елегантністю та артистизмом і дуже контрастувала з обірваним занехаяним одягом господаря. Переплетені книжки з золотими обрізами стояли вряд на столі, застеленому червоною скатеркою, на ній же таки були розкладені олівці, пензлі, палітри й фарби в коробках або вичавлені у великі морські скойки.
Я впав на якийсь стілець, байдуже глянувши на все це, хоча, якби був у іншому стані, воно мене, мабуть, вразило б. Обіч чорного полотна звисала біла китиця на такому ж самому білому шнурку…
Йоан підсунув ближче до мене ще одного стільця й сів, його груди були якраз біля мого правого плеча, він, обнявши мене рукою за шию, схилив голову мені на плече й прошепотів на вухо:
— Я порвав усілякі зв’язки з життям, сьогодні рву дружбу з тобою, рву зв’язок любові з тінню — із згадками про Софію. Томо, віднині я вже не належу собі. Я йду й залишаю тебе тут… Ллє перш ніж піти, я хотів би показати тобі, в чому полягає божевілля мого життя, бо ти ж не знаєш, що я художник…
Він підвівся, смикнув білий шнур на чорному полотні, і я побачив на стіні портрет — він видався мені живим. У тому етапі, в якому я був тоді, він і справді був живий. Це була Софія. Її попелясте волосся, укладене короною, височіло, мов цитадель, над чолом, глибокі чорні очі горіли, обличчя вражало блідістю, тонкі й сині губи ледь розтулені… так, це була Софія… в усій своїй неперевершеній вроді…
Йоан згорнув руки й дивився в екстазі на цей великий, на повен зріст, портрет… Очі його горіли, губи тремтіли, а я сидів, переляканий, отетерілий, і тільки дивився, неспроможний осягнути, на те, що відбувалося переді мною: портрет видавався живим, реальним, а Йоан— лише мертвою тінню, в якої горіли й жили тільки очі.
— Бідолашний живий портрете, нікчемний витворе моєї уяви! Як важко було скласти тебе з хаосу боліи та відчаїв, і як це жорстоко — розбивати тебе зараз об холодну скелю мого пробудження! Але я тебе знищу… бо ти — єдине, що пов’язує мене і з нинішнім життям, і з минулим.
Він вихопив з-за пазухи коротенький кинджал і перехрестив гострим вістрям увесь портрет, відтак полотно враз скрутилося в усіх чотирьох кутах позолоченої дерев’яної рами і під ним забіліла гола стіна. Йоанові очі були сухі, усмішка гірка: перемога далася йому важко.
— Томо, — сказав він, — я Гіду, одначе не вимушую тебе слідувати за мною. Ти залишайся тут, у моїй хаті (за неї вже заплачено на три місяці вперед), тут тобі буде добре, ніхто тебе не турбуватиме, ти зможеш жити так само, як жив я, повністю віддаючись своєму божевіллю — малюванню. Повіз давно вже чекає мене… прощай!.. А наша дружба… вважай, що її ніколи не було, і втішайся цим.
Він ще раз потряс мені руку і злетів сходами вниз. Хряснули двері вслід за ним, я впав на ліжко і, глибоко зарившись обличчям у подушки, віддав себе на розтерзання найжорстокішому болю.
Скільки пролежав отак, у безпам’яті, не знаю… Коли отямився, надворі вже була глупа ніч, дзигар вибив другу по півночі. Я засвітив свічку і, стрибнувши до понівеченого портрета Софії, спробував з’єднати полотно… але все намарне.
Біля каміна лежали накидані абияк дрова. Я розпалив вогонь, підтягнув невеличку червону кушетку ближче до вогню, маючи рішучий намір закрити каглянку раніше, ніж погасне вогонь, учадіти й таким чином покінчити з собою.
Я погасив свічку, всівся перед полум’ям, яке, мов червоні язики дракона, лизало челюсті каміна, і, витягнувши ноги та опустивши голову на груди, втупився в вогонь. Усеньке моє життя видавалося мені якимось неймовірним божевільним сном, безглуздим і безцільним, мені ввижалося, ніби в омахах полум’я згоряють усі мої думки, мої дні, мої мрії про щастя.
