Старик прийшов застебнутий на всі ґудзики, вигляд у нього був заклопотаний і навіть сумний.

— Містер Баррі! — вигукнув Престо, не маючи сил приховати своє розчарування. — Радий вас бачити. Здрастуйте. Але, признатись, я думав, що зустріну міс Кей. Сподіваюся, з нею все благополучно?

— Вона здорова, — відповів Баррі. — Але… Еллен просила мене переговорити з вами.

У Престо зразу підупав настрій.

— Сідайте, будь ласка, — сказав він ослаблим голосом. — Чому ж вона не могла сама переговорити зі мною?

Вони сіли.

— Це для неї було б дуже трудно, важко… Вона ж любить вас, містер.

— Вона відмовляється бути моєю дружиною? — швидко запитав Престо.

— Так, на превеликий жаль.

— О боже мій! Але ж чому? Яка причина?

— Я думаю, що ви самі знаєте її не гірше, ніж я.

— Мерзенний наклеп у газеті. Але ж ця справа уже кінчена, — гарячився Престо.

— Ця справа не може бути кінченою, містер Престо. Ви знаєте прислів’я: «Кидай грязюкою, щось та залишиться».

— Нічого не залишиться. Одруження — найкращий спосіб змити цю грязь. Та й чи варто звертати увагу?

— Вислухайте мене, містер Престо. Повірте, що я сам глибоко засмучений тим, що ваше одруження не відбудеться. Проте я цілком згоден з Еллен. Цього не повинно бути.

— Але чого ж тоді… досі вона нічим не дала зрозуміти, що її відповідь буде негативна?

— Вона жаліла вас і турбувалася про долю картини, не хотіла завдавати вам жалю, поки не буде знято останній кадр. Ви ж теж хотіли приховати від неї наклепи в газетах.

— Може, у неї знову виникли сумніви в тому, чи з любові я одружуюсь із нею, чи тільки з благородних мотивів?

— Вона вірить у вашу любов так само, як і я, і не сумнівається, що ви її щиро кохаєте. Але послухайте, що вона каже: «Про наклепи знає вся країна. І мене тепер знає вся країна як новоз’явлену кінозірку. І чим більша буде моя слава, чим вищий п’єдестал, тим більше людей показуватимуть на мене пальцями, двозначно підморгуватимуть, говоритимуть: «Це, знаєте, та сама…» Хіба мало людей покривали одруженням незаконний зв’язок, але пляма все-таки лишалася?

— Але ж наші стосунки були завжди чисті!

— Не сумніваюсь у цьому ні на хвилину, — промовив Баррі. — Але ж саме в цьому й полягає весь жах наклепу: кожен може вірити чи не вірити йому.

Престо схопився за голову і вигукнув:

— Від цього можна збожеволіти! Невже вона вирішила відмовитися й од артистичної кар’єри? Адже вона відразу дістала те, про що даремно мріють мільйони людей…

— Славу, гроші, хочете ви сказати? — перебив Баррі. — Честь людини дорожча від слави і грошей. Принаймні ми з Еллен так думаємо.

— Я думаю так само, — з деяким незадоволенням відповів Престо. — Але це втрата для мистецтва, для людей.

— Ви самі колись розповідали мені, що якась психопатка просила вас зберегти свою потворність, вашу невигойну рану для мистецтва і людей. І ви цілком розумно відповіли їй тоді, що така вимога безглузда і егоїстична.

Престо розумів правдивість цих доводів. Він був пригнічений і обеззброєний.

Вони сумно дивились один на одного. Нарешті, Престо сказав:

— Що ж ви з нею думаєте робити?

— Стати невідомими, виїхати туди, де нас ніхто не знає, і жити скромно і непомітно… І ще Еллен просила передати, що вона щиро бажає вам щастя і ніколи не забуде вас… Я не сумніваюсь, що вона нікого більш не полюбить, Еллен не така дівчина. Але життя її розбите. — Баррі підвівся і простягнув Престо руку, яка тремтіла від хвилювання. — Дякую вам, містер Престо, за все, і прощайте.

— Але хіба я не можу побачити її, попрощатися з нею? — вигукнув Престо.

— Для неї це було б занадто тяжко. Вона вже виїхала з дому.

