І раптом він згадав про Ієллоустонський національний парк. Парк, територія якого більша, ніж територія Бельгії! Є де побути на самоті! Там знайдуться такі глухі куточки, куди не заглядають туристи. Він зупиниться не в готелі, а найме кімнату у якого-небудь сторожа чи лісника. Чудово! До речі, він побачить цей славнозвісний парк, це світове чудо. В безперервній роботі, весь час поспішаючи, Престо досі не спромігся побувати в знаменитому парку. Тепер він побачить його, трохи розважиться в поїзді, — це дуже потрібно, — а потім забереться в гай мангових дерев і думатиме про свою долю.

І Тоніо почав діяльно готуватися до подорожі. Він накупив книжок, путівників по Ієллоустонському парку, багато книжок з кінематографії, літератури і навіть філософії, йому багато в чому треба було розібратися. Він ретельно склав маршрут, змінюючи засоби пересування, щоб краще замести сліди. І в той час, коли гості на званій вечері ще допивали останні бокали, шукаючи господаря, який кудись вийшов, Престо був уже далеко.

Хоч як підготували Престо путівники та книги, він був дуже вражений, побачивши Ієллоустонський парк. Природа немовби зібрала тут усі химерні форми, всі контрасти, всі барви, все, що може дивувати і очаровувати. Гори, ущелини, водопади, озера, ліси змінювалися, наче в калейдоскопі. Вода гарячих джерел викидала наверх крихітки вапна, які, охолоджуючись, кам’яніли й утворювали цілу систему терас, немовби виточених з мармуру. Ці тераси, то вузькі, то широкі, були обведені підвісками і вигадливим мереживом із сталактитів. Зовсім білі тераси змінювалися світложовтими, рожевими, синіми, зеленими, коричньовими… Особливо зацікавила Престо висока тераса, що звалася Кухнею Диявола. Це був темний простір, в якому чути було глухий гуркіт. Ніби якісь величезні чорні сніжини, кружляли кажани, майже зачіпаючи Престо і шофера своїми крилами… І раптом нова декорація — «Золоті ворота» з лави, забарвленої в золотистожовтий колір, «Лебедине озеро», дика гірська місцевість із сніговими вершинами. Чи не зупинитися тут? Ні, занадто сувора картина. Далі! Басейн гейзера Герріса і гарячих джерел — «Чорний воркотун», «Людина миті», що викидає струмінь вгору кожної хвилини, «Постійний», що вивергається через двадцять хвилин. Нижче — різнобарвні грязьові джерела: рожеві, жовті, білі… Вода з шумом била з цих джерел і химерними каскадами падала на землю. Далі, далі від цього шуму!..

Бірюзове джерело з незвичайно голубою і прозорою водою відбивається в дзеркальній поверхні Призматичного озера. Навколо безліч гейзерів і гарячих джерел, маленькі гірські озера, ізумрудні струмки з водопадами… Ось химерної форми гейзер «Вулик», ось «Губка», «Лев». А далі, поміж скелями, які виблискують топазами і рубінами, лежить Ізумрудне озеро. Воно зачарувало Престо. Щоправда, тут, як і скрізь, виднілися готелі для туристів, будиночки з бензиновими колонками для обслужування автомобілів, вигадливими кіосками з прохолодними напоями, то у вигляді величезного капелюха-котелка, — своєрідна реклама фірми капелюхів, — то у вигляді буддійської статуї, то в стилі китайської альтанки. І скрізь настирливі реклами: на стінах будинків, на огорожах, на придорожніх деревах, навіть на скелях. Ці реклами про зубну пасту, підтяжки, бритви, патентовані ліки спотворювали найкрасивіші в світі види. Але далі від проїжджої дороги виднілися ще не займані місця.

Престо помітив вдалині самітний будиночок, скромну хатку на схилі гори. До неї вела вузька, поросла травою доріжка, якою ледве міг проїхати автомобіль. Напевно; житло сторожа. Оце те, що треба. Престо звелів шоферові проїхати до будинку. Шофер неохоче скорився: «машину поламаєш».

Але піднялися на гору благополучно. Тільки в одному місці гейзер, що бив біля самої доріжки, оббризкав машину і сідоків жовтими гарячими грязьовими краплями.

Був вечір. Сонце вже спускалося за вершину гори. Ізумрудне озеро, набувши відтінків заходу, грало барвами перламутру. Престо навіть зітхнув мимоволі: така краса! Чи не відвертатиме вона від роздумів? Нічого, до краси звикають, як і до всього.

