Тепер він навертав до християнства десятками й сотнями Звіт його ставав дедалі блискучішим.

Правда, парафіяни слухали проповіді не дуже уважно. На кожному богослужінні всі з нетерпінням чекали появи чудотворця. І Аріель після кожної проповіді виступав перед враженими глядачами.

Новонавернені набридали пасторові з запитаннями, як скоріше «набути віри», яка творить чудеса, чому ніхто інший не творить їх, крім Бена? Пастор роз’яснював як умів, закликав до терпіння, давав поради, склав навіть щось на зразок посібника для зміцнення віри.

Люди бурмотіли наспіх завчені молитви, смислу яких не розуміли, і мріяли про те, яких чудес вони натворять, коли стануть глибоко віруючими. Треба сказати, що більшість не мріяла ні про те, щоб пересувати гори, ні про те, щоб зупинити сонце, а лише про новий будинок, нове сарі, буйвола, осла, про щоденну жменьку рису, про зцілення від хвороб, і ніхто — про царство небесне.

На сеансах чудес, які довелося винести за стіни церкви, що не могла вмістити всіх бажаючих, почали з’являтися і європейці, спочатку місцеві сагиби, а потім і приїжджі іноземці.

Пастор помітив двох із них, з американським акцентом, і йому впав в око той винятковий інтерес, який вони виявляли до Бена. «Мабуть, це журналісти. Вони можуть зіпсувати всю справу», з побоюванням подумав пастор Кінгслі. І занепокоєння його не було марне.

Одного разу ці двоє підійшли до Аріеля. Не звертаючи ніякої уваги на шум і гам натовпу, що оточував його, один з них сказав Аріелю по-англійськи:

— Чи не будете ви люб’язні, містер, приділити нам кілька хвилин для ділової розмови?

На подив пастора, Бен швидко відповів чистісінькою англійською мовою:

— До ваших послуг, містери! — І, вийшовши з ними з натовпу, попрямував до чудового американського автомобіля, який чекав на дорозі.

Пастор бачив, як усі троє сіли в автомобіль, але не поїхали, а почали радитися. Коли розмова скінчилась, Аріель попрощався з ними і вийшов з автомобіля.

— З ким це ти розмовляв? — спитав пастор Аріеля, коли вони повернулися додому.

— З двома приїжджими містерами.

— Це я бачив. Про що йшла мова?

— Вони цікавилися мною, — відповів Аріель. — Мені незабаром доведеться розлучитися з вами, містер Кінгслі. Дозвольте подякувати вам за притулок і за всі ваші турботи.

Пастор подумав. Головне зроблено, адже скоро і сам він поїде, і, мабуть, навіть непогано, що Бен ще раніше залишить його.

— Ну що ж, Бен, ти людина вільна і можеш розпоряджатися собою. Коли ти думаєш їхати?

— Завтра. Якщо ви визнаєте за потрібне, я ще можу востаннє показати чудо.

— Прекрасно, хлопчику мій, — лагідно сказав пастор і поспішив повідомити дочці приємну для неї звістку.

— Бен від’їжджає.

— Ти, тату, завжди говориш речі, які прикро вражають мене!

Батько глянув на дочку і подумав: «Жінка завжди залишається загадкою для чоловіка, навіть якщо вона твоя рідна дочка!..»

Для достойного завершення своєї місіонерської діяльності в Індії пастор Кінгслі вирішив за допомогою Бена влаштувати останню «гала-виставу»: вшестя святого на небо, подібно до вшестя праведника Єноха, взятого живим на небо.

Це повинно дати надзвичайний релігійний ефект і разом з тим бути найкращим способом зникнення Бена.

До пухлого місіонерського звіту були додані зведення про величезну кількість навернених до християнства. Єпіскоп буде задоволений і по заслугах винагородить апостольські труди Кінгслі. Пастор у передчутті успіху потирав руки. Бен охоче дав згоду, ї все повинно зійти якнайкраще. Святий полетить на небо, а пастор укладе чемодани і того ж дня виїде в Англію.

В урочистий день, призначений для вшестя, багато селян та горожан уже вдосвіта заповнили великий луг перед церквою, щоб краще бачити чудо. Навіть пастухи пригнали череди до гаю, щоб побачити незвичайне видовище. Для місцевих сагибів були поставлені у кілька рядів стільці.

