Аріель пройшов через усі ці кола пекла. Останнім випробуванням, якого він зазнав, було «прийняття духу». Аріель здригнувся, згадавши цей похмурий обряд, який виконували вихованці останніх ступенів навчання. їх змушували бути присутніми, коли людина вмирає, тримати вмираючого за руки, а коли наставав момент смерті, їм наказували цілувати вмираючого в губи і приймати в себе його останній віддих. Це було огидно. Проте Аріель умів стримувати себе.

Раптом зчинився гомін, який одвернув Аріеля від його думок.

Начальник школи запрошував гостей до іншого залу, де їх чекало нове видовище.

Тут мала відбутися роздача дипломів членам теософічної «Білої ложі» з рук самого «вчителя вчителів» Ісуса-Матерейї.

Величезний зал утопав у зелені і квітах. Естрада, заслана килимом, скидалася на альтанку, оповиту плющем, трояндами і жасмином. Крізь відчинені вікна в зал проникали пориви палючого вітру. Ставало душно. Гості, заходячи, скидали з пліч шалі й обмахувались пальмовими віялами. Товстий заміндар[16] непомітно засунув у рот лист бетеля.

В першому ряду на двох позолочених кріслах, оббитих жовтим шовком, сіли літній англієць в окулярах, з хвилястою сивою бородою і мем-сагиб — огрядна жінка з круглим свіжим обличчям і стриженим завитим сивим волоссям, в індійському вбранні — вожді теософічного товариства, містер Броунлоу і місіс Дрейден. Директор школи підніс місіс Дрейден букет квітів.

Коли всі посідали, хор дівчаток і хлопчиків у голубих костюмах, оздоблених гірляндами з білих олеандрів, заспівав гімн Лунали останні звуки гімна, коли в альтанці з’явився Матерейя.

Усі встали. Багато хто з гостей упав навколішки.

«Учитель учителів» був одягнений у довге вбрання небесноблакитного кольору, його голова з хвилястим, спадаючим на плечі волоссям і невеличкою борідкою нагадувала зображення Христа італійських художників. На гарному, надто жіночному — «солодкому» — обличчі закам’яніла «божественна» посмішка. Благословляючи присутніх, він підняв руки.

Мем-сагиб з захопленням дивилася на його гарне обличчя. Вона милувалася ним без тіні релігійного почуття.

Бородатий Броунлоу перехопив її погляд і насупився.

Почалася церемонія роздачі дипломів, що супроводжувалась численними поклонами. Деякі члени ложі знімали з грудей відзнаки, щоб одержати їх ще раз із рук Матерейї, падали ниць перед ним на підлозі, а він підносив над ними руки і роздавав квіти.

Потім «учитель учителів» почав говорити і довів слухачів до такої екзальтації, що почулися істеричні вигуки, багато гостей знепритомніло, дехто корчився в судорогах.

Ще раз благословивши всіх, Матерейя — нове втілення Будди — пішов.

Сагиб підвівся, взяв під руку мем-сагиб. Вони пройшли в двері за естрадою, як люди, з усім тут добре обізнані, й опинилися в комфортабельному, по-європейськи мебльованому кабінеті, навіть з каміном, хоч у цьому кліматі в ньому не було ніякої потреби.

Сагиб сів за письмовий стіл директора школи, мем-сагиб розмістилася в кріслі поряд з ним.

Увійшовши слідом за ними, директор школи сів на стілець лише після того, як високий гість сказав:

— Сідайте, містер Пірс, і розкажіть, як у вас ідуть справи.

Містер Пірс, відомий у школі під іменем Бхарави, з дозволу місіс Дрейден запалив сигару, взяту з власного письмового столу, й подумав: «Ти сам краще за мене знаєш про школу».

І це була правда.

Містер Пірс і сагиб — містер Броунлоу — обидва були англійцями, і обидва працювали на тій самій ниві. Релігія — одна з підвалин суспільного ладу, якому вони служили, — давала зловісні тріщини, втрачала серед народних мас свою привабливість. Потрібні були якісь підпірки, сурогати, «замінювачі». Треба було підтримати віру в божество, в дух, підтримати містичні настрої. І на сцену з’явилися товариства теософії, спіритизму, окультизму, які видавали тисячі книг в усіх країнах світу. Їх центр знаходився в Лондоні. Не можна було не використати Індію, оточену в очах європейців та американців ореолом таємничості, з її «окультними знаннями», йогами і факірами. А в самій Індії релігія так добре допомагала англійцям підтримувати своє панування.