І Баррі нетвердою ходою людини, яка глибоко страждає, вийшов з кімнати.

Престо опустився на стілець і стис голову руками.

Увійшов Себастьян, зітхнув, трохи потоптався біля дверей і сказав:

— Міс Кей поїхала, а містер Баррі замовив автомобіль.

— Я знаю, Себастьян, — відповів Престо, не відриваючи рук од голови.

Себастьян не виходив, він зітхав біля дверей.

— Я знаю також, про що ти хочеш запитати мене, — сказав Престо. — Міс Еллен і містер Баррі виїхали зовсім. Весілля не буде. Ми знову лишились удвох із тобою, старина.

В кімнаті на якийсь час настала тягуча і нестерпна тиша. Потім, немовби забувши про те, що в кімнаті Себастьян, Престо сказав сам собі вголос:

— А втім, ні. Тепер я не один. Правда, вороги завдали надзвичайно тяжкого удару. Ну що ж, цим самим вони тільки допомогли мені ще ясніше визначити свій шлях. Тепер мене вже ніхто не зіб’є, — я мститиму і боротимусь до останнього подиху.

Себастьян із страхом і повагою дивився на палаюче обличчя Тоніо, сповнене рішучості і гніву.

Аріель сидів долі біля низького вікна своєї кімнати, що нагадувала чернечу келію. Стіл, табурет, постіль і циновка в кутку — оце і всі меблі.

Вікно виходило у внутрішній двір — сумний і тихий. Ні кущика, ні травички — пісок і гравій, ніби куточок пустелі, огороджений чотирма тюремними стінами похмурої будівлі з малесенькими віконцями. Над плоскими покрівлями здіймались верхівки пальм густого парку, що оточував школу. Висока огорожа відділяла парк і будову од зовнішнього світу.

Глибоку тишу порушувало тільки поскрипування гравію під неквапливими кроками вчителів і вихователів.

В таких же убогих, як і в Аріеля, кімнатах жили вихованці, привезені в мадраську школу Дандарат з усіх кінців світу. Серед них були і восьмирічні, і дорослі юнаки та дівчата. Вони складали одну сім’ю, але в їх неголосних і скупих словах, у їх очах не можна було помітити ні любові, ні дружби, ні симпатії, ні радості під час зустрічі, ні горя під час розлуки.

Вихователі й учителі: індуси-браміни, гіпнотизери і європейці, переважно англійці, — окультисти нових формацій — всіма засобами викорінювали ці почуття уже з перших днів перебування вихованців у школі.

На Аріелі була туніка — сорочка з короткими рукавами з грубої тканини. На ногах не було навіть сандалій.

Це був високий на зріст світловолосий юнак років вісімнадцяти. Але на вигляд йому можна було дати іноді й менше: світлосірі очі дивилися з дитячою простодушністю, хоч на високому чолі вже намічались легенькі зморшки, як у людини, що немало пережила й передумала. Колір його очей і волосся вказував на європейське походження.

Обличчя Аріеля з правильними англосаксонськими рисами було непорушне, як маска. Він байдуже дивився у вікно, як дивиться людина, що поринула в глибокий роздум.

Так воно й було: наставник Чарака-бабу примушував Аріеля вечорами підводити підсумки дня — згадувати всі події, що відбулися від сходу до заходу сонця, перевіряти своє ставлення до них, перевіряти свої думки, бажання, вчинки. Перед нічним спочинком Аріель мусив давати звіт — сповідатися перед Чаракою.

Заходило сонце, освітлюючи крони пальм і хмари, що швидко мчали в небі. Дощ тільки-но перестав, і знадвору в келію проникало тепле вологе повітря.

Що ж сталося за день?

Прокинувся Аріель, як завжди, на світанку. Обмивання, молитва, сніданок у загальній столовій. На товстому дерев’яному підносі подавали лчі-коржики з борошна, зовсім неїстівні смажені земляні горіхи і воду в глиняних глечиках.

Вихователь Сатья, як завжди, переводячи важкий погляд з одного вихованця на іншого, говорив їм, що їдять вони банани, смачні рисові коржики з цукром і п’ють густе молоко. І школярі, піддаючись навіюванню, з задоволенням з’їдали всі подані страви. Лише один хлопчик-новачок, ще не підготовлений до масового гіпнозу, спитав: