Престо раптом охопило таке нетерпіння, що, незважаючи на багатьох хворих, які були в саду, він поспішив до доктора Цорна.

— Послухайте, докторе! Я не можу більше терпіти. Ваші ліки зовсім не діють на мене, — сказав Престо.

— Не хвилюйтесь, — спокійно відповів Цорн. — Мої ліки діють як слід. Але все робиться не так швидко, як у вас у фільмі. Ліки впливають на гіпофіз і на щитовидну залозу. Вони повинні зібрати потрібну кількість гормонів. Гормони впливають на клітини. Бачите, скільки тут передач? Притому не забувайте, що вам не десять років і кістки ваші не такі податливі, як у дитини. Коли залози, якщо можна так висловитись, наберуться сил, процеси зміни відбуватимуться набагато швидше.

Престо оглянувся і побачив красиву молоду жінку чи дівчину, яка сиділа в кріслі. Тільки тепер він зрозумів, що вбіг у кабінет лікаря без попередження, під час прийому.

— Вибачте, — сказав він ніяково, звертаючись до жінки.

Пацієнтка посміхнулась і сказала:

— Ми вже про все переговорили з доктором. — І, кивнувши головою, жінка легкою ходою вийшла з кабінету.

— Новенька? — запитав Престо.

— Навпаки, старенька, — відповів усміхаючись Цорн.

— Але я не помічав, не бачив такої серед хворих…

— Так, ви не бачили такої, і все ж ви бачили її. Це та сама дівиця, яка сиділа біля своєї веранди у кріслі, пам’ятаєте — міс Веде?

— Страшне чудовисько? — здивовано спитав Престо.

— Вона самісінька.

Престо кинувся до лікаря і почав тиснути його руки.

— Вибачте, докторе, що я усумнився у вашій всемогутності!

— До всемогутності далеко, але все ж сучасна медицина дещо може зробити. Ідіть і терпляче чекайте.

Минуло ще кілька днів після цієї розмови, днів, схожих на всі минулі. І ось почалося «чудо перевтіленням, як сказав Престо, закінчивши ранковий огляд свого обличчя.

Дзеркало не могло обманути: провал перенісся помітно піднявся. Престо заспокоївся й одразу повеселішав. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву: ліки доктора Цорна пробудили внутрішні сили організму, почалося перетворення його тіла.

Кожний день приносив щось нове. Перенісся дуже швидко набувало нормального вигляду. А м’ясистий, туфлеподібний кінець носа немовби «підсихав», утягувався — словом, помітно зменшувався. Стискались і зменшувалися вуха. Весь череп ставав пропорціональнішим. І дивна річ! Престо почав рости. Пальці, руки і ноги довшали, це було помітно по штанях і рукавах, які ставали дедалі коротші.

Одного ранку до Престо прийшла миловидна сестра і, привітавшись, сказала з посмішкою:

— Ви починаєте рости, містер Престо. Вітаю. Скоро цей костюм буде малий для вас. У нас є склад взуття, білизни і костюмів різного розміру. Прислати вам одяг більшого розміру, чи ви замовите новий? У нас є білошвейки, шевці і кравці.

Який же пацієнт Цорна носитиме одяг з чужого плеча! Престо, як і інші, сказав, що він замовлятиме костюми.

Мало хто з пацієнтів забирав із собою гардероб одягу різного розміру. Більшість залишали ці костюми, як казкова жаба-царівна свою шкірку, щоб вони не нагадували про минуле. Комерційні агенти Цорна згодом продавали цей одяг.

Сестра кивнула головою і вийшла.

Через кілька хвилин з Престо вже знімали мірку, — кравець, швець та білошвейка показали зразки дорогих тканин і фасони. Вслід за ними прийшов капелюшник. А надвечір Престо вже з голови до ніг був одягнутий у все нове, щоб через кілька днів повторити цю процедуру.

Внутрішні сили діяли дедалі енергійніше. Один раз прорвавши застиглі форми, ці сили з незвичайною швидкістю почали перебудовувати організм. Тоніо незабаром втратив лік усім новим надбанням і змінам. І коли наприкінці першого місяця «метаморфоз» він вийняв свою фотографічну карі очку і порівняв її з теперішнім своїм обличчям, то спочатку зрадів, а потім навіть злякався: дзеркало відбивало нове, чуже обличчя.

