— І проте ви не їдете. Значить, щось стримує вас. Значить, ви полонянка, якщо не містера Бейлі, то тих настроїв, які не дозволяють вам виїхати звідси. Стривайте, я, здається, догадуюсь! Ви сказали, що ваш батько переконував вас виїхати. Разом з ним чи без нього?

Елеонора зніяковіла.

— Без нього, — тихо відповіла вона.

— Тепер справа наполовину ясна. Ви не хочете їхати без нього, а він не може чи не хоче виїхати звідси. Вірніше, його не відпускає «містер Фатум».

Елеонора посміхнулася лише очима і промовчала.

— Ви якось розповідали мені, — говорив я далі, запалившись, — що ваш рід дуже славнозвісний у Швеції, хоч славнозвісний і не в тому розумінні, як це можна було припустити з вашого звучного прізвища. Вашим предком, казали ви, був рудокоп Енгельбрект, що очолював у п’ятнадцятому столітті народне повстання проти короля Еріка Померанського.[8] Неабиякий предок!.. Невже ж Енгельбректи протягом п’ятисот років розгубили всі духовні риси славного рудокопа і здатні тільки схиляти голови перед поневолювачами?

Удар був занадто сильний. Я не сподівався, що зачеплю найболючіше місце Елеонори. Вона не раз розповідала мені про свого предка-революціонера, яким, очевидно, пишалася. І тепер це невигідне для потомків порівняння з предком схвилювало і обурило її. Елеонора раптом підвелася, випросталась і відкинула голову. Щоки її зблідли, брови нахмурилися. В очах блиснули вогники, яких я раніше не бачив. Вона гнівно подивилася на мене і сказала уривчастим голосом:

— Ви… ви… — у неї перехопило дух. — Ви нічого не розумієте, — докінчила вона тихо і враз, затуливши обличчя руками, заплакала.

Я зовсім розгубився. У мене і в думці не було образити дівчину. Я хотів тільки викликати її на відвертість. Гнів її завдав мені прикрості.

— Пробачте, — сказав я так жалібно, що камінь мусив би розчулитись (а серце Елеонори не було каменем).

Плечі її перестали здригатися, вона швидко оволоділа собою.

— Ну, пробачте, будь ласка, я не хотів образити вас…

Елеонора одвела від обличчя руки і примусила себе усміхнутися.

— Забудемо про це… нерви розладналися… Обережніше! — раптом скрикнула вона, помітивши, що я кинув кусок заліза на стіл, де стояв кубик твердого спирту, схожий на скло (ми тільки що заморозили чистий спирт у рідкому повітрі). — Хіба ви не знаєте, що твердий спирт не горить, а вибухає від удару?!

— «Ефір замерзає в кристалічну масу… — сказав я жартома, наслідуючи її менторський тон: — каучукова трубка під впливом рідкого повітря стає твердою і крихкою і може перетворитися на куски і на порошок; живі квіти стають ніби фарфоровими, ї фетровий капелюх можна розбити на куски, як фарфор».

— Ви забули сказати про пружність металів під впливом рідкого повітря, — уже невимушено посміхаючись, сказала Елеонора.

Я говорив далі тим же тоном:

— «…Свинець набуває майже подвійного опору розриву… — відповів я. — Пружність і тимчасовий опір розриву для більшості металів зростають…»

— Ну, досить, — перебила вона мене. — Давайте працювати.

Вона взяла бокал з посрібленими скляними стінками, подивилася в небесного кольору рідину і, помітивши на поверхні якусь порошинку, раптом опустила палець у посудину з рідким повітрям.

— Що ви робите? — крикнув я, в свою чергу переляканий. — Ви обпечете собі палець!

Я тільки недавно був присутній під час її «показового досліду», коли чайник, наповнений рідким повітрям і поставлений на кусок льоду, «закипав» холодними парами, бо для рідкого повітря навіть льод був розжареним тілом порівняно з низькою температурою найрідкішого повітря. І ця низька температура повинна обпікати тіло дужче, ніж розжарений метал.

Але, на превеликий мій подив, Елеонора не скрикнула, витягла палець з посудини, стріпнула і показала мені. Палець був не ушкоджений.

— Рідке повітря, що прилягає до поверхні пальця, дуже випаровується, бо температура його значно нижча від температури пальця. Внаслідок цього утворюється ніби оболонка з парів рідкого повітря — ви бачили? — яка й оберігає на мить палець від опіку. Але не думайте повторювати дослід, — сказала вона, помітивши, що я простягнув палець до посудини. — Це треба робити уміло, дуже швидко і не доторкаючись до стінок посудини.