Коли дрова перетворилися на величезну купу вугілля, по якій перебігали сині світлячки, я закрив каглянку і, зручніше вмостившись перед каміном, заплющив очі, щоб заснути вічним сном. За вікном люто завивав вітер і сік дрібненьким холодним дощем по вікнах… Вітер і хмари, грім і дощ ніби справляли дикий шабаш у чорному огромі захмареного нічного неба. Під одноманітний, хоч і сильний шум вітру я заснув і відчув, як чад паралізує мій мозок…
Я помирав! Але враз опинився в зелених, мов смарагд, кодрах, де кожен камінь був із смирни, а джерела — чисті і святі. У деревах янголами виспівували солов’ї, на стежках блукали прозорі щасливі постаті й губилися в тем-навій зелені священних дібров. Віддалік бовваніла золота діброва, яка шумом свого листя навівала чарівну тиху мелодію, схожу на шум засинаючих хвиль. Поміж усіх цих святих і білих тіней тільки я мав плоть…
Не знаю вже, скільки блукав я по лісі, аж поки набрів на річку із срібною водою, а на ній острів, весь зарослий гаями й садами, посеред них височіла до неба церква з круглими банями — всі вони покриті кованим золотом, яке виблискувало так, що сонце в чистому небі віддзеркалювалося в найбільшому куполі храму. Край берега стояв золотий човен… Я сів у нього і, розрізуючи веслами срібні хвилі річки, дістався до острова. Тут стояла цілковита тиша — пі спів птахів, пі інші звуки не порушували її, тільки від храму долинала тиха, сумна, похоронна пісня, ніби приглушений плач біля смертного ложа. Я зайшов через золоті ворота в храм. Підлога там була вимощена білим, мов молоко, мармуром, високе склепіння стояло на золотих стовпах… іконостас із великими світлими іконами, де на срібному полотні ніби витиснені неземної краси святі й ангели, у вівтарі — мармуровий столик із святими дарами…
У храмі внизу не було нікого, тільки вгорі на хорах черниці співали похоронний псалм…
І тут я побачив, що в двері заходять, тримаючи свічки з білого воску, бліді постаті в довгих білих покривалах, накинутих на голови — обличчя в них були такі бліді, що аж зливалися з білою одіжжю, і тільки згаслі, мов скляні, очі сумно поверталися в орбітах. Постаті тихо-тихо посувалися аж до середини храму… Я, перестрашений, сховався за золотою колоною. Поміж них я побачив одну тінь… то був старий з білим волоссям, з виснаженим лицем, свічка його горіла, а він, стиснувши зуби, дивився на полум’я свічки незмигним поглядом… Мені здалося, ніби я його знаю…
Прямо переді мною, спершись на колону, стояла бліда дівчина з обличчям ніби з голубого мармуру… вона сумно всміхалася мені й манила рукою… Це була Поесіс…
— Поесіс! — закричав я… і розплющив очі.
Вогонь ще не згас… але вікно було відчинене, і вітер люто завивав крізь нього. «То, мабуть, вітер відчинив його», — подумав я й пішов зачинити. А коли повернувся назад, то побачив…
Тіло… тіло можна вилікувати легко, але в мене несамовито страхітливо боліло серце. Все, що мені нагадувало про неї… про зрадницю, я кинув у вогонь, і він його проковтнув, так само як проковтнув моє серце й життя. Блідий, мов тінь, я тинявся попід міськими мурами, радше мертвий, аніж живий. Щоки мої глибоко запали, білки очей пожовтіли, а зіниці згасли, нечесане волосся в безладі спадало на брудний засмальцьований комір — отак я й ходив поміж чужими людьми, байдужий до них, і коли ненароком прибивався в міський сад, де розчервонілі пики весело хихотіли довкруг, я, заховавшись серед дерев, думав, що це злі духи-одноденки насміхаються з мого горя. Іноді здавалося, ніби навколо мене сміються мертвяки, пофарбувавши жовті обличчя рум’янами — і це робило їх ще страшнішими, ще мертвішими завдяки контрастові поміж справжньою смертю й розмальованою підробкою під життя.