Престо пощастило. Хазяїн будинку сидів на обрубку дерева і курив коротеньку люльку. На ньому була картата, з відкритим коміром сорочка, заправлена в шкіряні штани, на ногах — високі чоботи. Так зручніше ходити по колючих заростях. Він сидів без капелюха. Голова з сивиною. Довге, трохи стомлене обличчя, вуса, борода. Він спокійно дивився на автомобіль, що під’їжджав до будинку.

Престо привітав хазяїна і вийшов з машини. Він хотів би найняти одну—дві кімнати. В готелях надто шумно, а йому необхідно відпочити і трохи попрацювати над своєю книгою. Він журналіст і трохи письменник. Сміт, Адам Сміт…

Старик допитливо дивився на Престо. Багато туристів хотіли влаштуватися якнайдешевше і зверталися до паркових сторожів з метою поселитись у них. Кожен такий турист вигадував різні причини, чого йому в готелі «незручно».

Адміністрація парку несхвально ставилася до того, що туристи зупинялись у сторожів. Від цього терпіли інтереси власників готелів. Тому службовці парку, хоч як хотілося їм заробити, тільки в рідких випадках приймали пожильців-туристів, видаючи їх за своїх родичів або друзів.

Престо помітив, що старик вагається, і поспішив сказати:

— Я плататиму вам стільки ж, скільки візьмуть з мене в готелі… навіть більше.

— Але у мене ви не матимете таких вигід, — заперечив старик, видимо здаючись.

— Я невибагливий. Стіл, стілець, ліжко, простий обід— більш нічого мені не треба, — сказав Престо. — Мені потрібна тільки тиша, а тут, здається, тихо.

— Так, якщо не брати до уваги шуму гейзерів. Але до нього швидко звикаєш і не помічаєш. Ну що ж, подивіться.

Хазяїн провів Престо в будинок. Це була зовсім не така маленька хатина, якою здавалася віддалік. У будинку було три кімнати, — одна з них досить велика, — кухня і навіть ванна. В маленькій кімнаті, яку хазяїн показав тільки побіжно, Престо помітив ліжко з завісою, туалетний столик з дзеркалом і маленькі жіночі туфлі. В кімнаті хазяїна стояло вузьке ліжко, досить великий письмовий стіл, шафа з книгами. На стінах висіли добре зроблені чучела птахів і барометр. Над письмовим столом в овальних рамках — невеликі портрети Дарвіна і Геккеля, які немало здивували Престо.

— Тут у нас щось на зразок вітальні і парадної їдальні, — показав хазяїн на велику кімнату, — але звичайно ми обідаємо в кухні.

— У вас велика сім’я? — з деяким побоюванням запитав Престо.

— Я і племінниця, — відповів хазяїн. — Ось цю кімнату я можу запропонувати вам.

Вікна й двері виходили на квітник, на пагорку росли сосни. Престо сподобалась кімната, і договір уклали, чемодани внесли, шофера відпустили.

— Як тільки Еллен повернеться, вона прибере вашу кімнату. А поки що ходімо в кухню, я приготую чай. Мабуть, з дороги пити хочеться?

— Ви дуже люб’язні, містер…

— Вибачте, я ще не назвав свого імені. Джон Баррі.

За чаєм Баррі розповідав Престо, скільки в парку буйволів, оленів, серн, ведмедів, які живуть птахи. З багатьма мешканцями парку у Баррі була дружба — деякі ведмеді брали навіть хліб з його рук. Потім він почав розповідати про дерева, про незвичайні рослини, і не тільки Ієллоустонського парку. Дещо з його розповідей Престо вже знав із довідників та путівників: про гігантську висоту і товщину секвой, про те, як на одному зрізі з пня секвойї стояло піаніно, сиділи чотири музиканти і ще лишалося місце для шістнадцяти пар танцюючих; як на іншому зрізі поставили будиночок, помістивши в ньому друкарню, де друкувалися «Вісті дерева-гіганта». Як для Паризької виставки в 1900 році американці виготовили з секвойї «найбільшу в світі дошку», і ця дошка так і лишилася в Америці: жоден пароплав не брався перевезти її цілою в Європу.

Всі гіди розповідали такі історії жадібним на «колосальні масштаби» американським туристам. Але ж Баррі був простим сторожем, і його знання, його правильна літературна мова дивували Престо.