До десятої години ранку біля церкви зібралася сила-силенна народу. Багато хто прибув здалеку на буйволах, конях, ослах. Люди стояли і на возах, дітлахи гронами висіли на деревах.

Тітонька Флоренса пошила для Бена довгий одяг, на зразок того, який малюють художники, зображаючи Христа, а Сусанна — хто б міг сподіватися! — сплела вінок з темночервоних гвоздик.

У цьому вбранні Аріель з’явився перед натовпом. Вигляд його був надзвичайно ефектний.

Привітальні вигуки, жест пастора, що піднявся на спеціально споруджену кафедру, — і в натовпі настала благоговійна тиша. З церкви, двері й вікна якої були відчинені, полились урочисті звуки органа. Коли орган змовк, пастор почав промову, а натовп хвилювався і, очевидно, не міг дочекатись її закінчення. Кінгслі довелося скоротити проповідь.

Аріель вийшов на середину зеленого лугу, посміхнувся, підняв руки і почав повільно підійматися. Легкий вітерець гойдав краї його довгого вбрання і кучері волосся, що спадало на плечі. Це було захоплююче видовище.

Кілька секунд натовп як заворожений безмовно стежив за Аріелем, потім раптом захвилювався, загомонів. Люди падали навколішки, в екстазі кричали, простягаючи руки вгору: «Боже, навіщо ти покидаєш нас?» Вони, очевидно, уже вважали його богом. Матері брали на руки дітей і кричали: «Благослови, господи!»

Підлетівши на висоту дзвіниці, Аріель зупинився в повітрі, змахнув руками, запрошуючи натовп змовкнути, і, коли гамір стих, на весь голос сказав:

— Алло! Алло! Цирк Четфілда — найкращий в Америці і в усьому світі! Алло! Днями відкриття вистав у цьому місті! Поспішайте купити квитки! Там ви побачите ще й не такі чудеса!

І, кинувши в натовп вінок, який упав до ніг сторопілої тітоньки Флоренси, Аріель знявся ще вище в повітря, перелетів церковний шпиль і зник за гаєм.

Незабаром звідти пролунав густий автомобільний гудок. Зляканий осел протяжно заревів: «і-го! і-го! і-го!..» Це ревіння підхопили інші осли.

Вони немов сміялися над обуреним пастором Кінгслі.

Аріель не бачив, що сталося далі, але наслідки неважко було вгадати: повний провал місіонерської діяльності пастора Кінгслі, що загрожував йому, можливо, навіть засланням у глуху парафію провінціальної Англії.

Син директора американського циркового тресту Джемс Четфілд і директор управління пересувних цирків Едвін Грігг приїхали в Індію з десятком пересувних цирків шапіто. Четфілд і Грігг керували гастролями, водночас вивчаючи «місцевий ринок». Але основним їх завданням була вербовка в Індії виконавців для виступів в Америці. Адже публіці необхідно подавати все нові й нові номери, а європейські гастролери-наїзники, гімнасти, еквілібристи, фокусники мало чим відрізнялись од американських. Екзотика могла б мати успіх. І Четфілд і Грігг у кожному місті і навіть невеличкому селі, через які їм доводилось проїжджати, відвідували базари, ярмарки, народні свята і знайомилися з місцевими народними видовищами, ярмарковими акробатами, заклинателями змій, співаками, музикантами, факірами, фокусниками, відбираючи найкращих із них для свого цирку.

Індуси не дуже охоче погоджувалися залишити батьківщину і вирушити у далеку подорож, але Грігг показував їм на долоні американські долари, пропонував аванси, обіцяв великі заробітки і в такий спосіб підібрав значну екзотичну трупу.

Разом з Четфілдом він уже складав проект ефектного видовища «Таємниці Індії» з розкішною декорацією, мавпами, папугами, буйволами, слонами, крокодилами, факірами.

Одного разу Четфілду потрапив на очі листок місцевої англійської газети, в якій була вміщена стаття під заголовком: «Хто ж, нарешті, він?» У статті говорилося про таємничу літаючу людину, яка час від часу з’являлася то в одному, то в другому місці, безслідно зникаючи.

Четфілд прочитав статтю і, сміючись, передав Гріггу.

— Ось вони, містер Грігг, чудеса Індії! Про які тільки дурниці не пишуть місцеві газети! Очевидно, індійська публіка ще довірливіша і дурніша, ніж американська. На таку газетну вигадку не наважився б, мабуть, жоден з наших журналістів.