Настав день, коли я наважився відповісти їй, як, може, повинен був відповісти давно.

— Вони узнають, — сказав я. — Нікола загинув, це напевно. Сьогодні вночі я вирушаю в дорогу… Містер Бейлі зайнятий своїми американськими «конкурентами» і новою перебудовою, нагляд послаблено, і, я думаю, мені пощастить втекти…

Нора повернула до мене обличчя і, як сомнамбула, беззвучно сказала:

— Ви так само загинете, як Нікола. — На її обличчі був вираз безнадійності, майже байдужості.

— Хай загину. Краще смерть, ніж ця жахлива бездіяльність в той час, коли тисячі людей близькі до загибелі.

— Так, краще смерть, ніж це… — так само беззвучно промовила вона.

Цього дня вона розсталася зі мною без звичайної усмішки. Що не день, то її усмішка ставала блідішою і тепер, нарешті, погасла, як і її рум’янець.

— Прощавайте, — сказав я, простягаючи їй руку.

— Прощавайте, — відповіла вона.

— Ви… прийдете проводжати мене? На площадку?

— Прийду, — відповіла вона. — Куди? На площадку? Ах так, так… — і вона знову похилила голову.

Я залишив дівчину і тихо вийшов з лабораторії.

Повернувшись до своєї кімнати, я втомлено сів на стілець. Відчував себе спустошеним. Уривки думок проносилися в голові. Нікола загинув. Світ гине. Гине Нора… вона скоро збожеволіє…

Машинально за звичкою я надів навушники радіо.

Говорив «Комінтерн»… Немає музики, немає веселих пісень… Безперервна інформація про Землю, яка задихається. У нас, правда, не так, як за рубежем… Немає звіриної боротьби за останній ковток повітря. Уряд робить усе, щоб зменшити паніку і врятувати населення. Але що можна зробити!.. Становище розкиданого по селах селянства особливо важке. Невже загибель?..

Я вже хотів покласти трубку, як раптом почув звістку, від якої в мене захопило дух.

«— …Більше бадьорості, товариші! Уряд сьогодні одержав надзвичайно важливе повідомлення, яке в корені може змінити становище…»

І, підвищивши голос, диктор виразно сказав:

«— Алло! Алло! Ніздря Ай-Тойона! Є! — Потім своїм звичайним голосом диктор додав: — Вам, товариші, незрозуміле це звернення, але скоро ви всі довідаєтеся про ніздрю Ай-Тойона і зітхнете — в буквальному розумінні цього слова — зітхнете полегшено».

Перший зітхнув полегшено я.

«Ніздря Ай-Тойона. Є!» Це були умовні слова, які я просив передати мені по радіо в тому разі, якщо Ні-колі вдасться вручити лист моєму заступникові Ширяєву. А Ширяєв мав передати мою доповідну записку в Москву. Значить, Нікола живий, і Уряд знає все про підземне містечко містера Бейлі!

Я швидко одягнувся і побіг на площадку. Нори ще не було. Небо співало вогнями. І мені здавалося, що ця пісня була вже не такою холодною і чужою Землі. Мені самому захотілося співати, кричати. І я раптом заспівав, вперше за довгий час мого ув’язнення:

— Ви збожеволіли! — впізнав я позад себе голос Нори. — Вас можуть почути. Співати на морозі? Ви простудите горло!

— Так, я збожеволів! Хай почують. Нехай простуджу горло. Нікола живий! «Ніздря Ай-Тойона! Є!..»

— Що з вами, Георгію? — вперше назвала мене Нора на ім’я.

Я раптом схопив її, підняв і закружляв по площадці.

— Божевільний! Пустіть мене і розкажіть, в чому справа.

— Ух, слухайте! Все чудово. Я одержав звістку по радіо. Нікола живий! Він одніс мого листа за призначенням. Ми повинні чекати — скоро настануть події. Взяте в полон повітря незабаром буде звільнене! І тоді ми з вами злетимо в повітря! Але це нічого. Постараємося втекти в останню хвилину, коли над нами заширяють бомбовози. О, це буде прекрасний день!

— Георгію, невже це правда? — вигукнула вона, і рум’янець знову виступив на її щоках.