Тут збудували розкішний храм з куполом-півсферою. Тут же, неподалік від Мадраса, створили школу Дандарат для збільшення кількості адептів і жерців таємничих наук, де для Азії готувались майбутні «учителі учителів», такі, як Ісус-Матерейя, Крішнамутрі-»Альціона» — «великий учитель, подібний до Крішни або Будди», і всілякі медіуми, віщуни, гіпнотизери, чудотворці, ясновидці — для Європи та Америки.

Мадраська школа існує неофіціально. До цього спонукають не тільки своєрідний уклад і незвичайні методи виховання, але й деякі причини більш делікатного характеру. Сюди віддають дітей лише ті батьки, родичі або опікуни, які з тої чи іншої причини тимчасово чи назавжди хочуть позбутися дитини. А деяких дітей просто викрадають у батьків агенти Дандарата.

Тут вчать історію релігій і мови тих країн, куди вихованець призначається на роботу.

Особливо талановитих, тобто особливо нервових учнів після закінчення школи залишають у ній вихователями.

Гіпноз у системі виховання посідає велике місце. Надзвичайно загострене сприйняття дає можливість деяким вихованцям виступати «читцями думок», сприймати непомітні для інших порухи уст, очей, ледве вловимі звуки наставника і, таким чином, творити різні «чудеса».

Тій же меті служать і всілякі трюки, на зразок ореолів, що світяться навколо тіла, ароматів, що йдуть від тіла «святого», надзвичайно хитро задумані і спритно виконувані. Серед вихователів та «наукових консультантів» школи немало і талановитих людей з великими знаннями.

Такою була школа Дандарат.

Містер Пірс димів сигарою і доповідав. Броунлоу і Дрейден заохочуюче кивали головами.

— Як стоїть справа з випускниками? — спитав містер Броунлоу.

Пірс назвав кілька імен вихованців, пояснив їх фах і місце, куди їх посилають.

— Я ще не вирішив, куди послати Аріеля, — сказав Пірс.

— Це той важкий учень? — спитав Броунлоу. — Як його справжнє ім’я?

— Аврелій Гальтон.

— Пам’ятаю, його віддали опікуни?

— Цілком вірно, — озвався Пірс. — Містер Боден і містер Хезлон із Лондона. Вони недавно запитували про нього. Я відповів, що здоров’я Аврелія не залишає бажати кращого, але…

Броунлоу невдоволено скривився, нетерпляче поворухнув пальцями, скосивши очі, занепокоєно глянув на місіс Дрейден, якій не треба було всього знати, і перебив Пірса:

— То що ж ви хочете з ним зробити?

— Можу лише сказати, що для ролі медіума, ясновидця, пророка він не годиться. Для цього в Аріеля занадто міцна голова і, незважаючи ні на що, занадто здорова нервова система, — додав він з відтінком смутку в голосі і навіть з винуватим виглядом. — Важкий учень. До того ж ці Боден і Хезлон…

— Знаю. Вони писали й мені, — знову перебив Пірса Броунлоу. — У Чарлза Хайда є цікаві новини. Поговоріть з ним про Аріеля. Можливо, підійде.

— Хто це Чарлз Хайд? — спитала місіс Дрейден.

— Ви не знаєте? — чемно звернувся до неї Пірс. — Один з наукових співробітників нашої школи. Надзвичайно цікава людина.

— Отож поговоріть з ним! — повторив, підводячись, Броунлоу..

— То ви кажете, людина — муха? Ха-ха-ха! Досі люди вміли з мухи робити слона, а ви хочете з мухи зробити людину…

— Не з мухи людину…

— А з людини муху? Від цього не легше. Ха-ха-ха!..

Така розмова відбувалася в лабораторії Чарлза Хайда, великого, але не визнаного світом вченого, який знайшов собі притулок у Дандараті. Це було підхоже для нього місце. Суперники-вчені давно говорили, що місце Хайда в будинку для божевільних. Різниця ж між цим будинком і Дандаратом полягала лише в тому, що будинки для божевільних існують, щоб лікувати душевнохворих, а Дандарат здорових робив душевнохворими.

Серед вихователів і «наукових консультантів» також зустрічалися психічно ненормальні, хоч по-своєму і здібні люди. До них належав і Хайд.