Ми заглибилися в роботу. Елеонора, здавалося, забула про нашу суперечку, але я не міг цього забути. Бідна Нора! — так уже насмілювався я називати її в думці. Вона, значить, була нещасною жертвою Бейлі! Це відкриття збільшувало мою симпатію до дівчини. Разом з тим пам’ять моя записала на особистий рахунок містера Бейлі ще один злочин.

І непомітно для себе я почав думати про те, щоб тікати вже разом з Елеонорою.

В лабораторії було тихо. Ми зосереджено працювали. Раптом я здригнувся від пострілу.

— Знову ви надто щільно закрили пробкою посудину! — докорила мені Нора.

Так, це була моя провина. Рідке повітря в кімнатній температурі лабораторії швидко випаровується, і тиск парів вибиває пробки.

— Дуже закриєш — вибухає, слабо закриєш — випаровується надто швидко, — жартома пробурчав я.

— Важка робота?.. Зате ви не можете поскаржитися на шкідливість нашого виробництва, — відповіла Нора. — Повітря у нас більш ніж досить.

— Чи не від цього у вас такі рум’яні щоки?

Нора кинула на мене — вперше — лукавий жіночий погляд, який надзвичайно обрадував мене: значить, вона не сердиться!

Двері лабораторії відчинилися, зайшов Уільям і сказав щось англійською мовою. Нора переклала.

— Містер Бейлі просить містера Клименка до себе. Ідіть на розправу, — додала вона усміхаючись.

«Хіба вже всі знають про нашу втечу?» подумав я. Це схвилювало мене, але спокійна посмішка Нори трохи підбадьорила. Та ба, я не знав, що містер Бейлі всіх, крім батька Нори, запрошував до себе тільки «на розправу». У підземному містечку він був вищим, безапеляційним суддею.

З важким серцем я пішов до містера Бейлі.

— Бажаю вам легко відбутися! — навздогін крикнула мені Нора.

У кабінеті вже були Нікола й Іван під конвоєм двох джентльменів, озброєних автоматичними пістолетами, що діяли стиснутим повітрям. Містер Бейлі стояв біля свого письмового стола.

— Підійдіть! — суворо наказав він мені, не запрошуючи сісти.

Я підійшов до стола. Містер Бейлі сів. Я не хотів стояти перед ним і теж сів. Бейлі блиснув очима. Брови його заворушилися.

— Ви намагалися втекти? — запитав він мене, хоч у голосі його відчувалося більше ствердження, ніж запитання.

— Ми хотіли прогулятися, — ледь посміхаючись, відповів я.

— Не брешіть і не заперечуйте! Ви намагалися втекти. Про наслідки я вас попереджав.

Містер Бейлі віддав якийсь наказ одному з озброєних. Той підійшов до мене і запросив іти за ним.

Суд тривав менше ніж хвилину, — залишалося, очевидно, виконати вирок. Я підвівся і пішов за конвоїром. Двоє інших повели Ніколу й Івана. На повороті Івана й Ніколу повели вбік, а я пішов далі. Ми спустилися вниз, пройшли коридором. Конвоїр зупинився біля залізних вузьких дверей, відчинив їх і досить безцеремонно штовхнув мене в маленьку камеру з суцільними залізними гладенькими стінами і невеличкою електричною лампою на стелі. Двері захлопнулися, клацнув замок. Я залишився один.

«Карцер… Це ще не так погано. Я дешево відбувся», подумав я, оглядаючи свою тюрму. Тут було сухо й чисто, але холодно. На стіні висів термометр Цельсія. Такі термометри висіли в кожній кімнаті і навіть у коридорах підземного містечка, — тут дуже пильно стежили за температурою. Термометр показував тільки шість градусів тепла.

Після безсонної ночі і хвилювань я почував себе слабим і розбитим. Мені хотілося спати. Ноги мої ледве тримали мене. Але в кімнаті не було навіть стільця. Я сів на холодну кам’яну підлогу і почав дрімати. Проте скоро прокинувся від холоду. По моєму тілу пробігав дрож. Я підвівся і подивився на термометр. Він показував два градуси нижче нуля. «Щоб це могло означати? — подумав я. — Недогляд опалювача чи злий умисел?»