Її радість була не менша, ніж моя. Проте незабаром сяюче обличчя дівчини засмутилось. Я вже міг безпомилково читати всі відтінки виразу цього обличчя. Вона знову думала про батька, його поведінка і досі залишалася для неї похмурою загадкою. Потім Нора почала думати про інше.

— Вам поки що не треба вирушати в небезпечну подорож, — сказала вона. — Це добре. Але взагалі радіти нам ще рано. Містера Бейлі не так уже й легко перемогти. Він захищатиметься до останнього. Він жахливий противник.

— Дрібниці! — крикнув я. — Не може одна людина вистояти проти сил цілої держави, проти світу.

— Хто його знає? — відповіла Нора. — Ви не можете навіть уявити, яку страшну руйнівну зброю має містер Бейлі.

— Але принаймні це буде боротьба, а не покірливе здихання. А до того ж… у містера Бейлі є «внутрішні вороги». Правда, їх небагато, але вони можуть бути небезпечніші за ворожі армії.

— Цих внутрішніх ворогів тільки двоє: ви і я, — сказала Нора. — Але ви праві. Вони можуть зробити багато. О, коли б і мій батько!.. — Вона опустила голову.

Потім раптом випросталась і рішуче сказала:

— Настане час, і я батька прямо запитаю: друг він чи ворог…

Холодний вітер раптом подув знизу. З кратера почулося гудіння.

— Вентилятор знову почав працювати, — сказала Нора. — Містер Бейлі поспішає переробити рештки повітряної сировини… Холодно… Ходімо…

Цього вечора я попрощався з Норою, несучи з собою спогад про її усмішку, неначе я побачив сонце після довгої зими.

І знову я сів до радіоприймача.

«Комінтерн» передавав останнє урядове повідомлення.

Начальникові експедиції Ширяєву вдалось установити центр напряму вітрів. Уряд споряджає нову експедицію для повного з’ясування причин незвичайного поглинання повітря на такій-то широті і сто тридцять п’ятому градусі східної довготи.

Я усміхнувся, прослухавши це повідомлення. Я знав, що Ширяєв нікуди не вирушав з Верхоянська. Честь відкриття «точки поглинання повітря» приписували йому за моєю порадою, щоб відвести од мене підозру містера Бейлі, якому, звичайно, передадуть цю важливу радіотелефонограму. Я уявляв, як розлютується містер Бейлі, дізнавшись, що місцезнаходження його підземного містечка вже встановлено. Це мусить видатися йому тим більш правдоподібним, що його потужні вентилятори деякий час не працювали, і члени експедиції могли досить близько підійти до кратера, не рискуючи бути втягнутими повітряною течією.

Як звичайно, наш уряд діяв швидко і рішуче. На жаль, я нічого не міг повідомити Реввійськраді про збройні сили містера Бейлі: це для мене залишалося таємницею. Мені вдалося тільки довідатися, що населення містечка не перевищує п’ятисот чоловік. Мене спочатку дивувала така невелика кількість робітників і службовців. Але в містера Бейлі буквально все було механізовано і раціоналізовано.

П’ятсот чоловік проти цілої армії — мізерна жменька! Але які машини знищення пустять в хід ці люди? Я міг тільки попередити наших бійців, що боротьба буде важка і треба приготуватися до будь-яких несподіванок.

Так чи інакше розв’язку чекати недовго. Карти роздано, гра розпочата…

Містер Бейлі наказом оголосив містечко на воєнному стані. «Гарнізон» готувався до облоги. На гребені кратера поставили сторожові вишки, встановили на них «радіовуха», що вловлювали звуки. На схилах із зовнішнього боку кратера відкрилися люки, про існування яких я не знав, та ілюмінатори з товстим склом. Грізні дула гармат виглядали з отворів люків. Немов полегшуючи шлях ворогові, гігантські вентилятори знову не працювали.

Наближалася весна. Стояла тиха, безвітряна погода. Сонце після зимової сплячки почало виглядати з-за горизонту, освітлюючи снігові вершини гір багряним світлом.

Настали дні напруженого чекання. Проте в містечку не відчувалося особливого пожвавлення. Воно здавалося таким же безлюдним і мертвим, як завжди. Робота в лабораторіях не припинялася. Але, очевидно, лабораторії та майстерні працювали тепер «на оборону». Безперервно рухалися підйомники, доставляючи снаряди на заховані батареї. Машини замінювали цілі армії людей.