Це вже не був той Антоніо Престо, яким він знав себе з дитинства. Тоніо Престо втратив своє колишнє обличчя. Престо стало моторошно. Немовби його свідомість переселилася в тіло невідомої людини. Він пробував рухати руками — виходило щось нове, досить плавне, навіть граціозне, але якесь чуже. Фізичні відчуття були нові і дивні. Кожен жест давався йому напрочуд легко. Члени тіла стали гнучкими, рухливими. Не було більше незграбних рухів. Хода Престо, яка нагадувала рухи кажана, стала тепер плавною і легкою. Все це було б надзвичайно приємно, якби не було таким новим, що аж страх брав.

Зміни відбувалися не тільки в організмі Престо, але немовби і в навколишньому світі. Дитина росте роками, повільно і непомітно Престо ріс швидко, «не днями, а годинами», немов казкові богатирі. І, в міру свого зростання, Тоніо здавалося, що простір і масштаби швидко зменшуються. Ліжко, на якому він займав, коли приїхав, не більше ніж третину довжини, стало немовби коротше, стільці — менші, йому вже не треба було вдаватися до еквілібристики, щоб сісти на стілець чи в крісло. На письмовому столі він усе більше розсовував книги, письмове приладдя. Престо вже міг, підвівшись навшпиньки, самостійно зняти з вішалки пальто, капелюх. А скільки з усім цим було клопоту! Раніше йому, немов дитині, щохвилини доводилося вдаватись до сторонньої допомоги або ж він викликав сміх, намагаючись самостійно дістати якусь річ, що високо лежить, кудись вилізти. Світ не пристосований для карликів…

Це були приємні новини. Але все-таки внутрішні зміни найбільше привертали увагу Престо.

Тоніо годинами не відходив од дзеркала. Він вивчав своє обновлене тіло. Він милувався ним і дивувався чудесам науки. Так, тепер він вірив, що людське тіло не являє собою відлитих на все життя форм, що ці форми рухливі, наче вода. Треба тільки вміти розбудити «внутрішні сили» організму, будівників живого тіла — гормони.

Гормони, гіпофіз, щитовидна залоза — тепер ці слова вже не здавалися Престо незрозумілими обривками чаклунської змови.

— І все-таки це дуже дивно, — говорив він, дивлячись у дзеркало.

А з дзеркала на нього дивився елегантний молодий чоловік з красивим тонким носом, досить високий, дуже стрункий, худорлявий.

І на цьому новому тілі був новий костюм. Престо поглянув на старенький костюм, маленький костюм у кліточку, з короткими, майже дитячими штаньми. І цей костюм раптом здався Престо жалюгідним і зворушливим. Немовби цей костюмчик лишився від померлого підлітка— сина чи брата.

— Тоніо Престо вмер. Немає більше Тоніо! — тихо сказав Престо.

Несподівано йому стало шкода потвори-карлика, який знав нужду, не зігріте ласкою дитинство, життя на вулиці.

Тоніо згадав, як він ще хлопчиком, намагаючись добути шматок хліба, покинув рідні гори і вирушив на схід. Але важко було з його зростом дістати постійну роботу. В одному місті він продавав газети, в іншому був живою рекламою — в блазенському вбранні носив плакат: «Купуйте ваксу «Сонце»!» Хлопчаки знущалися над ним і нерідко били. Довелося знову вирушити в дорогу. Нарешті в одному місті йому пощастило попасти в мандрівний цирк. Знову блазенський костюм, але тут його не били. Він закликав народ і мав у зівак великий успіх. З цим цирком Престо відвідав багато міст і містечок Америки. В одному місті Каліфорнії, де була кіностудія, хазяїнові цього підприємства спало на думку зняти мандрівний цирк у картині за спеціально написаним сценарієм. Цирк ще не встиг виїхати з міста, як у кіно вже з’явився новий фільм. І Престо вперше побачив на екрані самого себе. Його роль була невелика: як завжди, він тільки закликав.

Престо був глибоко схвильований, побачивши своє зображення на екрані. Тоніо Престо — тоді він був ще просто Том Джонсон — зріс у власних очах. Якщо його показали на екрані, на тому самому екрані, де виступали всі його улюблені герої, то й він сам чогось вартий! його охопила досить поширена хворість — непереборне бажання зніматися для екрана. Мікроб цієї хвороби недостатньо вивчений: відіграє тут роль проста пиха чи жадоба швидкого збагачення, а чи несвідоме бажання перемогти час і смерть, законсервувавши на плівці хоч кілька моментів свого життя, — невідомо, але сила цієї хвороби надзвичайно велика.